Подвиг Героя з Волині: «Валік врятував моє життя – одежа на мені вже горіла»

Більш як півтора року боєць служив в АТО. І у перший день повномасштабної війни добровольцем записався у Збройні Сили України – був водієм машини у роті забезпечення 14-ї ОМБр. 19 березня 2023 року серце його зупинилося в одному з госпіталів Харкова

 «То біль, який розриває моє серце»

 – Ось тут є мій син. Він – у чорній шапці на макушці, другим підходить до ліжка, – розповідає Антоніна Наумчук, показуючи в мобілці відео, зроблене в госпіталі. 

Чимала компанія військових завітала сюди, очевидно, щоб привітати свого побратима з днем народження, бо в кадрах є і святковий торт, і жовто-блакитні кульки. А зафільмоване дійство супроводжує пісня «Побратим» з її такими проникливими словами: «Брат, Я відчував завжди твоє плече І бачив блиск сміливих тих очей, Коли давали відсіч ворогам Сам на сам!..».

Є і ще одне відео, на якому зафіксоване дійство, що відбувається під веселу українську народну пісню «Червона калина, листячко зелене», – військові танцюють під час перепочинку. Це – своєрідна ілюстрація до того, що й на передовій бувають хвилини, коли хочеться забути про вибухи, про страх наразитися на смерть й дати волю позитивним емоціям, без яких було б просто неможливо вижити в тому пеклі, яким є війна. Хлопці танцюють, може й підспівуючи виконавцеві: «Червона калина, Листячко зелене, Зачекай, дівчино, Зачекай, кохана, Два роки на мене…».

– Валік танцює ще з кимось із побратимів при зброї. Він «танцор» нікудишній – мало й бачила його в танку. Зате тепер маю ось таку пам’ять про єдиного сина. Ці два відео – з трьох його телефонів. Два з них були такі розбиті, що вже не можна було їх відновити.

Жінка раз по раз плаче, вибачається за свої сльози. Каже:

– То біль, який розриває моє серце. Того й не люблю нікому нічого розказувати про Валіка. 

Навіть дочці не показую свої сльози, через те і живу не в хаті, де повно місця, а в літній кухні, – на самоті. 

У цій кухні, де образи під рушниками, портрет Валентина Наумчука, якого забрала війна, ми й розмовляли зі згорьованою матір’ю. Неважко уявити, скільки то вже разів вона передивлялася ці відео, на яких її Валік – живий!

 – У сина була й сім’я, – розповідає Антоніна Степанівна. – Його дружина – хороша – наша, журавичівська. П’ять років вони дружили, любилися, а розлучилися через пів року після одруження. Як то в народі кажуть, Наташа, так звати невістку, «бистра» була й Валік – теж такий. Тому, мабуть, і не зійшлися характерами, що кожен на своєму стояв. Краще б різні були. Наташа живе в Німеччині, вона давно вже там. А от їхній син, мій онук Вадим, якому двадцять два роки, залишився тут. Він здобув вищу освіту за спеціальністю економіста-урбаніста. Якийсь час працював у Луцьку, в плановому відділі облдержадміністрації. Як буває в Журавичах, то приходить до мене, не забуває. 

Антоніна Степанівна втішена тим, що є кому «фамілію родини зберегти» – у внукові продовжиться коротке життя сина.

«Він немовлям дуже перехворів – не думала, що з нього такий воїн виросте» 

Коли сина вже нема, коли знаєш, що тільки на могилі можеш з ним зустрітися й поговорити, особливо дорогим є те, що пов’язує з прожитим і пережитим разом минулим, – спогади, які в тебе ніхто не забере: 

– Валік народився здоровим хлопчиком. Але, коли мав всього пів року, то раптово захворів. Виявилася якась проблема з кров’ю – потрібно було її міняти на нову. На щастя, дякуючи лікарям, біда відступила. Син одужав. Він закінчив школу, потім – Колківське профтехучилище. Робив у колгоспі водієм, трактористом. А далі пересів на великі машини – працював далекобійником, їздив по всій Україні. 

Так було до того, як у 2014-му почалася АТО. Вже в наступному році Валентин Наумчук пішов служити. Потрапив у Сумську 27-му аеромобільну бригаду. За словами матері, син всю юність і молодість жив армією, хоча на строковій службі і не був за станом здоров’я. І от він – на війні.

Про цей період в Антоніни Степанівни такий спогад:

 – Буває, питаю: «Синочку як ти?». А в нього одна відповідь: «Все добре». Хоч яке те «добре» ми й чули, й бачили – хлопців привозили додому в домовинах. Валік вертався додому, та один – два місяці минав, і він знову підписував контракт і їхав до своїх  хлопців, з якими поріднився, – його вже тягнуло туди. Удвох із Павлом Чахраюком, теж журавичівським, йшов син служити і під час АТО, і в повномасштабну війну. Тільки в різні бригади потрапляли вони. 

Тож буду молитися, аби Господь вберіг Руслана, щоб ми ще зустрілися.  

Павло Чахраюк загинув у квітні 2022 року. А Валентина Наумчука ще майже рік Ангел надійно оберігав. 

