«Є одна річ, за якою я жалкую і якої ніколи вже не поверну: оті татові обійми, які мені того вечора видалися занадто довгими».
Татові обійми: зворушлива історія до сліз
Мої спогади про батька такі ж тужливі й щемкі, як і ноктюрни Шопена. Пронизані легким болем та світлою печаллю
…Пам’ятаю, як перед моїм виходом із дому, тато мене міцно-міцно обійняв. Тримав у своїх обіймах, як мені тоді здалося, надто довго, а потім промовив: «Бережи свого чоловіка, не засмучуй його». На що я відповіла: «Тату, а ти обов’язково зустрінься з Богом!» (бо зустріч із Богом я вважаю найважливішою зустріччю в житті). Я побігла прощатися із сусідами, а потім ще раз заскочила додому і, перш ніж остаточно вирушити в далеку дорогу, швидко чмокнула тата в щоку.
А потім був нічний потяг до Києва, успішний переліт і довгождана зустріч із чоловіком на невідомій мені землі. А ще через десять днів мені надійшло приватне повідомлення на Фейсбук: «Нехай Господь потішить вас у вашій утраті».
І серце – обірвалося…
Сказати, що я не переживала татової смерті, – значить, бути не до кінця відвертою. Ми з чоловіком шість років чекали на мою візу, і серцем я відчувала, що той наш рік очікування – останній. Мене переповнювали суперечливі почуття: величезна радість у передчутті зустрічі з коханим і сум від усвідомлення, що це останні місяці мого життя з батьками.
Тому я намагалася якомога більше часу проводити з ними. Пам’ятаю, як ми з татом зустрічали наш останній Новий рік. Разом слухали новорічну проповідь, говорили про вічне й потрібне. Було дещо незвично відповідати на запитання батька: «А як це – народитися заново?», « А що таке віра в Бога?»
Було дещо незвично відповідати на запитання батька: «А як це – народитися заново?», «А що таке віра в Бога?».
Ось ми сидимо на кухні, і тепер вже я випитую: «Тату, мамо, а як ви познайомилися? А чому вирішили одружитися?» .
Було приємно бачити стриману, але вдоволену усмішку на татовому обличчі, і маму, яка вмить перетворювалася на веселу кокетливу дівчинку…
Так, десь на підсвідомому рівні я думала про те, що, можливо, тато скоро від нас піде: він хворів не один рік. Але, попри те, я намагалася вірити в краще: у те, що я поїду за моря-океани й повернуся з дітками, щоби татко й мамуся могли тішитися внуками, а я дивитимуся на них, молодих та щасливих…
…І ось минув рік, як тата не стало.
Він не відповідав моєму ідеалу батька. Був занадто спокійний, занадто флегматичний, рідко виявляв свої почуття. Та він любив маму і, скільки міг, допомагав у домашніх справах. І таки виконав моє прохання: зі слів мами, напередодні своєї смерті він молився разом із нею, просив вибачення в неї й Бога, а наступного ранку в нього зупинилося серце…
Я також прагну виконати його прохання: стараюся бути доброю дружиною й не засмучувати чоловіка. Хоч не завжди це мені вдається, але ж хто із нас – ідеальний?
Та, попри всі мої старання, є одна річ, за якою я жалкую і якої ніколи вже не поверну: оті татові обійми, які мені того вечора видалися занадто довгими. Якби ж то я тоді могла знати, що це – востаннє…
Катерина БОЛСУНОВА.
P.S. Друзі, сподобалася вам історія? Відчуваєте теж, що маєте щось таке несказане на душі, що може вилитися у газетні рядки? Чекаємо на ваші листи-розповіді на адресу: 43016, вул. Ковельська, 2, м. Луцьк, газета «Волинь», або [email protected].
Читайте також: Поліцейські Волині затримали торговця вибухівкою та боєприпасами.
