«Не вірю, що мені 100 років»: історія довгожительки Раїси Деркач із Луцька

Родом вона з села Бандурове Гайворонського району на Одещині. У місті Балта на Одещині знайшла кохання — за один день вийшла заміж за офіцера.

Пережила голод, Другу світову війну та смерть рідних людей.

Суспільному довгожителька розповіла: познайомилася з майбутнім чоловіком Іваном випадково, коли йшла з університетською подругою на пошту відправити посилку своїм батькам. Ввечері з офіцером пішла в кіно, а вранці під вікнами квартири, де жила Раїса, він зробив пропозицію.

«Я за свого чоловіка вийшла заміж за 12 часов... Йдемо – мороз такий. Капрон, чобіточки, литочки видно, а вони ззаду — два офіцери. Один підходить, бере у мене ящик несе. Каже: «Йдемо назад, а де ми зустрінемося?» Вийшли з кіно, а я жила на квартирі. Тут веранда під склом, і ми з моїм чоловіком до 3 часов простояли. Ми говорили, а він падає на коліна і каже: «Будь моєю женой», — пригадала лучанка.

Зі слів Раїси Деркач, наступного дня наречений їхав на навчання, і передав їй свою зарплату, аби на ці кошти організувати весілля.

«Рано утром він не спав. Він вже в такой бойовій формі заїхав, я ще сплю. Він постукав, ну кажи: «Да чи ні». Я кажу: «Я не знаю, дай мені подумать». А він: «Подивися в вікно». Я дивлюся, а це березень, сніг лапатий лежить, дуло від танка направлене на вікна і 6 солдат дивляться на вікно. А він каже: «Якщо скажеш ні, то зараз цей будинок полетить», — розповіла лучанка.

Разом із чоловіком Раїса Деркач прожила довге життя: обидва в парі кохали один одного. У подружжя мав народитися малюк, однак на терміні 2,5 місяці вагітності Раїса втратила дитину. Це сталося в літньому таборі, де її чоловік командував взводом. Жінка була в землянці, і через негоду отримала запалення — лікарям довелося провести оперативне втручання.

«Я потєряла дитину... А я дуже любила дітей, і дуже хотіла бут мамою. Хотіла побачити, як та дитина до мене йде, як вона каже мені: «Мама», — пригадала жінка.

Подружжя вирішило всиновити дитину — так з'явився син Іван, коли йому саме виповнився рік.

Від сина у жінки двоє онуків: один із них помер, як і чоловік, а інший, Олександр Деркач, нині захищає Україну на фронті. Найбільше лучанка мріє про повернення свого онука додому.

Пережила голод та війну: дитинство Раїси Деркач на Одещині

Дитинство Раїси Деркач минуло в Одеській області. Росла із братами й сестрами: було в сім'ї семеро дітей. Батько, з її слів, побудував красиву хату, облаштував двір із садом, оброблював город. За часів Другої світової війни їхня родина потрапила в список на вивезення в Сибір. Згодом зі списку викреслили, адже двоє братів служили в радянській армії.

Все, що батько нажив, розповіла Раїса Деркач, забрали. З їхнього будинку всю сім'ю переселили в невелику хатинку: одна частина хати — для життя, друга частина — як хлів, де була корова і телиця. Коли був масовий голод, діти їли лободу і жито.

«Нас вичокрують з того списка, і пішли розкулачили одного куркуля. Сім’я – 2 дітей, їх розкулачили і в Сибір відправили, а нас туди поселили. Була хатинка, криниця, огород пустий – тільки одна груша і маленька літня літня кухня в дворі. В нас велика хата, два виходи на вулиці. Все забрали, нема нічого!» — пригадала лучанка.

Коли почалась війна, розповіла Раїса Деркач, родина мусила покинути хатину. Батько продав корову, речі, зібрав клумаки та всі разом відправилися в столицю Молдови — Кишинів, де один із синів організовував торгові точки.

«Моєму брату дали ціле хазяйство: хату, коня, і телиці,і качки. Качок було багато, то під заборами яйця несуть. Мама йде з відрами яйця збирає. Мама все время сидить, клумак там, сяде на тому клумачку і цілими днями плаче, яйця там збере, не може їсти. І плаче все время. Все чуже, каже: «У мене моє забрали, а мені дали це», — говорить довгожителька.

Коли родина поверталася з Молдови в Україну, то перед Харковом поїзд зупинився і сталася стрілянина. Тоді, зі слів лучанки, від кулі загинула дружина її рідного брата. Двох її дітей — шестимісячну дівчинку та 3,5-річну дівчинку — тоді ще 17-річна Раїса Деркач забрала з собою. Прихисток їм у селі знайома сім'я.

«Соня з цієї сторони: вона з маленькою дитиною, а я з більшою дочкою сюда. Тут трава, бур’ян, і раптом налітає шість «містер шмідтів», і стріляють по цій посадці. Я була в зимньому пальто, бо брала з собою його, а тоді були такі воротнікі широкі, то мій воротнік дві пулі пробило. Ото вони мали розбомбити ці вагони. Я почула крик дитинки, плаче дитинка, я туди — Соня лежить ранена», — розповіла жінка.

Як живе довгожителька Раїса Деркач зараз і чим займається на дозвіллі

Лучанка Раїса Тарасівна розповіла: любить життя, землю, людей та місто Луцька, де мешкає 63 роки. Пропрацювала жінка впродовж 17 років у міській раді.

Разом із чоловіком мала дачу, і часто після роботи їздила доглядати все, що садили: капусту, буряк, моркву, картоплю. Якби не затерпали руки, говорить пенсіонерка, то пильнувала б дачну ділянку й зараз.

На пенсії, каже довгожителька, сумувати не доводиться. Вдома читає газети без окулярів, листується з друзями, опанувала мобільний телефон. Її племінник Сергій Іщенко із дружиною Надією допомагають по дому, купують продукти та готують їсти. 8 березня лучанка відсвяткувала ювілей.

«Я чувствую, що я не дряхлая старуха! Я ще не старуха. Ще можу поступати в інститут. Не вірю, що мені 100 років... Я виписую газету, читаю від кінця до кінця, пишу багато листів. Я люблю наш Луцьк. Це ж була пустиня, а зараз я їду і любуюсь. Наш Луцьк красивий, і він буде красивіший за Париж», — додала Раїса Тарасівна.

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