Часом Бог дозволяє комусь стяти гілку, до якої ми так сильно прив’язані, аби ми змогли усвідомити, що маємо крила.
Достукатися до серця. Історія на вечір
Дотепер у його житті все складалося добре, навіть дуже добре. Були, щоправда, різні проблеми, якісь невдачі, недуги, але усе це він сприймав як незначні епізоди в загалом переможній ході життєвих подій. Аж до цього дня...
Його старша донька виїхала на один день в гори покататися на лижах. Він із дружиною були удома, коли раптом задзвонив телефон. З реакції дружини зрозумів, що сталося щось трагічне. Дзвонила подруга доньки. В горах трапився нещасний випадок, і доньку забрала «Невідкладна допомога». Вони негайно сіли в машину і поїхали до шпиталю. Лікарі саме проводили операцію. Черговий лікар повідомив тільки, що стан – важкий: зламана стегнова кістка, численні гематоми і, найгірше – черепно-мозкова травма. Операція тривала довго. Хірург, вийшовши з операційної, сказав утомленим голосом:
– Ми зробили все, що могли. Зараз її життя – в руках Бога.
– А які в неї шанси? – вони відчайдушно прагнули почути від лікаря щось обнадійливе.
– Не хочу вас вводити в оману, стан справді дуже важкий, – відповів тихо. – Все вирішиться упродовж найближчої доби. Їдьте додому, тут нічого робити, донька в реанімації під наглядом. Залишіть тільки номери телефонів.
Дружина гірко заплакала. Він завіз її додому, а сам, не знаходячи собі місця, пішов у місто. «Чому таке трапилося? Як я її не впильнував?» – докоряв собі. Йдучи навмання, побачив відчинені двері церкви. Увійшов. Упав навколішки й почав молитися, благати в Бога допомоги. Він готовий був віддати геть усе, щоб тільки донька вижила. Минали хвилини, години. Втомлений, присів на лавку і задрімав. Йому приснився сон. Неначе він, йдучи пустелею, зустрів старого монаха.
– Отче, – запитав, – а чому Бог так покарав мою доньку?
– Покарав? – перепитав монах. – Ні, Він її не покарав. Навіть, якщо Він забере її до Себе, у Нього їй погано не буде. Повір мені. Радше Він це зробив для тебе.
– Для мене? Як це – для мене?
– Бачиш, Господь у твоєму житті дав тобі стільки благ: добрих батьків, виховання, ґрунтовну освіту, згодом – гарну роботу, дружину, дітей. Він надіявся, що ти сприймеш ці дари, сприймеш Його любов і прийдеш до Нього як до батька. Але ти цього не помічав. Ти жив у власному світі, світі, який готував тобі свої пастки, щоб відтягнути тебе від Бога. Тому Він мусив поставити під загрозу щось дуже цінне у твоєму житті. Іншим способом Він не міг достукатися до твого серця.
Слова монаха перервав дивний звук. Він прокинувся. Це був його мобільний телефон. Телефонував лікар:
– Ваша донька опритомніла. Найгірше позаду. Можете приїжджати. І, чесно кажучи, вона, мабуть, у сорочці народилася. Мені в моїй практиці рідко траплялися випадки, коли хтось виходив живим із такого важкого стану. Це – просто чудо.
Іншим способом я не міг достукатися до твого серця…
Ми буваємо твердолобі. Ми живемо у своєму ізольованому світі, в який дуже рідко впускаємо Бога. Ми думаємо, що більшість того, що ми досягнули в житті, це суто наша заслуга. Ми будуємо світ, який веде нас у прірву. І змушуємо Бога захищати нас від самих себе. Бо Він, попри всю нашу байдужість, любить нас. І хоче нас врятувати. І дає нам різні знаки.
Деколи змушений навіть чогось позбавити нас, щоб вивільнити в нашому захаращеному серці простір для Нього. Щоб збагнули, що тільки з Ним наше життя буде повноцінним.
Часом Бог дозволяє комусь стяти гілку, до якої ми так сильно прив’язані, аби ми змогли усвідомити, що маємо крила.
Бруно ФЕРРЕРО, італійський католицький письменник, священник-монах.
