«Навіщо та освіта? І прості люди непогано заробляють» - роздуми журналістки «Волині»

Чому школа готує до екзаменів, але не до життя?

Як виховати успішне та щасливе покоління? Яка роль сучасної освіти? До чого школа повинна готувати учня? Відразу виникає логічна відповідь – до реального життя. Випускник, вийшовши зі стін своєї альма-матер, має бути адаптований до реалій та викликів, які його чекають у сучасному широкому світі. Натомість, витративши купу часу на здобуття освіти, він стикається з величезною кількістю труднощів, яких нелегко подолати. 

Натрапила на ось таку невтішну статистику, яка є наслідком невідповідності освітньої системи: понад 50 відсотків українців кажуть, що не працюють за фахом. І наступний факт: Україна посідає лише 105 місце зі 143 країн у рейтингу найщасливіших країн світу. Тобто, ні професії, за якою вони мали б працювати, ні навичок, як вибудовувати своє життя так, щоб відчувати себе щасливим, вони не мають. 

Освітні системи найчастіше зосереджуються на академічних знаннях. А важливі аспекти самопізнання, психологічної стійкості, навичок для вирішення життєвих складних обставин, – переважно поза увагою. 

І після отримання документа про середню освіту починається нова реальна «школа життя», де все потрібно пізнавати через досвід, і часто – болючий. Адже ж відповідні інструменти з предмета «життя» в школі не отримали.

11-річний син знайомої, який навчається у 6 класі, перезавантажений уроками в школі так, що сили і часу на домашні завдання просто не має. А ще до того ж навчається у другу зміну. Тому вечорами батьки змушені штудіювати з сином шкільний матеріал вдома разом, бо деякі завдання просто не під силу школяру. Отож і часу на розвиток, хобі, власні інтереси, спілкування не так уже й багато. У багатьох країнах світу діти мають набагато менший обсяг домашніх завдань і це дозволяє вивчати найважливіше, краще засвоювати, фізично та морально не виснажуватися. Наприклад, у Фінляндії витрачають на домашні завдання до пів години і взагалі мають короткий навчальний день (4-5 годин).

Понад 50 відсотків українців кажуть, що не працюють за фахом. 

Для прикладу, у світі зразковими називають сінгапурську та фінську моделі освіти. Хоча вони суттєво різняться у підходах. Сінгапурська – славиться жорсткою структурою, високими вимогами та акцентом на точні науки. Але школярі отримують і високий рівень стресу через інтенсивність навчання. Фінська – націлена на розвиток особистості, базується на довірі до вчителя та створенні комфортного середовища для учнів. Але підготовка таких педагогів потребує багато часу та ресурсів.  

Звичайно, у нинішніх реаліях ми можемо звернути усе на те, що наша молодь опиняється в епіцентрі багатьох криз одночасно: війна та загроза безпеці, фінансові труднощі та економічна нестабільність, епідемії, інформаційний хаос та фейки. Але хіба не чудовим прикладом є Ізраїль, що навіть у складних умовах країна може досягти успіху та створити суспільство, де люди почуваються щасливими. Ізраїль посідає 5-те місце у рейтингу найщасливіших країн світу попри постійні військові загрози.

Час не стоїть на місці, світ розвивається, змін вимагає і освіта. Зокрема, сьогодні міжнародні експерти Всесвітнього економічного форуму (WEF) виділяють так звані «м’які» навички (soft skills), як ключові компетенції для успішної роботи та адаптації у 21 столітті. А це: критичне мислення та аналітичні компетенції, креативніть та інноваційність, емоційний інтелект (EQ), вміння працювати в команді, лідерство та мистецтво впливу, адаптивність та гнучкість, управління часом та самоорганізація, цифрова грамотність, стресостійкість та вміння розв’язувати конфлікти, культура постійного навчання. Тож сучасна освіта обов’язково має доповнювати стандартні предмети такими практичними знаннями.

Скільки ще часу розумова праця в Україні буде недооціненою?

«40% учителів хочуть піти з професії до 2030 року» – факт, який нещодавно прочитала в інтернет-виданні.  

Його озвучила українська соціоекономістка та демографка, експертка з економіки праці Елла Лібанова. Вона пояснила: «Це не тільки вчителів стосується, а ще й лікарів, науковців, робітників розумової праці. В нас із 1918 року абсолютно свідомо культивувалася зневага до розумової праці. І це не могло не вплинути в результаті на психологію значної кількості людей».

Серед негативно вражаючих суспільство вона назвала гасла на кшталт «кухарка може керувати державою» та «революції не потрібні математики». А також те, що за часів Радянського Союзу зарплата у представників робітничих професій була в рази більше, ніж у інженера на тому самому заводі.

