Тато-Герой з Волині так і не побачив народження своєї Маргаритки

Про те, що в них буде четверта дитина, чоловік дізнався за тиждень до своєї загибелі. Донька носитиме ім’я Маргаритка – так хотів назвати її тато, Руслан Рябий. Він би на крилах, як мовиться, летів, щоб зустріти свою кохану дружину Наталію з їхнім крихітним ангелочком. На жаль, не судилося. Січневого дня, у день виписки породіллі, у Волинському обласному перинатальному центрі, де дівчинка з’явилася на світ, була її родина, подруги, колеги, а ще – побратими Героя, персонал медичного закладу

 «Вам є заради кого жити»

Мова йде про подружжя Наталії та Руслана Рябих із волинського села Перемиль, що на Горохівщині, розповідь про яку була торік у виданні «Так ніхто не кохав». Адже це – «Одна на мільйон пара, де чоловік та дружина так одне одного любили», як говорили люди в їхньому селі. Йшлося у публікації й про те, що вдова очікує дитину. 

І ось 30 січня вранці автору цих рядків на вайбер прийшло фотоповідомлення у вигляді сердечка. Відкривши його, дізналася, що 30 січня в 01:48 в Наталії Рябої народилася дівчинка вагою 2900 грамів, зростом – 52 сантиметри. Це, по суті, й було запрошення на урочистість, яка відбулася 2-го лютого і яким не можна було не скористатися.

Про цю подію так і хочеться сказати, що це свято – зі сльозами на очах. Плакала в очікуванні невістки й найменшенької онуки мама Руслана, якій свого часу, рано залишившись вдовою, важко було піднімати на ноги маленького Руслана і його двох братиків, а ще тяжче – хоронити такого молодого сина. Так само – мама Наталії, яка так тішилася, що дочка зустріла хорошого чоловіка, але, на жаль, війна забрала його життя, – тепер залишилася з чотирма дітьми на руках. Та й сама Наталія, вийшовши до людей, які прийшли розділити її радість, приймала їхні вітання, квіти і втирала сльози. Мабуть, думка була, який то букет троянд подарував б їй в цей день коханий чоловік. 

Обстановку, як мовиться, розрядила головний лікар Волинського обласного перинатального центру Ірина Горавська, яка, звертаючись до Наталії, сказала: 

– Не плачемо… Вам є заради кого жити. Дивіться, які у вас чудові діти, а це ж є продовженням роду. Радійте цьому! Думаю, чоловік хотів би бачити в цей день вашу посмішку.

Ірина Іванівна передала новонароджену дівчинку її найстаршому братові Юрію зі словами:

 – Ми переконані, що діти Героя виростуть такими ж достойними громадянами України, яким був їхній батько.

Від імені побратимів слово взяв майор Збройних Сил України Іван Татауров: 

– За дорученням командира окремої Президентської бригади імені Богдана Хмельницького, в якій служив Руслан Рябий, хочу привітати дружину Героя, подякувати за чотирьох дітей. І дякую за козака, яким був Руслан, котрий нам показував, як треба любити Україну. А ще сьогодні маю честь вручити посмертну нагороду мужнього солдата – орден «Хрест Героя».

Цю відзнаку з його рук одержав молодший син Руслана Рябого Андрій, якому на все життя запам’ятаються слова майора: «Дякую за батька!».

 «Мій Ангел, мій коханий був біля мене – я це відчувала»

Знайшовши мить, коли можна було поговорити з Наталією, запитую, з якими враженнями вона покидає медичний заклад, де народилася її донька. Жінка каже:

 – З найкращими… Я дуже вдячна Тарасу Савці, який приймав у мене пологи. У ту ніч, коли на світ з’явилася моя донечка, працювала чудова команда. Хоч на той час було п’ять породіль, на всіх вистачало їхньої професійної допомоги, підтримки – як бджілки літали то до одної, то до другої. У мене важкі були роди, хоч і четверті. Коли почалися потуги, то трохи злякалася. Але мій Ангел, мій коханий був біля мене – я це відчувала. 

До речі, про те, що народиться дівчинка, жінці довго не було відомо, хоч і проходила ультразвукове обстеження.

Коли почалися потуги, то трохи злякалася. Але мій Ангел, мій коханий був біля мене – я це відчувала. 

