Як дорогу реліквію, береже Валентин Главацький ось цей подарунок від побратимів з нагоди «дембелю» – іменний прапор на пам’ять про пройдений бойовий шлях.
Єдина його нагорода – нагрудний знак «Учасник бойових дій в російсько-українській війні»
І соціальна допомога – 2361 гривня. Це все, що заробив сержант-кулеметник Валентин Главацький із села Рудники на Маневиччині, який пройшов через пекло війни. У нього за плечами – півтора непростих роки АТО й майже два – повномасштабної війни. Чоловік і сам дивується, як йому вдалося вижити після того, як був посічений осколками, не раз горів, мав три контузії
«Я вдень не п’ю, по барах не сиджу – беру пляшку на ніч, щоб хоч трохи заснути»
61-річний Валентин Главацький – один із тих мешканців Рудниківського старостинського округу, який уже своє відслужив. У листопаді 2023-го його звільнили зі Збройних Сил України за віком.
– Валентин – пенсіонер,– каже староста Євгенія Величко, з якою ми насамперед зустрілися. – Але повноцінної пенсії не одержує, оскільки в нього нема необхідного стажу, – має лише соціальну допомогу: 2631 гривню. Поки що чоловіка виручають гроші, які заробив на війні. Втім, зважаючи на поранення, він повинен мати й групу інвалідності. Та для цього треба звернутися в госпіталь, пройти передбачене процедурою обстеження. А хто його буде за руку водити, коли він сам цього не хоче зробити? Незважаючи на це, Валентин – у списках людей із інвалідністю нашого старостинського округу, і ми про нього не забуваємо, коли даємо гуманітарну допомогу…
А ти бачила людину без руки, ноги, чи виносила її з поля бою?
Одне слово, простіше чоловікові випити й на який час забутися. Це вже я кажу, бо при зустрічі з Валентином він і сам не робив із цього секрету:
– Я вдень не п’ю, по барах не сиджу. Беру в магазині пляшчину на ніч. Десь в одинадцять вечора вип’ю, то на годину – дві засну. Бо інакше щось у голові крутиться, хлопців своїх згадую. А ще як хтось подзвонить і розкаже, що того й того нема в живих, то вже зовсім – не до сну. Над ранок, в годин п’ять – шість, допиваю пляшку й можу ще пару годин поспати. А так – нуль.
Почувши про таку «анестезію» чи «знеболююче», як уточнив чоловік, кажу, що йому після пережитого на війні допомога психолога потрібна. Чи мав він її?
– Було таке, – каже Валентин, – як останній раз у госпіталі лежав. Але що то за психолог? Вона була молода й не розуміла, що я їй говорю, – де я був, через що пройшов. «Де служив?», «Що робив?» або – «Що їв?», «Коли останній раз мився?», – питала в мене. Та в нас води не було, аби попити – не те, що помитися! Хотілося її спитати: «А ти знаєш, що там, на фронті, робиться?», «А ти бачила людину без руки, ноги, чи виносила її з поля бою?»
«Мені вже снився той кулемет, з яким роками не розлучався»
По правді, для Валентина Главацького було несподіванкою, коли почув від старости Євгенії Величко, що до нього «приїхали з газети». «Чого?», – запитав з подивом. Перша думка: «А що як чоловік не погодиться на розмову?», – знаю з досвіду за час війни, що й таке може бути. Але ні – він вийшов зі своєї кімнати, ми познайомилися. Переді мною був один із тих солдатів, яких зараз у селах Волині можна багато зустріти. На їхньому бойовому шляху, не було, здавалося б, нічого надзвичайного, героїчного, як самі скажуть, – вони просто сумлінно й чесно виконували свою роботу, захищаючи Україну зі зброєю в руках. Для Валентина війна почалася ще десять років тому.
– У 2015-му, маючи за плечами строкову службу, яку проходив на Байконурі, звідки ракети в космос летять, я пішов добровольцем, – розповідає чоловік. – Потрапив у 28-у бригаду, яка була приписана до Одеси. Один рік прослужив добровольцем, а потім ще підписав на пів року контракт. На Донеччині воював, під Мар’їнкою. А першого дня, як почалося повномасштабне вторгнення росії, мені прийшла повістка. 25 лютого я вже був у Володимирі. Потім – на Львівщині, на
Яворівському полігоні. Нас там два тижні потримали з трьома патронами. Постріляли – й закінчився полігон.