– Знаючи, що немовлям Валік дуже перехворів, не думала, що з нього такий воїн виросте, – розмірковує жінка. – І тепер згадую, що в нього з самої юності було бажання одягти військову форму. Коли в Югославії була заворуха (та «заворуха», а точніше – численні збройні конфлікти, відбувалася на території колишніх республік Югославії у період між 1991-им та 2001-им роками. – Авт.), то він дуже хотів потрапити в миротворчі війська – в «голубі берети», як їх називали. Тоді я, чесно скажу, скористалася тим, що, працюючи на той час бухгалтером у сільській раді, знала воєнкома з Ківерців. От якось, коли він приїхав у справах у Журавичі, я й попросила по-материнськи, щоб Валіка, зовсім молодого, не взяли в ті «голубі берети». А це ж був набір добровольців, та ще й, певно, конкурс треба було пройти, тож прохання моє було виконане. Валік, дізнавшись про це (почув, як я комусь розповідала), розсердився на мене. Казав: «Мати не пустила в миротворчі війська». А от як почалася війна в Україні, то він, уже дорослий чоловік, не питав у мене, що робити.

 «Та хіба в тому пеклі вбережешся?..»   

У перший день великої війни Валентин Наумчук пішов добровольцем у Збройні Сили України. І прослужив у гарячих точках трохи більше року. Перш це була Київська, Житомирська області, потім – Миколаївська, Харківська. Про те, як там, на передовій, як і раніше, коли був в АТО, матері нічого не розповідав – не хотів, щоб вона переживала. Жінка пригадує:

 – І в останні дні його життя було так само. 15 березня подзвонила Валіку, він відповів. І от я чую вибухи. Питаю: «А що там у вас – б’ють?». «Мам, я не можу зараз говорити, бо за кермом – мені ще кілометрів сто треба їхати», – перш перевів розмову на іншу тему, а потім таки сказав:

«Кидають фосфорні бомби…». Домовилися, що я йому ввечері зателефоную. Але ввечері син вже не відповів. На серці – тривожно. Кажу своїм домашнім: «Мабуть, із Валіком щось сталося». Не було зв’язку з ним і в наступні дні. А 19 березня мені працівники військкомату повідомили, що син помер в госпіталі Харкова. 

Побратим Валентина Наумчука на ім’я Руслан, який мешкає в селі Городок на Маневиччині (прізвища Антоніна Степанівна, на жаль, не знає), через тиждень після похорону, як тільки зміг, приїжджав зі своєю коханою, матір’ю та сестрою на могилу Валентина, якому довіку буде вдячний. «Валік, – казав він, – врятував мені життя – одежа на мені вже горіла». 

– Руслан із моїм сином були напарниками – на одній машині їздили, не раз потрапляли під обстріли,– розповідає Антоніна Наумчук. – Від нього дізналася і про той день, коли машину притягнули геть розбиту. Валіка перш відправили в медчастину Чугуєва, а вже звідти – в госпіталь

Харкова, де він і помер. Зараз пригадується, як одного разу в телефонній розмові син казав: «Мам, мені так спина болить!». Я просила його піти до медиків, бо, може, нирки дали збій. Війна – не курорт: якщо спати на морозі – то й здоровий зляже. Вже як мати – наказувала, щоб беріг себе. Та хіба в тому пеклі вбережешся?..   

До зустрічі з побратимом сина – Русланом Антоніна Степанівна верталася в розмові не раз. Відчувалося, що кожне слово, почуте від нього, ловила й запам’ятовувала, й воно тепер буде з нею, скільки житиме. Ось, наприклад, таке зізнання: «Валентин був нам і батьком, і другом, і братом». І «розшифровка» до нього: «Боєць із Журавичів любив справедливість, горою стояв за тих, до кого бачив якесь зверхнє ставлення, ділився останнім, підказував і навчав, якщо не знаєш». 

 – Попрощалися ми з Русланом на тому, – каже жінка, – що він запевнив: «Як, дай Бог, вцілію й вернуся живий із війни, то обов’язково приїду до вас, піду на могилу Валентина. І розкажу тоді вам більше про останні дні його життя». Тож буду молитися, аби Господь вберіг Руслана, щоб ми ще зустрілися.

…Односельчанка Антоніни Наумчук, у якої теж загинув син, якось сказала Антоніні Степанівні, що треба вже чорну хустку поміняти на другу – не жалобну.

 – Й вона поміняла, – каже Антоніна Степанівна. – А я пробувала й не змогла – зав’язала хустку, нібито світлішого відтінку, але таки чорну. 19 березня – два роки, як не стало мого сина, а жалоба не відступає. Не прийшла ще для цього пора. 

Мабуть, для цього має закінчитися ця кровопролитна війна, щоб більше не верталися додому в домовинах чиїсь сини, чоловіки, батьки. 

Катерина ЗУБЧУК, заслужений журналіст України.

Читайте також: Вірш уродженки Волині про Трампа став піснею, яку передали вже на Америку й вона звучить за океаном.