Волинський священник: «А дзвони для майбутньої нашої дзвіниці подарувала дружина загиблого воїна-Героя Романа Печерського»

Про настоятеля Свято-Вознесенської церкви, що в старовинній Олиці, Ігоря Літвінцова, про те, як він, хлопець із села Холоневичі, що на Ківерцівщині, став священником та як непросто починалося його служіння на парафії  («Коли я приїхав на свою парафію в Олику, то тут ще не було ні храму, ні громади Київського патріархату, я навіть не мав облачення для служби»), газета «Волинь» уже розповідала. Це було восени 2022-го. Тоді ми, пригадую, стояли всередині будівлі, під її високим склепінням. Під сірими, тільки поштукатуреними, стінами лежали будівельні матеріали. Одне слово, ще важко було уявити храм в його традиційному убранстві, з усім начинням. Але тоді отець Ігор сказав: «У наступному році навесні, в день престольного празника, тут буде відправлено першу службу. Тепер знаю, що так і було 

«Якби не війна, то ми зробили б набагато більше»

Отець Ігор відкриває вхідні двері, заходжу до храму й не можу приховати, що приємно вражена, порівнюючи те, як було тут восени 2022-го, і як є тепер.

– Коли почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, – пригадує отець Ігор, – то ми докривали дах. Стояло питання: «Що робити?», бо ж ішла війна. Але оскільки покрівельні матеріали лежали готові, то ми, почекавши якийсь місяць після того сумнозвісного 24 лютого, завершили розпочате. Навесні ж 2023 року в храмі ще стояло риш­тування, він не був облаштований, але ми вже не в своїй невеличкій тимчасовій церковці освячували пас­ки, точніше – не на подвір’ї біля неї, бо йшов якраз дощ, а тут. І перша служба відбулася на Вознесіння – в день престольного празника, як і задумали.

Якби не війна, то ми зробили б набагато більше. Адже громада дуже потужно взялася допомагати нашим захисникам, тож тими коштами, які могли б піти за завершення храму, ми по щирості ділилися. Он стоїть скринька для пожертв і, як я кажу, з маленької скриньки робляться великі справи.

Зазвичай гроші спонсорує громада парафіян – ті, хто захотів, аби в Олиці був храм Православної церкви України, хто зараз сюди ходить, і отець Ігор з вдячністю говорить про них. Але коли мова заходить про те, хто найбільше допомагає, то він найперше називає Володимира Дейну – місцевого підприємця, приватна фірма якого виготовляє сільськогосподарську техніку:

– Його колектив встигає і армії допомагати, і храму. Добротні металеві вхідні двері – робота цієї фірми. Десь із рік ми думали про те, як балкон, де співає хор, «зашити» й відділити від загального простору. По суті, спонтанно виникла ідея: «А що, як вирізати ікони на пофарбованому металі?». Поїхав я з нею до Володимира Дейни. Він покликав хлопців-спеціалістів, поговорили й дійшли до думки, що задум можна реалізувати. Й сьогодні цей витвір бачать усі, хто приходить у храм. А ще як підсвітку зробимо, то взагалі буде краса.

«В моїй уяві вже є «картинка», як буде в храмі після його розпису…»

Задумів – багато, але насамперед, за словами священника, теплу підлогу треба зробити – й до наступної зими вона має бути: нинішню якось перебули з обігрівачами – Бог беріг від сильних морозів.

– Хоч, звичайно, думка вже й про іконостас – хоч би нижній ярус поставити, – говорить отець Ігор. – У моїй уяві вже є «картинка», як буде в храмі після його розпису, але щоб до цього приступити, то перш треба багато іншого зробити, аби стало тут світліше й тепліше. Ще ж хочемо дзвіницю на території церкви збудувати. Тим більше, що дзвони у нас уже є – їх подарувала дружина загиблого воїна-Героя Романа Печерського, Ольга Печерська. Думали, десь почепити їх на якийсь час, але, як кажуть, нема нічого довговічнішого, ніж тимчасове. Тож зразу треба братися за зведення дзвіниці. Проблема тепер, правда, з робочими руками, бо ж іде війна – чоловіки на передовій, але сподіваємося, що все нам удасться. Ольга Печерська, до речі, й до збору коштів на дзвіницю долучилася.

