Алла Гонтар: «Тепер ми відчули смак життя й по-особливому ним дорожимо. Я щаслива від того, що бачу чоловіка, дітей, онуків».
«Алла Гонтар бачить ще себе в політиці?» – «Хіба – головою ОДА…»
Ми побували в селі Журавичі, що на Ківерцівщині за декілька днів до третьої річниці повномасштабного вторгнення росії в Україну. По суті, майже за три роки від того часу, коли в газеті «Волинь» була розповідь про те, як бізнесвумен, ексчиновниця організувала благодійний фронт на допомогу Збройним Силам України й переселенцям зі Сходу України, котрих велика війна вигнала з рідних домівок. Тож і зустріч ця – нагода поговорити про те, чим зараз живе й переймається колишня голова сільради в рідних Журавичах і ексочільниця Ківерцівської райдержадміністрації
«Як не зроблю доброї справи, то вмираю»
– «Мій волонтерський пункт – моя машина і дім…», – такі слова я почула від вас три роки тому. На столі вашої вітальні лежала карта, аби можна було побачити населений пункт, куди саме піде гуманітарна допомога для наших захисників, чи місто, село, з якого приїхали переселенці. Який спогад про ці дні сьогодні?
– У перші місяці повномасштабної війни патріотизм українців був на самому гребені хвилі, адреналін зашкалював, емоції переважали над усім іншим. І я тоді, не гаючи часу, долучилася до волонтерства. Адже коли в Україні війна, то ти вже не десятину, як згадується в Біблії, із заробленої тисячі жертвуєш, а більше віддаєш на допомогу. Я продовжую працювати з фондом Юрія Гупала «Віримо в Україну», а також – благодійною організацією «Українська команда». Разом із нею ми передали на передову понад 300 автомобілів, старлінки та багато іншого.
Не забути, як наприкінці першого року великої війни мене запросили на благодійний концерт у Будинок культури міста Луцька, де я взяла участь в аукціоні і приєдналася до збору коштів. Тоді за 400 євро придбала тубус від снаряда. Через місяць був збір на авто на передову для односельчанина. Щоб допомогти, я провела вже свій аукціон, і цей же тубус приніс нам 100 тисяч гривень, які пішли на придбання автомобіля нашим військовим. По правді, таке відчуття, що як не зроблю доброї справи, то вмираю.
– Що ще за цим, вашим щоденним гаслом?
– Сказати, що мої добрі справи пов’язані тільки з допомогою нашим захисникам, не можу. Хлопці на передовій сьогодні вже більш-менш забезпечені. Їм інколи не вистачає хіба відповіді на те, чому в нас ще багато свинарчуків, які наживаються на війні (більше на прізвища переходити не буду). Але, якщо наша сім’я має в господарстві надлишок картоплі, овочів, фруктів чи курятини, то ми, звичайно ж, поділимося з військовими, котрі перебувають у нас на ротації. Вони з вдячністю питають мене: «Чим вам допомогти?». Яка ще допомога може бути важливіша, ніж те, що вони захищають Україну?
А ще скажу, що поруч із нами є багато людей, які потребують підтримки і доброго слова. Ось і такий був, крайній, випадок. У кінці січня цього року мені зателефонували з Ківерців і розповіли, що сталася біда з безхатьченком: він потрапив у лікарню з обмороженою ногою, яку довелося ампутувати. Дізнавшись, що чоловік опинився в дуже скрутній ситуації, я відразу поїхала до нього і з памперсами, і з усім «мильним-брильним» набором. Але, уявіть, найбільше він був вдячний, смакуючи моїми, ще теплими пончиками, які насмажила того дня з нагоди дня народження моєї дитини.
«У мене є мрія – створити патронатну сім’ю»
– Оскільки ми з вами – фейсбучні друзі, то маю можливість стежити, зокрема, за вашим громадським життям. Бачила якось нагороду за участь Журавичівського ліцею у міжнародному проєкті «Дитячі долоньки – за мир», до якого, судячи з коментаря, ви безпосередньо причетні. Є нагода почути від вас і про таку вашу діяльність.