Двадцять місяців воював сержант Валентин Главацький на передовій. Служив трохи в складі 14-ої ОМБр, а в основному – 63-ї бригади. Спочатку було місто Лозова на Харківщині, затим – Бахмут, Лиман Донецької області. Одне слово, боєць із волинського села Рудники був у самому пеклі.
– У живих залишилося троє із одинадцяти чоловік нашого відділення, – з сумом пригадує Валентин. – У мене була зарплата 123 тисячі (це ще одне свідчення того, що воював він на «нулю», бо тільки там бійці одержують такі кошти. – Авт.), а до наступної виплати залишалося тисяч десять – двадцять. Куди йшли гроші? А от куди: сьогодні один, а то й двоє побратимів загинули, везуть їх додому, то ми по десять тисяч скидалися. На жаль, майже кожен день таке було. Якщо не в нас, то по сусідству – сусідам теж допомагали зібратися в дорогу, на похорони, хоч уже й не по десять, а по п’ять тисяч давали. А то треба було купити брезент, чи ще щось для облаштування місця проживання, то так само – в складчину зі своєї зарплати. Трохи грошей матері прислав, аби був якийсь запас, як вернуся з війни,
І всі ці двадцять місяців на передовій – без жодної відпустки. Ще й досі Валентин з болем говорить про це:
– Напишу заяву на відпустку, а відповідь одна, точніш – відмова: «Людей не вистачає». Мав під шістдесят, а все – із кулеметом. Мені вже снився той кулемет, з яким роками не розлучався, якщо ще й АТО взяти.
Валентину Главацькому на передовій пригодилося те, що свого часу вчився у медичному училищі. З приводу цього він каже:
– У нас був медик, але такий, що вже у війну пройшов кількамісячні курси. То часто до мене хлопці з усієї роти прибігали – я й перев’язку робив, якщо поранення було нескладне, і витягував побратимів із поля бою. Трохи ж розбираюся в медицині, хоч училище не закінчив, бо екзаменів не здав – пішов на строкову службу.
«Чотирнадцять осколків витягли, а п’ятнадцятий так і сидить у коліні»
А я все допитуюся, як же так сталося, що чоловік, який три роки просидів у окопах, одержує зараз лише мінімальну соціальну допомогу.
– Коли я прийшов із АТО, – розповідає Валентин, – то мені було 55 літ. Президент України тоді постановив, що ті, хто був в АТО, можуть іти на пенсію раніше на п’ять років. От я й рішив оформити пенсію. Порахували мені у пенсійному відділі і сказали: «А в тебе трудового стажу не вистачає. Все – будь здоров!». А мені ж навіть не зарахували тих літ, коли я вахтовим методом працював в Уренгої Тюменської області, на нафтових розробках (то було в 1986 – 1988 роках). У трудовій книжці все ж записано, але мені сказали: «Їдь і бери довідку, що ти там робив». А як я міг їхати в росію – я ж служив у ЗСУ? Мене на кордоні зразу б забрали, бо я бандерівець. Для чого тоді трудова книжка, якщо то не документ? Я ще ж років десять на пилорамі у своєму селі робив. Хіба хтось оформляв мене офіційно? Нащо – то ж податки треба платити! А я ходив, бо власник якусь копійку платив – хоч на цигарки було, щоб не просити в матері.
Здавалося б тепер, після двадцяти місяців на передовій, мало б бути по-іншому. Адже Валентин не раз був поранений, має три контузії (дві з них – вже в повномасштабну війну). І це не лише те, що знаю з розповіді. Його мама, 84-літня Катерина Петрівна, приносить пухкеньку папку документів, серед яких є й «довідки про обставини травми (поранення, контузії, каліцтво) сержанта Главацького Валентина Олександровича». Одна з них датована 17 січням 2023 року, коли боєць «отримав мінно-вибухову травму, акубаротравму (травму внаслідок дії акустичної вибухової хвилі. – Авт.) з порушенням цілісності барабанних перепонок».
Сталося це, судячи з подальшого тексту, внаслідок ворожого танкового обстрілу в районі міста Бахмут, де Валентин Главацький виконував бойове завдання. До речі, зазначається, що «травми не є наслідком вчинення ним дій у стані алкогольного, наркотичного, токсичного сп’яніння, або навмисного спричинення собі тілесного ушкодження».
