Волинська поетеса та журналістка Валентина Штинько зібрала друзів та шанувальників на творчий вечір

«Волинь» – моя рідна газета»

Ще до початку дійства Валентина Сергіївна, зайшовши до зали, де зібралися шанувальники її творчості, привіталася з ними словами: «Доброго дня вам, люди!». Й тут же зауважила, що саме так впродовж багатьох літ вона віталася з читачами газети «Волинь» як ведуча однойменної рубрики.

Забігаючи наперед, скажу, що в ході творчого вечора буде ще не одна така ремарка, зокрема щодо сторінки «Квіткова підкова», назва якої вже сама говорить про її зміст. Волинські квітникарки були героїнями публікацій Валентини Штинько (вона, до речі, й сама могла б бути на їхньому місці, бо в рідних Локачах біля батьківської хати – диво-рай із весни до осені, тож є про що розповісти), і долучалися до рубрики як автори – ділилися своїми секретами у вирощуванні навіть заморських рослин, котрі при бажанні й дбайливому піклуванні можна виростити й на Волині.

І це – невипадково, адже понад 35 років Валентина Сергіївна працювала у «Волині» (коли прийшла сюди в 1982-му, то це була ще «Радянська Волинь»). На її сторінках упродовж десяти літ були надруковані дослідження її – редакторки відділу національного відродження у співавторстві із музеєзнавицею Євгенією Ковальчук під рубрикою «Люди і храми», які згодом вийшли окремою збіркою публіцистичних нарисів «Волинь: люди і храми». І художньо-документальна повість про волинянку Галю Мельник-Калужинську, кохану жінку гетьманича Данила Скоропадського, теж перш пройшли апробацію читачів нашої газети, які мали можливість почитати окремі уривки. Ну і, звичайно, Валентину Штинько як поетесу теж вони знали й шанували, бо мали можливість періодично знайомитися з її поезією. Закономірно, що на творчому вечорі від іменинниці (таки так, бо дійство відбувалося через два дні після дня народження) можна було почути такі слова: «Волинь» – моя рідна газета». Й вітання були і від нинішнього колективу нашої газети, і від колишніх колег, які свого часу працювали разом із Валентиною Сергіївною, як мовиться, в сусідніх кабінетах, і мали можливість спілкуватися з нею.

«У самотності є різні відтінки»

Творчий вечір розпочався з показу фільму, який було створено Волинською телерадіокомпанією до 60-літнього ювілею Валентини Штинько (Хмельовської). Його авторка і натхненниця – заслужена артистка України Галина Кажан. І вже якби присутні додивилися його до кінця, то, як сказала сама Валентина Сергіївна, коли їй було надане слово, можна було б і розходитися. Адже в ньому було показано її життєвий шлях, зокрема творче життя – від маленької дівчинки, якій колись наснилися сині маки (в існування їх ніхто не вірив, а вони таки є!) – до того, як вона після Київського державного університету імені Тараса Шевченка вернулася у рідні Локачі (тут народився її єдиний син Мирослав). Якийсь час працювала у районній газеті «Колгоспна правда», згодом – на кафедрі теорії журналістики факультету журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка. А потім, на запрошення тодішнього редактора нашої газети Полікарпа Шафети, поміняла Львів на Луцьк і прийшла у «Волинь».

Фільм вражає і багатством фактажу, і поетичністю не лише самої ювілярки, а й того середовища, в якому живе, тішиться онуками. Є тут і промовисті слова нинішнього головного редактора «Волині» Олександра Згоранця, котрий, будучи студентом Волинського державного університету, навчався і на факультативі журналістики, який вела Валентина Штинько: «Валентина Сергіївна навчила мене літати. Як можна не любити людину, яка дала тобі крила?! Бажаю, щоб вона і далі дарувала і мені, й іншим колегам, учням відчуття польоту!»…

А ще – це фільм, у якому був живий чоловік Валентини Штинько (Хмельовської) Орест Хмельовський. Ось ми й підійшли до того, коли була розкрита інтрига, закладена в назві творчого вечора. Валентина Сергіївна згадала свій вірш про самотність, який написала ще в юному віці, назвавши у ньому самотність святом, і сказала з властивою їй поетичністю:

 Валентина Сергіївна вселила віру в те, що я можу писати не лише «в шухляду».