– Якщо перші два роки допомога була більше фінансова, матеріальна й адресувалася захисникам, переселенцям, то тепер моє волонтерство значною мірою спрямоване на психологічно-моральну підтримку дітей – їм приділяю багато уваги. Адже, коли ми виховаємо нове покоління, то можна розраховувати, що наші податки потраплять у чесні руки й підуть на добрі справи задля всіх. Про цей проєкт я дізналася випадково: в інтернетпросторі прочитала, що проводиться така акція, до якої долучилася Україна. З учнівським колективом Журавичівського ліцею, а також Княгининівського лінгвістичного ліцею взяли участь у цьому міжнародному проєкті, й ми стали частинкою тих, хто зробив найдовше полотно з долоньками дітей, встановивши світовий рекорд. А ще разом із дітьми всіх регіонів України ми майстрували мотанки та передавали на фронт. Тож і наші обереги – в окопах на передовій.
– А якщо про задуми говорити, то які вони у вас?
– О, вони є… Наприклад, мрію створити патронатну сім’ю, яких у Ківерцівській громаді ще нема. Є ж і серед переселенців родини, де мама потрапила з недугою надовго в лікарню. Що в такому випадку робити з дітьми – відправити в інтернат? Але ж це буде для них психологічною травмою. А в патронатній сім’ї вони б жили, поки мама перебувала на лікуванні, реабілітації. У нас хата така, що дозволяє створити таку сім’ю. Та й обставини склалися так, що наші син та донька зараз навчаються в Княгининівському лінгвістичному ліцеї. Вдома бувають один день на тиждень. Я за ними сумую, бо мені їх дуже не вистачає, хоч і стараюся бути більше з ними, відвідуючи концерти з участю доньки, змагання, на яких виступає син, котрому полюбився бокс. Я ж свого часу на виборчу посаду не пішла, щоб більше бути з ними. А вони от взяли й вилетіли із родинного гнізда.
– Що ж заважає здійснити цю мрію?
– Поки що мій чоловік до цього не готовий (а згода має бути всіх членів родини). Він схильний до того, що під час війни кожен має з особливою відповідальністю приймати рішення, думаючи, яким буде результат. Але ця мрія в мене все одно є. Уявляю, як це можна якийсь проміжок часу опікуватися десятками діток – вкладати в них знання, душу. А потім, вже коли ти на пенсії, – з різних куточків України, а то й світу, телефонують тобі вже дорослі твої вихованці, пам’ятаючи про тебе. Головне у вихованні – не слова, а твої вчинки, приклад, досвід, який ти можеш передати.
Люди, які мене мало знають й бачать, як я завантажила машину редискою (огірками, помідорами, курми) й повезла продукцію своїм замовникам, дивлячись на мої руки, буває, питають: «А хто у вас працює?». Відповідь – одна: я сама працюю, й це приносить мені задоволення.
– Але ж це – одна із мрій. Правда ж? Коли ми зустрічалися в 2022-му, то ви почали займатися проєктом будівництва сучасного комплексу переробки та утилізації твердих побутових відходів. На якій стадії він сьогодні?
– Так… Я навіть ще на посаді голови Ківерцівської райдержадміністрації (у позаурочний час, оскільки це – не повноваження очільника РДА)сприяла тому, щоб реалізувати цей проєкт. Є вже й партнер – австрієць Крістіан Чернер, котрий у цій справі має сорокарічний досвід. Є земельна ділянка на території Підгайцівської громади. І от коли тепер мене беруть на кпини: «Де то твій полігон?», то я кажу, що мрія була і є. Я розглядаю ще новітніші технології. Але, на жаль, під час війни цей проєкт поставлено на паузу.
«Хочу, щоб у хаті пахло свіжоспеченим хлібом»
– Судячи із почутого від вас, ви не з тих жінок, хто нудьгує, бо нічим зайнятися. Як би ви описали свій один день?