«Ми це закладали і відповідним чином знижували планку для тих, хто туди йшов», – додала Лібанова, зауваживши, що швидко це виправити неможливо.

Правителі радянського періоду добре попрацювали, щоб втовкмачити, що лише фізична праця, – «правильна», а інтелектуальна – це щось «паразитичне» або менш корисне для суспільства. Окрім цього, масова урбанізація та розвиток важкої промисловості акцентували увагу на фізичній праці як основі економіки. А ще освічені люди піддавалися переслідуванням або цензурі, що формувало недовіру до тих, хто працює розумом.

«Навіщо та освіта, і без неї можна прожити. І прості люди непогано заробляють», – можна не раз почути недалеку думку сьогодні. Так, не всім це потрібно. Адже доступність здобуття вищої освіти дозволило кожному охочому за гроші отримати диплом. А далі – за гроші потрапити на високу посаду. Молодь же, поглинута соцмережами, робить висновки: головна навичка сьогодні – продати. Будь-що: продукт, свої послуги тощо. І це – правда. Для ринку праці, крім менеджерів із продажів, ніхто не потрібен. Але ж важливішим для суспільства є саме прогрес розвитку людини, її знання і вміння, інтелект – і це передовсім результат якісної освіти. 

Є й інша сторона медалі – псевдоспеціалісти. Багато хто сьогодні намагається «швидко стати професіоналом», оминаючи тривалий шлях навчання й практики. Вони вдаються до курсів, що заполонили інтернет-мережу, часто сумнівної якості та дуже поверхневі. Але це як збудувати будинок на піску – без міцного фундаменту він рано чи пізно впаде. Тож ідеальний варіант – мати базу з класичної освіти та вміло доповнювати її практичними навичками з курсів. Але для декого це – дорого, довго і нудно. 

Чи вміє сучасне покоління дивитися в очі? 

Віртуальний світ поглинає молодих людей, занурюючи їх у свою інтригуючу, захопливу і таку оманливу реальність. Міцно тримає їх у своїх чіпких тенетах, стаючи пасткою, викликаючи залежність і віддаляючи від дійсності навкруги. Поруч вирує життя? Нічого не знаю, бо я весь в екрані свого телефона: ідучи вулицею, їдучи у транспорті, на побаченні, за обіднім столом, у ліжку перед сном… 

Я часто втрапляю у ситуації, що дивують і вражають.

Ранок. Міська маршрутка. Зупинка. До салону повільно заходить бабуся з паличкою. Уперлась плечем у вертикальний поручень і довго у торбині шукає проїзний. Транспорт рушив, бабця, погойдуючись, розгублено розглядає, де присісти… Вільне місце було далеко… Попереду – підлітки – не відривають очей від екранів. Кепка спущена на чоло, голова, схована у капюшон, у вухах – навушники, пальці швидко рухаються, набираючи якийсь текст.

Цікаво, чи не пропускають вони свої зупинки? 

Жінка неподалік торкнулася плеча одного: «Звільни бабусі місце». Хлопчина неуважно зиркнув, піднявся, телефон не сховав, а уже, стоячи і хилитаючись, продовжував перебувати у віртуальному світі.

У переповненому пасажирами тролейбусі раптом чути звернення до школяра, який розважається дорогою у телефоні: «Онучку, дай бабусі сісти, так ноги мені болять». А йдучи вулицею, часто зустрічаєш молоду людину, так занурену в телефон, що вона мало не врізається в тебе, не помічає перед собою перепон.

Що це – проста байдужість чи сумні реалії цифровізованого світу?  

Генерація, яка спілкується через екран. Коли у гаджеті видається цікавіший світ, аніж реальний. Коли не дуже помічають та й не мають бажання роздивлятися, що відбувається навколо… Відволіктися, підняти очі і збагнути, що ти – на планеті Земля, спіймати красу саме цього моменту, спостерегти живу подію, а часто – захопитись живою розмовою, зазирнути в очі іншому і побачити там дивовижне відображення душі… 

А ще кажуть, що сучасне покоління не вміє дивитися в очі. Спілкування у чаті, за допомогою текстових повідомлень не вимагає зорового контакту і під час живих бесід молодь може почувати себе не комфортно і відчувати труднощі. Певно і цій навичці треба буде вчитися. Добре було б, щоб школа звернула на це увагу, і заборонила користування телефонами, як це запроваджено у багатьох країнах Європи.

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ

Читайте також: «З вірою в Перемогу»: на Волині школа мистецтв дивувала своїми талантами (Фото).