Курси НБУ $ 41.37 € 44.61
«Мені немає чим тебе обіймати…»

«Ми ж клялися, що будемо разом – і в час радощів, і в горі…».

Фото із сайту armyinform.com.ua.

«Мені немає чим тебе обіймати…»

Історія кохання, поранення і підтримки Олександра і його Надії

...У світлій лікарняній палаті – охайно і чисто. На вікні так по-затишному і по-домашньому квітне орхідея. Поруч – велика картина, вишита бісером. На столику біля ліжка – іще кілька пакетиків бісеру: видно, що творчий процес триває

Ця палата – тимчасовий дім для Олександра і Надії. Він – важкопоранений під час операції Сил оборони України на Курщині, ампутовані дві верхні кінцівки. Вона – кохана дружина, котра буде завжди поруч: і в горі, і в радості.

Вони разом із 9 класу. Обоє родом із Полтавщини. Чверть століття, як знайомі. 21 рік – у шлюбі. Виховують двох синів. А війна і важке поранення Олександра, на жаль, лише підкреслили те, наскільки сильними є почуття цієї пари.

Вони разом із 9 класу. Чверть століття, як знайомі. 21 рік – у шлюбі.

Ця коротка історія, яку записали кореспондентки АрміяInform в одному із медичних закладів Києва, – про кохання під час війни, взаємопідтримку та розуміння, а також – про плани на майбутнє…

«Я не розумію, як це можна покинути коханого чоловіка після поранення…».
«Я не розумію, як це можна покинути коханого чоловіка після поранення…».

 Знайомство, дискотеки та ініціативна Надія

«Я навчалася у 9 класі, Саша був на чотири роки старший за мене. Він навідувався у своїх справах до мого брата, він же нас і познайомив», – пригадує Надія і додає, що, на жаль, брат сім місяців тому загинув на російсько-українській війні.

Ініціативу у стосунках переважно проявляла Надія. Було багато вечорів – на танцях, дискотеках…

Олександр у 1999 році відслужив строкову службу у ППО. Працював із радіолокаційною станцією.

Надія навчалася, а Олександр після армії почав працювати в Пирятині. Інколи дівчина їздила до коханого в гості.

«А ми ж – із села! То в селі так і казали: «І чого вона туди їздить?! Хай би вже або розписувалися, або не їздила». Тож ми подали заяву на мій день народження – 23 березня. 25 квітня було весілля», – згадує жінка.

Побралися, коли Надії було 20 років, Олександру – 24. Через рік народився первісток Дмитро, а у 29-річному віці Надія народила другого сина – Романа.

Під час короткої відпустки з молодшим сином.
Під час короткої відпустки з молодшим сином.

 Шість днів на Курщині та смертоносний турнікет – на 34 години

Олександр жив цивільним життям до 2024 року. Потім пішов у ТЦК, бо до 16 липня потрібно було оновити свої військово-облікові дані. Оновив і того ж дня отримав бойову повістку.

Спочатку – навчальний центр на Чернігівщині (30 днів), потім – Кривий Ріг (доукомплектація), а звідти – Курський напрямок. Спочатку був у лавах 47-ої окремої механізованої бригади, потім – 25-го окремого штурмового батальйону. Посада – гранатометник.

«Мене вистачило на шість днів. Сказали, що треба зайняти позицію. Ми туди дійшли, а виявляється, що там вже сиділи «під*ри» (так називають російських воїнів. – Ред.). Посадка була густою, нічого не видно – почали по нас працювати з кулеметів. Права рука була поранена внаслідок обстрілу з кулемета, зачепило артерію. Ліва – постраждала через мінометний обстріл.

Першою була поранена правиця. Поки йшли з евакуацією, буквально за 10 хвилин прилетіло з міномета. Якраз потемніло, прилетіли ФПВ-дрони з камерами та почали крити. Я ще правильно сховався, в ямку… І дякую побратиму із позивним Батя. Якби не він – я б там і залишився. Він мене дістав і затягнув у евакуаційний транспорт. Він зараз теж поранений, проходить реабілітацію», – пригадує обставини поранення військовий.

«Побратим йому і наклав турнікети. Якби не він, Саша б стік кров’ю і був би «зниклим безвісти» або – «500-м».

«…Побратим йому і наклав турнікети. Якби не він, Саша б стік кров’ю і був би «зниклим безвісти» або – «500-м» (так називають полонених. – Ред.). Багато хлопців, які воювали у Курській області, є безвісти зниклими», – додає Надія.

Евакуація тривала довго. Турнікет був накладений протягом 34 годин – це занадто великий і небезпечний час для здоров’я.

«Якби все було швидше, праву руку врятували б», – каже військовий.

