«Простір, де не говорять мовою агресора». Думки волинської журналістки

Ще з радянських часів начувана про моршинську природну воду, а ось потрапила в це курортне місто вперше лише цьогорічної зими – на 34-му році Незалежності України. І на четвертому році повномасштабного вторгнення росії в Україну, що, власне, в даному випадку є ключовою фразою: за роки великої війни на українську мову почали переходити чимало тих, хто досі говорив російською. А ось щодо оголошення на дверях бювету, то це – рекомендація, якою адміністрація хотіла привернути увагу до того, чим є для нас рідна мова й чим обертається те, що для когось «нєт разніци, на каком язикє разгаварівать». Таки є, бо й у нинішній війні путін прикривається тим, що це – «асвабаждєніє русскоязичних».

У Моршині поки що російську мову можна почути і в тому ж бюветі, куди гості міста приходять по цілющу воду, і в готелі чи кафе, просто на вулиці. Як мовиться, тут скидку можна зробити на те, що в курортне місто приїжджають люди з різних куточків України. Є серед них, мабуть, і переселенці зі Сходу України, і, судячи по характерних кашкетах,– із Кавказу. Але, думаю, що частина й тих, хто живе в цьому краї не одне десятиліття – наприклад, із російськомовних сімей військових, котрі приїхали сюди ще за Радянського Союзу й осіли тут. Здавалось би, хоча б із поваги до того, що Україна стала для їхніх дітей, онуків і малою батьківщиною, і Батьківщиною, вони мали б вивчити українську мову, але так і не зробили цього.

А чому? Бо не бажали виходити зі своєї зони комфорту – інше пояснення важко знайти. Якщо, звичайно, не брати до уваги ще й такий варіант – переконання, що «вєлікій русскій язик» має домінувати, як це утверджувалося століттями, над українською мовою, якою нібито послуговуються лише провінціали. А саме це, на жаль, дехто із російськомовних «вільно чи не вільно» демонструє навіть тепер, на четвертому році російсько-української війни.

Не про курортний Моршин вже говоритиму, а про рідний Луцьк.

Із цією жінкою ми знайомі не одне десятиліття. Їй далеко за вісімдесят, вона до виходу на пенсію працювала в правоохоронних органах. Колись я не дуже й звертала увагу на те, як вона говорить. Та ось одного дня сталося те, після чого мені ну зовсім не хочеться з цією людиною спілкуватися. Випадок звів нас в одному тролейбусі, ще й на сусідніх сидіннях. Це був, здається, початок третього року повномасштабної війни, в Луцьку часто сирена сповіщала про повітряну тривогу, й цього разу вона ревла. Після чергових фраз, якими ми обмінялися при зустрічі, їхали мовчки, та ось моя знайома вирішила поділитися своїм, наболілим. А «наболіло» їй на душі, виявляється, те, що її онук-підліток розмовляє… українською. Жінка нарікала, що це стало причиною їхнього, м’яко кажучи, віддалення: «Я гаварю єму, што я же – русская, і со мной єму нада разгаварівать тожє па-русскі. А он і слушать не хочєт меня, сваю бабушку…».

Не знаю, якої реакції чекала від мене ця «русская бабушка», – може, сподівалася, що я поспівчуваю чи, принаймні, підтримаю розмову. Мені ж хотілося, швидше вийти з тролейбуса й не чути більше нічого про її «проблему». А ось хлопчикові, який, хоч і має російське коріння по лінії своєї бабусі, але, народившись в Україні, виріс справжнім українцем, – подякувати за те, що він у юному віці вже має свої переконання й не відступає від них.

…Переселенка з-під Маріуполя Олена Ярошук – героїня публікації, яка була надрукована у минулому номері нашої газети, з великою повагою розповідала про свою маму, яка народилася в російському П’ятигорську, а виросла у селищі Нікольське під Маріуполем й давно почувається українкою (сюди свого часу переїхала бабуся Олени по маминій лінії, яка була під час Другої світової війни льотчиком-інструктором авіаційного жіночого полку «нічні відьми»). Так сталося, що ця історія залишилася поза згаданою публікацією. А ось зараз вона, як мовиться, якраз – до сьогоднішньої теми. Йдеться про те, що мама Олени Ярошук, якій уже 86 років, живе зараз разом із нею в Луцьку. Вже тут через недугу їй довелося робити операцію. І ще тільки-но виходячи з наркозу, вона, за словами доньки, українською мовою дякувала лікарям й просила, щоб Господь вберіг її «рідну, таку багатостраждальну Україноньку». А ще читала вірші Тараса Шевченка, Івана Франка, які з дитинства знає напам’ять. Мама й першу вишиванку вишила своїй Оленці, коли та мала лише шість років, стала для неї взірцем справжньої патріотки.