Ще одна довідка, на якій зазначена інша дата – 4 липня 2023-го року. Тоді «Главацький отримав мінно-вибухові травми, закриту черепно-мозкову травму, струс головного мозку, акубаротравму, вогнепальне осколкове сліпе поранення обличчя, перелом кісток носа, перелом медіальної стінки гайморової пазухи праворуч, гемосинусид, множинні вогнепальні осколкові поранення обох стегон, гомілок, стоп, лівої кисті, термічні опіки шкіри голови, стегон та гомілок, верхніх... ». На цих документах – підписи командира військової частини, в якій служив Валентин, і начальника медслужби цієї частини.
Побачивши такі документи, дивуюся: невже й вони не відіграють ніякої ролі для призначення пенсії?
– Вже тепер, як вернувся з війни,– каже чоловік,– то знов поїхав з цим питанням у пенсійний відділ. І почув те саме, що й раніше. Так і живу. А яке то життя, як ледь ходиш? Чотирнадцять осколків витягли, а п’ятнадцятий так і сидить у коліні. Ще як після поранення був у госпіталі, то лікарі сказали: «Як зробимо операцію, то ти можеш і не ходити – милиці, а то й візок».
Гарантії на те, що все буде благополучно, ніхто не давав.
І ще на додачу до того, що непросто живеться, такі гіркі слова:
– Тільки звільнили зі служби – все, ти вже нікому непотрібний.
«Тож не в баби на печі він був поранений»
Але слово за словом, і з’ясовується, що все, як мовиться, впирається в те, що Валентин Главацький має статус учасника бойових дій (у нього зберігається документ про нагородження нагрудним знаком «Учасник бойових дій в російсько-українській війні»), а от книжечки, яка б це підтвердила, нема. Не вдаючись у подробиці, скажемо, що втратив він посвідчення. Це сталося давно – ще тоді, як після АТО проходив реабілітацію в одному з госпіталів. Та от лише тепер справа дійшла до того, щоб таки одержати дублікат документа.
Оскільки Валентинові з його здоров’ям важко кудись вирушати, то цим клопочеться його мама Катерина Петрівна. Якщо буде посвідчення, то, як дізналася жінка у приватній розмові з медиками, Валентин, і не маючи групи інвалідності, одержував би військову пенсію: якщо й мінімальну, то все одно – значно більшу за соціальну допомогу. А в принципі, зважаючи на всі діагнози, зазначені в офіційних довідках, є всі підстави для призначення групи.
Чи приїхав хто до мене з військкомату або з якоїсь іншої служби, коли син двадцять місяців був
на передовій? Чи спитався: «Як вам, мамо воїна, живеться?», «Чи є у вас дрова на зиму?».
– Тож не в баби на печі він був поранений, – каже спересердя Катерина Петрівна. – Виробити наново посвідчення учасника бойових дій – непросто. Як зайнялася цим, то у Ківерцівському військкоматі сказали, що треба надати якусь форму №6.
Телефонувала командиру частини. Він послухав мене і що – глухо. Ніякої відповіді не одержала, бо хіба то йому в голові! Тоді дзвоню у військкомат і прошу, щоб вони зробили офіційний запит, бо ж сама й не знаю, куди звертатися за тою формою №6. Я вже казала, що привезу сина, посаджу у військкоматі, і хай глядять його. Він ішов на війну здоровий, а тепер – он який. І ніхто не спитає, як йому живеться. Чи приїхав хто до мене з військкомату або з якоїсь іншої служби, коли син двадцять місяців був на передовій? Чи спитався: «Як вам, мамо воїна, живеться?», «Чи є у вас дрова на зиму?». Я, у моїх літах, виписувала ті дрова й купувала. Вже з того всього кажу, що правильно хлопці роблять, коли втікають, аби не служити, бо там, як з яблука, видушать сік, і що хоч – те роби.
…Коли я покидала обійстя Главацьких, то, на моє прохання, вони обоє попозували мені для знімка. По правді, під час нашої розмови були їхні діалоги й монологи з приводу того, як їм непросто в одній хаті, – виливалися і образи, котрих за довге життя назбиралося чимало, і проблеми свіжіші, пов’язані з тим, що колишній фронтовик битий-перебитий вернувся з війни. Але, як би не було, цим рідним людям одне від одного вже нікуди не подітися (Валентин мав сім’ю – дружину, сина, але шлюб давно розпався, хоч із сином він намагається підтримувати стосунки). Тож на прощання сказала йому: «Живіть мирно з мамою – вона у вас одна…».
Катерина ЗУБЧУК.
Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно! Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу Волинь ЗМІ