Все це відбувалося у жовтні 2024-го. Відтоді – лікування та реабілітація.

«Тільки Сашу забрали в армію, старший син одразу проявив себе як мужик – влаштувався на роботу».
«Тільки Сашу забрали в армію, старший син одразу проявив себе як мужик – влаштувався на роботу».

«Коли біля нього – стараюся не плакати»

«Коли Сашу мобілізували, я плакала кожен день. Чекала, ходила на роботу. Коли забрали на бойові, він мені не зізнався, лише старшому синові розповів. Але телефонував щодня: вранці та ввечері. Потім кілька днів тиші – і раптом дзвінок. Телефонує Саша. Сказав, що все добре. На той час він був після реанімації. А потім надвечір зателефонував ще раз і розповів, що трапилося: «Мені немає чим тебе обіймати». Я була рада, що він живий. Поки був на позиціях, я плакала кожен день. Коли дізналася, що поранений, – не плакала. Приїхала в Київ, побачила його, і теж не плакала. Так, коли забрали на війну, то були сльози. Коли я вже біля нього – стараюся не плакати», – твердо і впевнено говорить жінка.

Після того, як вирушила до чоловіка в Київ, Надію звільнили із Кременчуцького вагонного заводу.

«Наскільки я знаю, коли наші колеги їдуть за кордон на заробітки, то мають три резервні місяці. Я думала, що поїду до Саші в Київ, то мені це врахується або як відпустка, або – за власний рахунок тощо. Я попередила, що найближчим часом не повернуся на роботу, бо чоловік – без двох рук. Але минуло два тижні і мене звільнили. 17 років працювала», – говорить Надія.

«…І за два тижні звільнили. Зате вона біля мене!» – додає Олександр.

Далі – лікування та протезування.

Олександр із побратимом Віктором, який врятував йому життя.
Олександр із побратимом Віктором, який врятував йому життя.

Майбутнє: протези та… хризантеми

Заявку подали на державне протезування в компанії «Орто-про». На ліву руку поки що буде «механіка» (поки кукса підготується. – Ред.), на праву – «біоніка».

В Олександра плани на майбутнє – навчитися працювати новими руками. Під час реабілітації, підкреслює він, важливим є час.

Надія ж планує в майбутньому… розводити хризантеми. Цим досі займалася на заводі.

«Хочу закупити такі хризантеми, яких ще ні в кого немає. І розводити їх. Робота має бути така, щоб бути вдома. Поруч із чоловіком. А найбільш образливо те, що Сашу називали універсальним солдатом, адже за що б він не взявся – в нього все виходило. І тут от…», – розповідає Надія.

«…Але падати духом ніколи: у мене двоє синів, яких треба поставити на ноги!» – наче завершує думку дружини Олександр.

11-річний син продовжує навчання. Особливо цікавить його математика, музика, футбол. Батьки допомагають з уроками дистанційно.

Старший син вже працює.

«Тільки Сашу забрали в армію, він одразу показав себе як мужик. Тато подавав зразок», – каже Надія.

«Коли жінка поруч – це немає з чим порівнювати навіть!»

Насамкінець запитуємо Надію, що порадила б дружинам, які, на жаль, опинилися чи можуть опинитися в ситуації, в якій опинилася вона сама, коли чоловік зазнав важкого поранення. Адже непоодинокими є випадки, зі слів медиків, коли подружжя розлучається після поранення захисника.

На це жінка відповідає:

«Я не розумію, як це так можна… Ми завжди разом. 20 років!..».

«21», – поправляє Олександр.

«…Наприклад, ми ідемо разом у магазин, в гості, до мами… Ми все – разом. А коли його забрали на війну, я приходила з роботи, заходила у двір, минала арку з винограду – і починала плакати. Я заходжу, а його – немає. Тому я не розумію, як можу його покинути після того, як його забрали на війну. От його забрали – і частинки сім’ї немає. Чи серця нашого немає», – розмірковує жінка.

Думку про взаємопідтримку в парі продовжує й Олександр.

«Коли сам лежиш і лікуєшся – психологічно дуже важко. А коли жінка поруч – це немає з чим порівнювати навіть! І поговоримо, і посміємося, і пожартуємо. Коли твоя половинка поруч, то це – прекрасно. І по Києву можемо прогулятися. Як діти приїздили, то і в аквапарк ходили, і в

«Казкову країну». Стараюся не лежати на одному місці, бо «виросте» животик», – усміхаючись, каже Олександр.

А гуляє подружжя багато. Прогулянки чергуються між процедурами: то вийдуть на каву, то – на ринок за бісером, або ж просто пройдуться парком. І все, звісно ж, разом.

Людмила КЛІЩУК, Олена ХОДЯКОВА, armyinform.com.ua.

Telegram Channel