 – Тоді ще не думалося, що життя може складатися не тільки зі свят. Є і будні. І, зрештою, у самотності, виявляється, є дуже багато відтінків. Адже можна бути самотнім і удвох, і в натовпі. Самотність справді благодатна пора для творчої людини – в такі хвилини приходять якісь мудрі думки, іноді їх хочеться навіть записати. Але я якось необачно втратила лік самотнім годинам, дням. А це вже майже два роки – 6 березня Орест Хмельовський, з яким ми прожили понад тридцять років, відлетів у той вирій, з якого, на жаль, не повертаються.

Сьогоднішню зустріч я назвала «Повернення з вирію». Пояснення ніби очевидне – на порозі весна, коли повертаються з теплих країв птахи. Але я мала на увазі трохи інший вирій: це вирій моєї самотності, який дуже вже затягнувся. І мені захотілося зустрітися з вами, подивитися в очі, посміхнутися, згадати, що було… А, може, покласти комусь голову на плече. Захотілося – до людей. 

 «Це ж треба ділитися з іншими часткою того, що дане тобі Богом»

Валентина Сергіївна, до речі, сама була ведучою свого творчого вечора. Вона обходилася без наперед написаного сценарію, тобто імпровізувала, й це їй вдалося. Бо хто знає краще тих, хто прийшов на її свято? (Чи не прийшов – на жаль, нещодавно відійшла у вічність волинська художниця Валентина Михальська, у співавторстві з якою були створені три книжечки для дітей, – автор ілюстрацій до них якраз Михальська). Тож перш як запросити когось до слова, вона встигала розповісти про людину, з якою пов’язані пам’ятні життєві сторінки. Так було й тоді, коли до мікрофона мав вийти учитель музики Луцької гімназії №14, заслужений учитель України Олег Романюк. У цьому навчальному закладі у 1990-х роках Валентина Штинько вела літературну студію «Гнідавське гроно». Олег Олександрович був, до речі, з гітарою – він виконав у дарунок пісню, написану на вірш поетеси.

Особливо теплі слова – про заслуженого діяча мистецтв України, народного артиста України Товія Рівця, який багато років керував академічним камерним оркестром. Це йому, своєму непросто давньому знайомому, а доброму другу, свого часу Валентина Сергіївна присвятила вірш про скрипаля «Білий танець». Товій Михайлович подякував їй і за творчість, і за давню дружбу. 

Приїхали на творчий вечір і колеги по Локачинському центру дитячої та юнацької творчості – подружжя Людмили й Миколи Полякових, а також – Інна Ковальчук. У цьому позашкільному закладі Валентина Сергіївна донедавна працювала – вела літературну студію й гурток журналістики («щоб не збожеволіти зовсім від самотності»). 

За словами гостей, зараз їм не вистачає спілкування із землячкою, у якої така творча, поетична душа. А колишня вихованка Богдана Крутій-Шишко виконала в дарунок пісню, написану на вірш наставниці «Хмарна долина» («є в Локачах місцина, названа так предками»).

Звичайно ж, слово було надане знаним волинським поетесам, педагогам за фахом – Ніні Горик та Євгенії Назарук, яким було що сказати своїй колезі, посестрі по творчості. Пані Ніна згадала, що, як літераторки, вони з Валентиною починали у літературній студії «Лесин кадуб». А згодом багато літ займалися наставницькою працею, «а це – непростий труд, бо ж то треба ділитися з іншими часткою того, що носиш у собі, що дане тобі Богом». Ну а Євгенія Назарук говорила, що для неї зустріч із Валентиною Штинько – редакторкою відділу національного відродження газети «Волинь», яка відбулася більш як двадцять років, стала, по суті, днем, коли вона відкрила для себе двері в літературу:

 – У мене на той час лежало гамузом багато віршів, а я все сумнівалася, чи варто щоб вони побачили світ. Валентина Сергіївна вселила віру в те, що я можу писати не лише «в шухляду». 

 

«Поцілуй мої гори!»

Світлій пам'яті Ореста Хмельовського, який відкрив для мене СВОЇ Карпати…

– Поцілуй мої гори! – промовив і… тиша…
А Синєвир попід кригою спить ще.
Я ж обціловую поглядом нині 
Кожну проталинку на полонині,

Мужнього бука і ніжну смерічку,
Кожен камінчик в студенім потічку,
Шепотом Шипота ревно молюся,
Снігом останнім до зворів тулюся,

З гілки на гілку – дзвінкою синичкою,
З листя торішнього – в небо – 
косичкою Я задивлюсь усіма пелюстками,
 І пропливатиме 

Вічність над нами… 
– Де я була?! 
Та кому теє знати…
 Гори твої цілувала! КАРПАТИ…

*Шипіт – назва водоспаду, косиця – місцева назва едельвейса.

Валентина ШТИНЬКО 
(Хмельовська).