«Рукодвійки» зі Сходу, про яких тепер знає вся Волинь

«Війна привела мене знов у Луцьк – місто, що є моєю любов’ю», – каже Олена Ярошук із селища Нікольське, яке неподалік Маріуполя. Виявляється, свого часу вона закінчила Луцький педагогічний інститут імені Лесі Українки. Але й  подумати не могла, що настане час, коли вона рятуватиметься на Волині від війни. Так  само, як і ще одна переселенка – Аліна Андрєєва із міста Часів Яр, котра також уже майже три роки живе з сім’єю в селі Струмівка. А приводом для зустрічі з обома цими жінками послужило те, що вони стали на Волині не просто подругами, а цікавим тандемом, знаним у соціальних мережах, як «Рукодвійки: творчі кралі Аліна та Олена», котрі виготовляють оригінальні в’язані іграшки, сумки та ще й інших вчать

«Найбезпечнішим місцем був коридор – там і ночувала на розібраному дивані»

У кожної переселенки – своя життєва історія, яку війна поділила на «до» і «після». Аліна Андрєєва працювала в Палаці культури міста Часів Яр. Вона була керівником дитячого театру мод «Шарм», який здобув визнання на багатьох міжнародних фестивалях і конкурсах, прославивши її маленьке місто в Україні. Сьогодні культосвітній заклад у Часовому Яру знищений – під руїнами залишилися костюми, які ж Аліна шила своїми руками, і мрії. Війну жінка відчула, звичайно, ще в 2014-му, коли почалася антитерористична операція:

– Ми готували з дітьми концертні програми, з якими виступали і перед військовими – у місті стояли декілька частин, одна з них передислокована до нас частково і з Бахмута. Ніколи не забуду, як одного «прекрасного» дня ми прокинулися й побачили, що колишні наркомани, алкаші – зі… зброєю. Правда, тоді українські військові буквально за тиждень навели порядок.

Про те, що буде повномасштабне вторгнення росії, тоді ніхто не думав.

– Як починалося 24 лютого 2022-го, не забудеться ніколи, – каже жінка. – Я після перенесеної операції була на лікарняному – місяць треба було вдома відлежатися, тож мало з ким і спілкувалася. І ось вранці чую вибухи. Спочатку думала, що якісь навчання. Та от дзвінок від знайомих: «У Слов’янську росіяни бомблять аеродром. Війна…».

От коли Аліна потішилася, що її дочка Вікторія з сім’єю ще до Нового 2022 року переїхала на Волинь – у селі Струмівка, що неподалік обласного центру, ще з 2014-го жив брат її чоловіка. Аліна ж ще цілий березень й трохи у квітні жила у своєму місті.

– А це ж Часів Яр уже постійно був під обстрілами, в нас раз за разом звучала сирена повітряної тривоги, – пригадує жінка. – Найбезпечніше місце – коридор – там, за двома стінами, і ночувала на розібраному дивані. 3-го квітня я відзначила ще вдома свій день народження. А 8-го вирушила в дорогу. Перш – автомобілем, водій якого погодився завезти в Дніпро, а вже звідти – потягом добиралася до Луцька.

«З Оленкою нас познайомив «теплий» прапор»

Аліні якоюсь мірою було простіше чи спокійніше вирушати в дорогу, бо вона все-таки їхала не в невідомість, як багато людей, а до дочки. З її сім’єю, в якій ростуть двоє дітей – дев’ятилітня Евеліна та на три роки молодший Емір, і живе вона в Струмівці, де родина винаймає квартиру.

– Перший рік я, звичайно ще й за станом здоров’я, в основному сиділа вдома, – розповідає жінка. – А в серпні 2023-го побачила в соцмережах, що в Луцьку з ініціативи громадської організації «Старт у нове життя» виготовляють в’язаний жовто-блакитний прапор (його створювали близько вісімдесяти жінок із різних куточків України, він зшитий із 432 клаптиків різних відтінків, розмір знамена – 2, 4 метра на 7, 2 метра. – Авт.). Приєдналася до акції й сама. Завдяки «теплому» прапору, я познайомилася з Оленкою Ярошук. Ми спочатку в’язали його, а потім їздили з іншими переселенками по містах України й представляли незвичайний витвір… Завдяки цій акції, яка тривала і в 2024 році (тоді виготовили прапор ще більших розмірів, й був встановлений рекорд України), Аліна Андрєєва та Олена Ярошук познайомилися і з очільницею благодійного фонду «Робимо добро дітям» Тетяною Дончевою, котра теж долучилася до виготовлення жовто-блакитного знамена.
Аліна й Олена шукали спілкування з такими ж переселенками, але орендувати приміщення для жіночого клубу їм було не по кишені, і пані Тетяна їх підтримала в цьому – надала можливість збиратися у вихідні безпосередньо в офісі благодійного фонду «Робимо добро дітям». І сюди прийшли, до речі, не тільки жінки зі статусом внутрішньо переміщених осіб, а й місцеві мешканки, яким так само потрібне спілкування, зустрічі з однодумцями. Серед них почуваються реалізованими і «Рукодвійки: творчі кралі Аліна та Олена», як представлений нині тандем переселенок зі Сходу України у соціальних мережах.

