В останньому бою, після 8 років на війні, Ігор Столярук прикрив собою двох побратимів

Сьогодні над його могилою у селі Гірка Полонка пломеніє жовто-блакитний стяг, з любов’ю покладені живі квіти і витає нескінченна вдовина печаль… 15 березня Ігорю Столяруку виповнилося б 42 роки, але він назавжди залишиться 39-річним… Про життєвий шлях коханого чоловіка слухаю тиху розповідь дружини Анжели

Після вторгнення у 2014-му одразу пішов на фронт

Важко ворушити минуле, а ще таке зовсім недалеке, коли молоде подружжя Анжели та Ігоря Столяруків у щасливому шлюбі мріяли про світле майбутнє. І хоча вже тоді тривала так звана антитерористична операція (АТО), але надія була, що все скоро закінчиться.

Ігор Столярук народився, зростав, закінчив школу у селі Гірка Полонка Луцького району. Звідси й торував дорогу у доросле життя. Почалося воно зі строкової служби в українській армії. Його завжди хвилювали події, що відбуваються в світі, в рідній країні. Не байдужим був і до подій на київському Майдані. 

«Ігор рвався туди, його серце було не на місці. З початком війни 2014 року його вже ніщо і ніхто не могло зупинити. Ігор одразу пішов у військкомат. Більше восьми років чоловіка практично не було вдома. Були короткочасні відпустки і знову – на фронт», – колишуть спогади молоду жінку.

У 2014 році, вступивши до лав ЗСУ, Ігор Столярук був направлений на Яворівський полігон, де проходив навчання у складі 44-ої артилерійської брига­ди. Згодом його відправляють в Донецьку область в район Горлівка-Дебальцево. Після взяття Дебальцево, їхню батарею, яка була однією з найкращих із виконання бойових завдань, перекидають у Луганську область. Команду, у якій служив волинський захисник, було нагороджено орденом Богдана Хмельницького. 

«У квітні 2015 року Ігор був під Артемівськом (у 2016-му перейменували на Бахмут. – Ред.). Казав, що там його оберігав ангел-охоронець і молитви рідних. Саме тоді у нас народився син і за бажанням тата його ми назвали Артемом. На той час чоловік був молодшим сержантом і під його керівництвом були молоді бійці. Він їх вчив, ходив за ними скрізь, підказував, оберігав, дуже радів, коли бойові завдання були виконані і всі захисники поверталися живі та здорові. Ігор добре орієнтувався на місцевості і міг знайти вихід із різних ситуацій. Він мав дуже великий авторитет серед побратимів», – продовжує пані Анжела. 

Яскравим свідченням цього такий факт: дружина одного з бійців – Олександра Любарського, родом із Рівненщини, який воював пліч-о-пліч з Ігорем, на знак вдячності за його турботу вишила їхній сім’ї іменні ікони-обереги, підписавши: «Ігорю, Анжелі, Артемчику». Це вже був 2017 рік.

За справедливість побратими дали йому позивний Суддя 

Пригадала вдова й те, що її Ігор ніколи не хотів працювати в тилу, хоча були пропозиції. Завжди казав, що паперова робота – не для нього. Він рвався на передові позиції, оцінював ситуацію, оберігав побратимів. І дуже хотів дочекатися перемоги та жити у вільній країні. Досконало знав багато видів бойової зброї, цікавився історією і стверджував, що все повторюється. Бо Україну завжди хотіли поневолити, а вона боролася і бореться. Він був гарним психологом, умів підійти до бойових побратимів, коли ті мали контузії, переконати, підбадьорити, знайти спільну мову. І надзвичайно – справедливим, недаремно побратими дали йому позивний Суддя.

Бойовий шлях молодшого сержанта Ігоря Столярука за контрактом проходив і у складі Волинської 14-ої ОМБр імені князя Романа Великого. Чергував бойові дії та ротацію впродовж більше восьми років. Хоча недовготривалий відпочинок гнітив його і він знову рвався на передову. Він завжди відчував себе військовим. 

 Ігор добре орієнтувався на місцевості і міг знайти вихід із різних ситуацій. Він мав дуже великий авторитет серед побратимів.

Анжела пригадує: «Коли Ігор приходив додому, він майже 2–3 місяці відходив від стресу. Йому було важко звикати до нашого тут все ж таки мирного життя. Не міг спокійно дивитися на безтурботні гульки молодиків, їхню зверхність. Не раз повторював, що в країні йде війна і на її захист мають стати всі. Тому я завжди була поряд і старалася повернути його до нашого сімейного життя. Дуже любив синочка, але так мало ним натішився…».

В 2020–2021 роках Ігор Столярук воював у складі 128-ої окремої Гірсько-Штурмової Закарпатської бригади. У листопаді 2021-го, після закінчення контракту, повернувся до рідної батьківської оселі на перепочинок. Хоча підписав вже наступний контракт. За словами дружини, був неспокійний і говорив, що ця війна так просто не закінчиться. Два місяці проходило поступове повернення в сім’ю, дуже радів прогулянкам із сином.

Разом із тим, переживав за побратимів. І коли почалося повномасштабне вторгнення, відразу був у військкоматі. Тоді Ігорю Столяруку відмовили і сказали трохи зачекати. Але вже у квітні 2022 року, не чекаючи повістки, пішов воювати в складі 14-ої ОМБр імені Романа Великого. 

 «Його ніжне «Анжик» навіки буде жити у моєму серці…»

Анжела Столярук пригадала їхній останній святковий день: 

«Була неділя і Ігор, добре знаючи, що вирушатиме на війну, зібрав нашу родину. Тоді він знаходив до кожного гарні обнадійливі слова, нікого не оминув, багато говорив, заспокоював, що все буде добре. Хоча я душею відчувала, що йому боляче, бо бачила в його очах смуток. А його ніжне світле звернення до мене – «Анжик» – навіки буде жити у моєму серці».

19 червня бригаду, в якій служив Ігор Столярук, відправляють у Донецьку область, де точилися жорстокі бої на Бахмутському напрямку. Останній бій волинського захисника-Героя відбувся 7 серпня 2022 року в районі села Яковлівка Краматорського району. Суддя ще з чотирма побратимами були на «нульовій» позиції, де виконували бойове завдання. Був важкий бій. При прямому влучанні ворожого танка молодший сержант Ігор Столярук отримав важке поранення – несумісне з життям, прикривши собою ще двох побратимів. 

До батьківської домівки тіло Героя привезли 12 серпня 2022 року. Його поховали на кладовищі у рідному селі Гірка Полонка.

Щирість, доброта, відважність, позитив Ігоря Столярука назавжди залишаться в пам’яті рідних, друзів, побратимів. Волинський захисник Ігор Столярук удостоєний багатьох нагород. Серед яких – відзнака від Петра Порошенка, орден «За службу», нагрудні знаки – «Ветеран війни – Учасник бойових дій»», «Учасник АТО», медаль «За оборону рідної держави». Посмертно був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, орденом «За мужність та відвагу», Князівським хрестом Героя «Навіки в строю». 

Зі сльозами на очах Анжела Столярук озвучила заповітну мрію свого чоловіка: «Він не прагнув великого визнання. Його справедливості, чесності, благородності – не було меж. Він мріяв повернутися до рідної волинської землі з Перемогою та орденом Богдана Хмельницького… Не судилося». 

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