 – А я ж знала, як Руслан хотів донечку – він вже й ім’я вибрав для неї – Маргаритка. Була втішена, коли торік, 6-го грудня, якраз на Миколая, УЗД показало, що бажання чоловіка збудеться. Тож того дня ще й такий подаруночок своїм старшим дітям привезла, оскільки й вони (може, вже й із солідарності з татком) чекали сестричку. Дуже зраділи і сини, й старша донька.

До речі, торік на сайті Президента України Володимира Зеленського була зареєстрована петиція про присвоєння Руслану Рябому звання «Герой України», і вдова мужнього солдата сьогодні втішена, що вона набрала необхідні 25 тисяч голосів, навіть трохи більше. Вже з дівчинкою, яку виношувала і про яку мріяв коханий чоловік, вболівала за результат.

 «Я жодного разу навіть не подумала про аборт…» 

Навіть пів року не довелося повоювати Русланові. 23 червня, під час виконання бойового завдання поблизу села Красногорівка Донецької області, обірвалося його життя. 

– Ми бачилися з Русланом за тиждень до його загибелі, – пригадує Наталія. – Він говорив, що йому дорога кожна хвилина, проведена з сім’єю, й старався при першій-ліпшій нагоді приїхати додому, щоб хоч трошки побути з нами. А ця, остання для нас зустріч, була сюрпризом. Я дізналася, що у нас буде ще одна дитина. Скинула Русланові на телефон позитивний тест. У відповідь він подзвонив і плакав від радості. В мене є останній скриншот, завдяки якому збережена наша розмова: «Кицька, ти не уявляєш, яке в мене відчуття. Одне – це безмежна радість, що в нас буде дитина. А друге, що йде війна, і я не знаю, що може статися, – троє діток і буде ще четверта… Але ти – сильна, все буде добре!». Це було одинадцятого червня, а чотирнадцятого, о першій годині ночі, нас розбудив його телефонний дзвінок. Він приїхав додому – на той час проходив лікування у госпіталі міста Десна і якось примудрився, щоб і з нами побачитися. Це було так несподівано, що ми з радості почали плакати.

 Попрощалося подружжя 16 червня, а рівно через тиждень бійця не стало. Руслан не раз казав, що скільки людині призначено Богом – стільки, не більше й не менше, вона й проживе. Наталія й сама увірувала в ці слова, але не думала, що так мало Господь відпустив її коханому, – у вересні йому виповнилося б лише 39 років.

– У нас був дуже сильний зв’язок. Я на відстані відчувала, коли йому боліли хребці, а от смерті – не відчула, – каже жінка. – Мабуть, просто не допускала думки, що втрачу Руслана, свою половинку. 22 червня ми з ним ще говорили по телефону. Він попередив, аби я не переживала, що його не буде на зв’язку («Ми йдемо на позиції»), а вже 23-го загинув… 

Я жодного разу навіть не подумала про аборт. Ця дівчинка для мене дуже багато значить. 

Знаходилися, як зізналася вдова, люди, котрі радили їй зробити аборт, бо ж, мовляв, сама не дасть ради з чотирма дітьми. З приводу цього жінка говорила:

– Знаю, що буде непросто, оскільки ні в мене, ні в Руслана татів, які допомогли б із чоловічою роботою, немає. Руслан мав всього пів року, коли батько його помер, мого не стало – як я ходила в 11-й клас. Але я жодного разу навіть не подумала про аборт. Ця дівчинка для мене дуже багато значить. Вона – останній дар від Бога, подарований через мого найкращого, найріднішого, найдобрішого коханого чоловіка.

...А в останню неділю лютого в родині Наталії Рябої було ще одне свято – доньку охрестили. Це був день духовного народження дівчинки, яка носитиме ім’я Маргарита, обране для неї татом, котрого вона, на жаль, так і не побачить. Отець Назар, який здійснив таїнство хрещення, сказав, звертаючись до присутніх у храмі, що люблячий чоловік, батько з небес оберігатиме свою родину. 

Руслан Рябий дивився на дійство зі світлини на банері, встановленому в церкві, де пошановано пам’ять Героїв, котрі віддали життя за волю України.

Катерина ЗУБЧУК, заслужений журналіст України.

Читайте також: Єдина його нагорода – нагрудний знак «Учасник бойових дій  в російсько-українській війні».