Про багатогранність і творчу натуру Аліни Андрєєвої свідчить те, що нещодавно вона долучилася до проєкту «Фототерапія у традиційному вбранні: сила образу та самопізнання». І це була можливість не лише сфотографуватися й зберегти світлину на пам’ять, а й пізнати глибше історію волинського одягу, його символіку.

«Підвал, облаштований в нашому будинку під сховище ще в 2014-му році, пригодився в 2022-му»

Олена Ярошук працювала вчителькою української мови, була методистом з охорони дитинства в рідному селищі Нікольське, що за двадцять кілометрів від Маріуполя.

– Якщо в кількох словах, – каже вона, – то я була щаслива. В мене – хороша родина – три сини, онука, мама. Пережито непростий 2014 рік, коли ми волонтерили, приймали біженців, зокрема, з Донецька. І, до речі, ще в 2014-му в нашому двоповерховому будинку підвал був облаштований під сховище, який нам знадобився через вісім літ. По правді, я вже думала, що все бачила, до всього готова за стільки років, а все одно найбільші потрясіння були попереду. У серпні 2021-го мій середній син Назар пішов служити. Пригадую, приїхав додому на Новий рік, відсвяткували ми його разом. І тоді він мені сказав: «Мамо, підготуйте підвал». Знаю, що підвал давно готовий –моя мама, його бабуся, як людина запаслива, вже туди й сухарів, меду наносили на всякий випадок. Питаю: «Назар, а що має бути?». – «Не знаю, – каже син, – але таке відчуття, що щось не дуже добре насувається». А він же служив у Волновасі. Ми й самі, в себе, в Нікольському, це відчували. Збиралися під нашою адміністрацією на підтримку військових із лозунгами: «Ми – разом!», а на душі було неспокійно. Хоч нормальній людині дуже складно, просто неможливо сприйняти те, що таки сталося 24 лютого 2022 року.

Олена Ярошук працювала на той час у сільській школі, що неподалік від її рідного Нікольського. Вставала рано, десь о 5-ій. І того дня все було, як зазвичай. Аж поки не почула вибухи. На її дзвінок директору школу, так нічого й не з’ясувала. Мовляв, ніяких розпоряджень не було – приїжджайте. Жінка пішла на шкільний автобус, який мав завезти, й аж тоді від водія почула, що почалася війна.

– Першим ділом, – розповідає про той ранок Олена, – пішла за «комуналку» заплатила. Головне – з державою розрахуватися. І навіть готівки з картки не зняла, про що згодом дуже пошкодую, коли тільки за євро, долари чи якісь золоті вироби можна буде розжитися на буханець хліба. Найстрашнішим було для мене те, що зразу ж пропав зв’язок. Найперша думка – про сина Назара, який служив: «Чи живий він?». Знала одне, що він встиг виїхати, як почали бомбити Волноваху (в мороз – в одній футболці!), в машині разом із командиром. Годинами стояла на морозі, знайшовши те місце, де можна було ще зловити зв’язок й почути голос дитини.

Тим часом у Маріуполі, де жив найстарший син Олени Ярошук, – бої. Мати кликала його в Нікольське, хоч трохи далі від того пекла.

– Але Олексій все сподівався, що окупанти не дійдуть до центру міста, – каже жінка. – Дійшли… Маріуполь закрили. Я не могла до нього приїхати, він так само – до мене, щоб побачитится. І в березні, як тільки дали «коридор» для евакуації, син скористався цим й відправився на Волинь, на Ратнівщину, де живе його тітка – сестра мого першого чоловіка. Через кілька днів бомба впала на будинок, де жила сім’я Олексія, – нічого від нього не залишилося.

«Я йду по своїй землі, а ти кого й від чого приїхав захищати?»