Про Романа Печерського в отця Ігоря – особливий спомин, бо це ж саме він виручив на самих початках, коли мали місце під храм, але не знаходилася людина, яка зробила б розбивку, щоб можна було копати під фундамент, заливати його. І ось саме Роман зголосився на це непросте завдання: він то займався будівництвом, але ж цього разу треба було закласти основу такої величної споруди!

…У храмі привертає увагу куточок Пам’яті. Тут – портрет і Романа Печерського з Олики, про якого розповідає священник, і Вік­тора Романця із села Метельне, при згадці про якого отець Ігор каже:

– Втрати непоправні у війні. А пам’ять по них буде увічнена і в нас. Дружина Вік­тора Романця, Наталія Степанівна, подарувала престіл і жертовник. Вона ж, як і інші мешканці Метельного, раніше була нашою парафіянкою. Торік восени громада цього села перейшла до ПЦУ – відповідно люди, які тягнулися до українського й в Олику доїжджали, вже мають свій храм.

Треба братися за зведення дзвіниці. Проблема тепер, правда, з робочими руками, бо ж іде війна – чоловіки на передовій.   

А сталося це, судячи з почутого, і з допомогою отця Ігоря. А ось чи не «їло» те, що це ж він втратив парафіян, то відповідь – одна:

– Це не той випадок, коли виникає відчуття суперництва. Якби люди пішли в якусь іншу конфесію, то це, звичайно, боліло б. А коли до Православної церкви України долучається громада, то можна тільки порадіти.

«Було, що вернувся одного дня додому, а наступного ввечері – знову вирушав у далеку дорогу»

Ми розмовляли з настоятелем храму Ігорем Літвінцовим і було очевидним, що для нього в роки війни невід’ємним від основної роботи стало волонтерство. Він долучився до нього ще тоді, як була АТО, хоч тоді це було періодичне долучення до поїздок на Схід України.

– А з початку повномасштабної війни, – розповідає отець Ігор, – ми вже взялися активно підтримувати наших захисників. Перші два – три місяці їздили на Київщину. І навіть не до своїх хлопців. Адже армія формувалася, і ті, хто був мобілізований з Олицької чи сусідніх громад Ківерцівщини, були ще на навчанні. Але якось ми зустрілися з військовим, й почули, що в бригаді, де він служить, є призвані з Цуманської громади. Відтоді кожна наша поїздка була вже до земляків. Такий ми визначили собі пріоритет.

Три роки минули, а не забулася перша поїздка в повномасштабну війну з гуманітарною допомогою на Київщину:

– Як тільки були звільнені Буча, Макарів, Бородянка, ми з двома священниками завантажили бус усім необхіднім (щось парафіяни принесли, щось дісталося від благодійного фонду) й поїхали в зранені міста, селища, де людям після усіх звірств, яких зазнали від окупантів, не вистачало найелементарнішого, включаючи й засоби гігієни. А перша поїздка на Схід України була із тепер уже хорошим моїм товаришем – отцем Іваном із села Підгайці, що неподалік Луцька (до великої війни я лише знав про нього як колегу). Спільна з ним поїздка особливо запам’яталася, бо було так, що одного дня я вернувся додому, а наступного ввечері – знову вирушав у дорогу. Пригадую, я тільки приїхав з Києва, й тут дзвінок від священника іншої громади: «Отець Іван вирушає на Схід України, а напарника йому нема. Чи поїдеш?». Думаю, що я то не проти, але як дружині сказати, що знову збираюся в дорогу? Домовилися, що я перетелефоную трохи піз­ніше й скажу про своє рішення.

Прийшов додому і в розмові з матінкою здалеку починаю. Мовляв, як ти дивишся на те, що я ще поїду? «Якщо треба, то поїдеш. А коли це має бути?», – питає вона. І чує у відповідь: «Вже… Хлопці чекають відповіді».

