Лише через 40 років на Волині відкопали повстанський архів, який зберігався у алюмінієвому бідоні

Дід Дорош відкрив «упівську» таємницю, коли вже мав 90 літ

…Ще на початку 1990-х років я звертався в обласне управління КДБ, щоб мені дозволили подивитися кримінальні справи репресованих людей та поліцейських, які брали участь у знищенні села Кортеліси на Ратнівщині (нині – Ковельського району). Але мені відповідали, що це заборонено, або, що цих справ уже немає. І лише у 2015 році архіви СБУ стали доступними для ознайомлення не лише історикам, але й усім охочим.

На сьогодні в державних архівах зберігається величезна кількість матеріалів про національно-визвольний рух у Західній Україні. Це – архівно-кримінальні справи засуджених повстанців, а також їх репресованих родичів та людей, які отримали статус посібників «бандитів ОУН». На жаль, немає кримінально-розшукових справ загиблих вояків УПА. Поширеною є версія, що ці справи знищені або вивезені в росію під час розпаду Радянського Союзу, як і матеріали про діяльність агентурно-бойових груп НКВС та МДБ. Ще однією особливістю політичних справ, є те, що дуже часто вони сфальшовані. В одних випадках підозрюваних нещадно били, щоб примусити підписати брехливі протоколи, а в інших слідчі їх самі підписували за арештованих. Тому дуже важливе значення мають альтернативні джерела інформації.

І великою удачею є те, що в нашому краї зберігся архів одного з провідників ОУН Ковельщини – Андрія Михалевича («Коса»). Він жив на хуторі Хочево біля села Замшани і пройшов шлях від кущового і районного керівника ОУН Старовижівщини до очільника надрайону «Балка» (у квітні 1947-го). У жовтні 1949 року – призначений референтом Служби безпеки ОУН Ковельської округи і водночас заступником окружного провідника Василя Сементуха. Загинув 8 грудня 1951-го у криївці біля села Нові Червища на Камінь-Каширщині. Тому в його архіві збереглися дуже різноманітні документи за тривалий період. Такі архіви формувалися в усіх структурах ОУН за вказівкою Центрального проводу, але дуже мало їх уціліло.

Про існування архіву «Коса» я дізнався у 2012 році від свого товариша – Валерія Хитрика, керуючого справами Камінь-Каширської районної ради, який прочитав про це в інтернеті. Він же повідомив, що бідон, у якому зберігався архів, знаходиться у жителя села Вужиськ – Йосипа Михайловича Шиманського. Це мене неабияк здивувало, адже Йосип (нині вже покійний) – це двоюрідний брат моєї матері. Незабаром під час зустрічі він розповів, що цей бідон із документами закопав за 200 метрів від своєї хати, у лісі, за дорученням «Коса» дід його жінки – Василь Тимофійович Троцюк. Його ще називали «дід Дорош» і він жив на хуторі Замглин між селами Вужиськ і Синове, на межі Ратнівського і Старовижівського районів, недалеко від дороги Ковель–Брест. Дід згадував, що «Кос» наказав берегти цей бідон, нікому про нього не говорити і відкопати, коли настане вільна Україна. Командир повстанців розумів, що він загине, як і більшість його побратимів. Знав, що їхні імена будуть оббріхані і спаплюжені, але не сумнівався, що справа, за яку вони боролися, переможе і хотів, щоб нащадки дізналися правду про минуле.

Влітку 1991-го, коли дідові вже виповнилося 90 років, він сказав онукам, що треба бідон відкопати. Виявилося, що він зберігся дуже добре і всі документи уціліли. Селяни переглянули папери, почитали їх і зробили висновок, що там все написано правильно.

Але люди, які дістали цей скарб, очевидно, не розуміли його історичної цінності. Частину паперів вони забрали по домах, а інші – просто викинули в болото.

Але 200 документів таки уціліли!

Набагато пізніше, у 2008 році, лише одна пачка документів, вже у пошкодженому стані, якимось дивом через Рівненське обласне братство вояків ОУН-УПА потрапила до «Національного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр.» у Києві. У 2015-му він перейменований на «Національний музей історії України у Другій світовій війні. Меморіальний комплекс».

Саме музейні реставратори змогли врятувати залишки повстанського архіву від остаточного знищення. У музей потрапили сотні розпорошених, пошкоджених вологою, рукописних, машинописних і друкованих аркушів, часто зліплених між собою, перетворених на суцільну паперову масу. Інформація із сайту музею в інтернеті:

«Первісна висококваліфікована та копітка праця музейних реставраторів над відновленням архіву тривала майже півтора року. За цей час більшість його унікальних реліквій (третина з них, на жаль, у фрагментах) була підготовлена для ретельного наукового опрацювання, аналізу, систематизації та подальших поглиблених наукових досліджень. Загальні хронологічні рамки цього масиву першоджерел охоплюють 1943 – 1950 рр. За тематикою, видовою належністю та характером наявні матеріали архіву можна умовно розподілити на чотири основні групи:

• нормативні матеріали «зверхників» (Головний провід ОУН, Головний осередок пропаганди ОУН, Головне командування УПА) – проекти рекомендацій, інструкції для складання звітної та поточної документації (1945 – 1947 рр.);
• особисті матеріали, а також звітна та поточна документація «Дениса, «13-го» (псевдо Андрія Михалевича на посаді провідника Старовижівського районного і надрайонного проводів, референта служби безпеки Ковельського окружного проводу ОУН) – конспекти, списки, зведення, характеристики, інформації, звіти, огляди (1946 – 1950 рр.);
• звітна документація «Денису», «13-му» від низового апарату Старовижівського районного і надрайонного проводів (1943 – 1947 рр.);
• вишкільні та популярні підпільні видання Головного командування УПА, Головного осередку пропаганди ОУН – листівки, брошури, газети (1943 – 1950 рр.)».