– Звичайно, літній день, а таки почну з нього, відрізняється від зимового. У мене він починається в 5.30. У нас же – чотири гектари городини. Саме завдяки цьому і з військовими можна поділитися картоплею, овочами. Я цим особливо тішуся, бо це якраз і є волонтерство – ти даєш те, що виростив своїми мозолями. Маємо, до речі, й теплицю невеличку: для одних рук – достатньо і для того, щоб дітей привчити до праці, – в нас уже посіяна редиска, розсада ранньої капусти. Влітку з самого ранку, поки сонця пекучого нема, ми йдемо на поле (а ще ж у нас – індики, гуси, качки – якось у мене виникла думка трохи всього в хазяйстві зменшити, то мій чоловік сказав: «Поки війна, ми нічого скорочувати не будемо»). І вже в обід у мене нарізана, попакована продукція, яку розвожу замовникам. І післяобідньої пори знову – в дорогу. Треба пальне закупити для комбайнів, якими у жнива ми надаємо послуги людям. А ще кожен другий – третій день я хліб печу. І не тільки через те, що в сільському магазині нема такого вибору, як у супермаркетах Луцька, – просто хочу, щоб у нашій хаті пахло свіжоспеченим домашнім хлібом. А ще по максимуму стараюся проводити час у лісі. І ми не п’ємо чаю з магазину – в мене завжди є свій, трав’яний.
– А зимовий день, який він у вас?
– Це вже можна довше поспати. Але із сонцем стараюся вставати. Хліб печу, бо то – святе. Роботи в полі нема, зате майже кожен день – на виїзді. Бо є якщо не волонтерська робота, то ось така, як я вам уже розповідала, – зустріч із безхатьком – людиною, котра опинився в скрутній життєвій ситуації, переселенцем. Мені кожен день хочеться комусь допомогти. А тих, хто цього потребує, особливо в час війни, – багато.
– Знаю, що ви часто буваєте на виставах в обласному музично-драматичному театрі, – з чоловіком чи й дітьми. У гарній сукні, при вишуканому манікюрі – мабуть, не кожен може уявити, що ця доглянута жінка може поратися на городі…
– З цього приводу скажу таке. Люди, які мене мало знають й бачать, як я завантажила машину редискою (огірками, помідорами, курми) й повезла продукцію своїм замовникам, дивлячись на мої руки, буває, питають: «А хто у вас працює?».
Відповідь – одна: я сама працюю, й це приносить мені задоволення. У Луцьку жінки ходять у фітнесзали, а я – на поле, в ліс.
– Чи можете сказати, що війна якось вас змінила, внесла корективи у ваше життя?
– Це нібито й парадокс – говорити про якісь «плюси», додані війною, але якраз про них скажу. До війни ми не встигли сповна оцінити неповторність кожної миті й полюбити її – смак життя ми відчули тепер і по-особливому ним дорожимо. Я щаслива від того, що бачу чоловіка, дітей, онуків.
– І насамкінець про таке хочеться спитати: ви зараз ніде офіційно не працюєте?
– І так, і – ні. Я сьогодні – активна громадська діячка. Очолюю Луцьку районну організацію від партії «Удар». А ще – віце-директор українсько-австрійської фірми «Ресайклінг парк», яка зареєстрована в селі Звірів на Ківерцівщині. А очолює її Крістіан Чернер – партнер по проєкту будівництва сучасного комплексу переробки та утилізації твердих побутових відходів.
– А Алла Гонтар бачить ще себе в політиці?
– Хіба – головою ОДА… Хоч знаю, що в наш час це – нереально. Я, певно. надто проєвропейська політикиня. Задовго була в Європі, спілкувалася з європейськими політиками, брала участь у їхніх засіданнях і знаю, що там, якби виплив якийсь факт компромату, то політик безумовно звільнив би місце, а не йшов у суд, як наші чиновники, і доводив свою невинність. Я маю досвід у державній службі і розуміння того, що ця робота забирає весь твій час. Ти тоді не маєш часу ні на сім’ю, ні на себе, друзів. Людям не потрібний такий керівник. Вони бояться, що прийде трудоголік, який питатиме за результат і з себе, і, звичайно, – з усіх інших.
Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно! Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу Волинь ЗМІ
Читайте також: Будинок, що став родиною: прийомна родина з Запорізької області знайшла прихисток на Волині.