Може, колись, Олена Ярошук спогади напише про пережите нею в її Нікольському більш як за дев’ять місяців великої війни (тут вона протримається до листопада). Розповість про те, як у перші дні повномасштабного вторгнення прибували люди з Маріуполя в дуже жахливому стані – голі-босі, як виносила їм з дому ковдри, одіяла, як по сусідах збирала для дітей зошити, ручки – одна зі шкіл стала прихистком для біженців. Чи як рятувала котів і собак – на вулицях можна було побачити домашніх тварин різних порід. Навіть сфінкса – для такого песика, що без шерсті, бути зимою не в приміщенні – вірна смерть. Чи про те, як стала свідком родинної трагедії. Дівчинка дуже кричала на матір: «Це ти винувата, ти!». З’ясувалося, що коли бомбили Маріуполь, то жінка витягла дочку з-під завалів, а чоловіка, батька дівчинки, – не змогла. «Він уже загинув», – говорила їй, але та не могла з цим змиритися. Чи напише про те, які то емоції довелося пережити, коли палила військову форму свого Назара, яка зберігалася вдома, щоб нишпорки-росіяни не знайшли…

А поки що коротка розповідь про це для публікації газетного формату:

– Зі мною був наймолодший син Богдан, який навчався в одинадцятому класі. Мені дуже хотілося, щоб він закінчив українську школу. У квітні вдалося відправити його на територію, підконтрольну Україні, – в Ізяслав. Мати дівчини-однокласниці Богдана (вона – військова) забрала до себе і його. Я ж залишалася в Нікольську, хоч ми з мамою теж зразу збиралися виїжджати. Але обставини складалися так, що перш мама захворіла, тож я не могла ні в дорогу вирушати з нею, ні залишити її саму тут, а потім гроші збирала. Щоб виїхати «бусиком», треба було заплатити 600 доларів, бо безкоштовного евакуаційного транспорту вже не було. А де ті долари візьмуться, якщо хліб тільки за валюту можна було виміняти? От так і затягнулося. У листопаді я зрозуміла, що вихід один – втікати. І то якнайшвидше.

Для цього був уже не один «пунктик», про які згадує Олена:

– У день референдуму прийшли люди зі зброєю. По правді, я не хотіла їх впускати, але в нас є такі «добрі» сусіди, які сказали, що ми вдома. Тож ті візитери тарабанили, аж поки не відкрила двері. Дали листочок із двома питаннями, стоять і дивляться. Я не витримала й кажу: «Це ж таємне голосування». Після цього вони відвернулися. Поставила галочку за себе й за маму, обравши питання, яке засвідчувало, що ми проти приєднання «днр» до росії. Й автоматично я стала ворогом. А ще ж мій син служить у Збройних Силах України, й це може «випливти», бо ж перевіряли все, починаючи з телефонів. Проти мене було й те, що я відмовилася від доброї посади (я ж за освітою – вчитель російської мови та літератури), яку запропонувала російська влада, бо це було для мене просто неприйнятним. Я бачила на вулиці бурята з автоматом й сама до себе говорила: «Я йду по своїй землі, а ти кого й від чого приїхав захищати чи звільняти?». Й коли знайомі сказали по секрету, що мої дані вже у ФСБ, то мама мене випровадила: «Їдь!».

«Серед найдорожчих речей, які везла з собою, були мої та синові, вишиванки»

Їхала Олена Ярошук, як розповідала, довго й складно – через росію, країни Балтики. Серед найнеобхідніших і найдорожчих речей, які везла з собою, були її та синові вишиванки, які сама ж вишивала. А ось чому саме на Волинь, то з приводу цього була дещо несподівана відповідь:

– Війна привела мене знов у Луцьк – місто, що є моєю любов’ю. Я ж у 1990 році закінчила Луцький педагогічний інститут імені Лесі Українки. Після школи обрала для навчання цей виш, бо за станом здоров’я волинський клімат мені найбільше підходив. Тут я й заміж вийшла й до 2000 року жила у Володимирі-Волинському, двоє старших моїх синів в цьому краї народилися. 

Тому-то в жінки й родина є на Ратнівщині, куди на початку великої війни поїхав із сім’єю найстарший син Олени Ярошук (зараз він теж живе в Луцьку).

« Й коли знайомі сказали по секрету, що мої дані вже у ФСБ, то мама мене випровадила: «Їдь!».»

– Коли в 2022 році я приїхала сюди, – каже Олена, – то зразу ж у перші ж дні пішла шукати роботу. І знайшла. У Центрі позашкільної освіти, що на вулиці Чорновола, запропонувала свої послуги керівника гуртка в’язання, і мене взяли. Крім цього, працюю онлайн із дітьми нашої, Нікольської, громади, які зараз порозкидані по різних куточках. А ще постійно вчуся на якихось курсах. Наприклад, спеціальність психолога здобуваю, щоб, принаймні, самій собі допомагати в цей непростий час.

Реалізуватися Олені Ярошук допомогла зустріч із Аліною Андрєєвою з міста Часів Яр, про що вже йшла мова. У тандему цих творчих жінок – багато планів, мета яких – підтримати таких же, як і вони, переселенок. Велика втіха Олени те, що мама вже не в селищі Нікольське, а – з нею. Торік, у травні, волонтери вивезли її з окупованої території, за що їм дуже вдячна. А влітку перебрався до Луцька з Ізяслава й молодший син Богдан, з яким до того часу вони лише при нагоді зустрічалися. А от середній, Назар, і досі воює, й за нього – щоденна молитва матері.

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