Колекція не містить матеріалів за підписом «Кос», тому що це псевдо Андрій Михалевич мав на початку повстанської боротьби, а пізніше він діяв як «Денис» і «13-й». Всього з архіву «Коса» уціліло понад двісті документів.

«Я зробив великий проступок перед народом, бо зобов’язався большевикам працювати тайним агентом НКВД…»

Вони унікальні ще й тому, що серед них є протоколи допитів таємних агентів НКВС та МДБ, характеристики та акти обвинувачень радянських активістів, автобіографії повстанців, списки загиблих повстанців та інші. Частина з них вже надруковані у збірнику «За край і волю, за нації долю!», а решту можна знайти на сайті музею. Ці документи є важливим джерелом для написання правдивої історії українського визвольного руху середини ХХ століття. Ось як, наприклад, описано вербування чекістами жителя села Велимче Ісаака Борзовця в протоколі його допиту СБ ОУН.

«У липні 1946 року мене викликав НКВД в військовій ступінь майор, прізвище його не знаю. Визов був під арештом, що проводили мене 5 військових із гарнізону с. Велимча, то посадили в льох […] після мене визвали через військових до майора, старшого віку 50 – 60 р. Із жовтими погонами. По-перше, мене спитав: «Чи ти просив бандитів на свадьбу, чи вони самі прийшли?» (це було весілля самого його, Борзовця Сака) […]. Кілька разів питав, по кожнім разі сильно бив рукою по морді і березовим кийом по спині, вимагаючи від мене, чи я повстанців просив на своє весілля. Я з кожним разом говорив, що я не просив. Нарешті, вбивши мене до півсмерти, і каже цей майор: «Якщо ти будеш вірний і будеш видавати бандитів-бульбівців, то будеш жити, якщо ні, то сейчас уб’ємо». Я, будучи до півсмерти побитий та змучений, ризикнув підписати декларацію про співпрацю з НКВД».

 Цей бідон із документами закопав за 200 метрів від своєї хати, у лісі, – за дорученням «Коса» – Василь Троцюк.

Під час допиту повстанцями Борзовець розповів, що чекісти дали йому кличку «Турія» та детальні інструкції, що він має робити. Після викриття він погодився допомагати повстанцям і отримав псевдо «Вухатий». В архіві «Коса» зберігся також текст «Зобов’язання» «Вухатого» про перехід до спецслужби проводу:

«Я, нижче підписаний, селянин села Велимча Старовижівського району Борзовець Сак Федорович, в том, що я зробив великий проступок перед народом і перед організацією українських націоналістів, зобов’язався большевикам працювати тайним агентом НКВД. Зробив кілька доносів, котрі є шкідливі для справи українського народу і від тим стаю активним чесним працівником УСБ (Українська служба безпеки – Авт.). Всі наложені на мене обов’язки буду виконувати чесно й солідно, без застережень. За недодержання і невиконання положених на мене обов’язків буду відповідати перед УСБ».

Зобов’язання підписане «Вухатим» та «Денисом».

Після повернення на роботу в Кортеліський історичний музей у 2014 році, я декілька разів їздив у Вужиськ та Синове, щоб записати свідчення людей, які відкопували бідон, та знайти документи, які могли в них залишитися. На жаль, із документами не склалося. Зате дядько – Йосип Шиманський – віддав для музею алюмінієвий бідон, у якому вони зберігалися.

Цю посудину пов­станці забрали у військових і, на відміну від молочних бідонів, якість металу у нього просто чудова. У той час дядько в ньому ще воду на поле возив. На бідоні є номер 11656, напис російською «Ємність 40 літрів» і цифри 1945 – очевидно, дата виготовлення. Навіть сталеві обручі та ручки на ньому лише злегка покрилися іржею.

Коли в Кортеліси, на моє прохання, приїжджав Олексій Войтюк – відомий реставратор із Рівненського краєзнавчого музею, то відзначив, що з усіх подібних бідонів наш зберігся найкраще. Олексій обробив сталеві деталі спеціальним розчином, щоб зупинити корозію, а також почистив від іржі та законсервував інші металеві експонати музею.

Після початку великої війни Войтюк пішов на фронт добровольцем і, на жаль, пропав безвісти. Наше сьогодення багато в чому таке ж драматичне, як і минуле. 

Микола МИХАЛЕВИЧ, завідувач Кортеліського історичного музею Ковельського району

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ

Читайте також: Який вигляд мав еміграційний паспорт волинської селянки 1930 року.