Це був кінець травня 2022-го. А після того, такі поїздки волонтерської команди священників стали частими – щомісяця, а то й два рази на місяць. І сьогодні отцю Ігорю вже непросто пригадати, де пролягали маршрути. Найгарячіша точка, де він був, – Бахмут.

– Та ще дуже пам’ятна ця поїздка, бо пройшла з пригодами, – каже отець Ігор. – Був кінець грудня 2023-го. Ще по дорозі на Схід України наша машина поламалася – у Полтаві ремонтували її. Добралися до Покровська, знайшли, де переночувати, і вже зранку вирушили на Краматорськ. Там розділилися на два напрямки, – я з військовими поїхав на Бахмут, хлопці – в інші точки, щоб скоротити час. Справді швидко справилися, але по дорозі назад, пізньої ночі з 30 на 31 грудня, в Києві в нас знову виходить з ладу один автомобіль. Взяли ми його на буксир і потягли потихеньку додому. В результаті замість того, щоб о 6-ій ранку, як планували, бути вдома й, відпочивши, зустріти з сім’єю Новий рік, ми прибули аж під вечір. Я, як ліг спати після багатьох годин за кермом, то прокинувся вже 1-го січня 2024-го.

У їхній команді волонтерів – п’ять священників, за потреби долучаються парафіяни. Якщо на початках возили в основному гуманітарну допомогу, то з часом – це вже автомобілі, які на війні є розхідним матеріалом (одні доправляють на передову, інші забирають на ремонт), а також – теп­ловізори, зарядні станції, генератори, старлінки. З продуктами у хлопців тепер уже все нормально, хоч від домашніх смаколиків не відмовляться. Але якщо їх і нема, то, як висловився отець Ігор, не пропадуть.

А ось коли мова зайшла про те, що придбати автомобіль чи ті ж генератори, старлінки – це чималі кошти – як же вдається їх зібрати, то отець Ігор сказав: – Світ не без добрих людей. Нас підтримують, мабуть, тому, що бачать результати, впевнені, що все йде на доб­ру справу. Було, що хлопці мали відпустку й розповіли, що є контейнер, а якийсь фонд із Києва готовий взяти на себе фінансові витрати по його облаштуванню під пересувну лазню, «от тільки потрібна крепша машина, на яку можна було б встановити цю лазню». Ми в Польщі знайшли семитонника. І наша церковна громада, і громади з сіл Дідичі, Жорнище, Дерно, Кадище зібрали потрібну суму, а священник, який їздить за кордон, пригнав автомобіль, ще й, поторгувавшись, дешевше виторгував. Майстри з фірми Володимира Дейни платформу виготовили під контейнер, і невдовзі вже з Києва ми доправили обладнану пересувну лазню на передову. Там освятили її й випробували, звичайно, після дороги. Слава Богу, вона й досі служить хлопцям.

Найпечальніше молитися за тих, хто загинув

…Уже тоді, коли ми зустрічалися з отцем Ігорем у перший рік війни, то священник розповідав, що під час служби він щоразу молиться за здоров’я земляків-захисників (їх до ста було в записках, поданих матерями, дружинами), і за упокій загиблих та порятунок тих, хто пропав безвісти чи потрапив у полон. Й дотепер збереглася записка на аркуші з учнівського зошита, що вже «зістарився» за стільки часу, зі словами: «Помоліться, батюшка, за здоров’я моїх синів-воїнів Анатолія, Олександра...».

– Сьогодні збільшився список і тих, хто воює (тішуся, коли знаю, що вони – живі-здорові). За останніх пів року у записках стало більше імен тих, хто пропав безвісти…

А у списку «За упокій» отець Ігор нарахував 43 імені й прокоментував це так:

– Це – не лише мешканці Олицької громади, а й моїх рідних Холоневичів, і військові, з якими довелося потоваришувати вже на війні, з ким спілкувався й знав заочно. Найпечальніше молитися за тих, хто загинув…

Як нам усім хочеться, щоб цей список перестав поповнюватися, а ті, хто віддав життя за Україну, і там, на Небесах, знали, що Герої справді не вмирають, що їх пам’ятають.