«Я – до останнього патрона на роботі»

Подвиг заради людей правоохоронця з Любомльщини не забутий: торік на стіні будинку в Ковелі, де він проживав, відкрили пам’ятну дошку, а днями відбулась презентація книжки «Дорога честі», яку відважному слідчому присвятила його дружина

Саме на свято Благовіщення у Волинській обласній бібліотеці для юнацтва вдова правоохоронця Ніна Горик знайомила читачів із двома своїми книгами – «Дорога честі» та «Лінії оборони».

«Грабіжник вийняв пістолет і вистрілив у правоохоронця»

Книжка «Дорога честі» присвячена пам’яті Федора Литвинюка – чоловіка Ніни Горик, який загинув 20 березня 2002 року при затриманні злочинців. Він, полковник міліції, на той час був старшим слідчим із особливо важливих справ слідчого управління УМВС України у Волинській області, працював у Ковельському райвідділі. Про цей трагічний випадок тоді писали всі засоби масової інформації. Коротко цю трагічну історію можна переповісти так, посилаючись, зокрема, на публікацію в нашій газеті: «Полковник (він був у цивільному одязі, ввечері повертався зі служби додому) у своєму під’їзді на першому поверсі почув крик, що долинав з квартири №1. Двері були не зачинені… Застав там трьох грабіжників у чорних масках. Двоє з них кинулися на балкон, і їм вдалося втекти. Третій спробував вискочити через вхідні двері. Литвинюк перегородив йому дорогу. Зав’язалася сутичка, під час якої грабіжник вийняв пістолет і вистрілив у правоохоронця. Поранення виявилося смертельним…».

Чому тільки в наш час з’явилася книжка (вона видана торік)? Резонне питання. По суті, з відповіді на нього й почала розмову з присутніми на презентації Ніна Горик.

– У травні 2024 року, в день народження Федора Литвинюка, у Ковелі на стіні будинку, що на вулиці Лесі Українки, де він жив, була встановлена пам’ятна дошка. Це була воля громадськості. І тоді ж прозвучала думка, що в Ковелі є вулиця, названа на честь полковника Литвинюка, та вона залишається без інформації, тож людям, особливо молодшому поколінню, невідомо, хто ж це такий. Уже тоді, на відкритті пам’ятної дошки, на якій була присутня родина, мова йшла про те, що треба написати есе. Скажу, що після загибелі чоловіка у 2002 році я зробила чимало записів, але не спромоглася створити книжку – наші батьки вмирали одне за одним, дуже тяжко було морально. Але збереглися медійні матеріали, тож коли торік в мене була така спонука, що потрібно написати книгу, я відразу взялася за неї.

– Федір Литвинюк не міг пройти мимо, якщо бачив, що хтось у небезпеці, – сказав колишній побратим Сергій Матящук.   

До речі, за словами Ніни Пет­рівни, родина Литвинюків говорила, що, можливо, не треба ворушити минуле – «все-таки багато часу минуло, зараз стільки молодих хлопців гине на війні». Одне слово, може, недоречно. Але Ніні Петрівні додали снаги слова Володимира Геча, який служив з її чоловіком в одному відділі. А сказав він на тому ж відкритті пам’ятної дошки ось ці слова: «Якщо ми через двадцять два роки згадуємо людину, котра так давно загинула, то це є свідченням того, що будемо пам’ятати всіх, хто віддає своє життя у нинішній війні за Україну. Тому що загинути за людей і в мирний час, і на війні, то для цього треба мати характер».

Наша довідка:

Ніна ГОРИК – відома українська поетеса, прозаїкиня, членкиня Національної спілки письменників України, заслужена вчителька України, лауреатка літературної премії «Благовіст» імені Олекси Стефановича, обласної премії імені Агатангела Кримського. І зовсім недавно до цих відзнак додалася ще одна – за книгу поезій «Лінії оборони» наша землячка отримала літературну премію імені Павла Тичини.

«Чи варто було йти в квартиру, де орудували бандити?»

Сьогодні, читаючи книжку «Дорога честі», можна знайти відповіді на ті питання, які Ніні Петрівні довелося почути в Ковелі після загибелі чоловіка: «Чи знайшли убивць і чи покарали їх?», тобто чи поставлені всі крапки над «і». І навіть такі запитання-сумніви багато хто висловлював: «Чи варто було ризикувати й самому йти в квартиру, де орудували бандити – чи не краще було б зателефонувати в чергову частину, і не наражатися на небезпеку?» А тож, мовляв, сам загинув і сім’ю осиротив. А щоб дати відповідь на всі ці питання, Ніна Горик зверталася до тих, хто добре знав її чоловіка, хто брав участь у розслідуванні його вбивства, а також до публікацій у засобах масової інформації, які ввела в текст книги.

Окрема згадка про публікації журналіста нашої газети Романа Флішаровського (нині, на жаль покійного). Вони починалися з уже згадуваного повідомлення про трагічну подію березневого дня і завершувалися судовим нарисом, що з’явився у «Волині» майже через два роки – четвертого лютого 2004-го. Саме в ньому було сказано, що в цій кримінальній справі поставлено крапку. Наведені аргументи засвідчували, що полковник Федір Литвинюк загинув недаремно: в процесі розслідування було викрито ціле бандитське угруповання, й воно практично перестало існувати. Злочинці опинилися надовго за гратами.

Ніна Горик з особливою теплотою відгукнулася про безпосереднього керівника її чоловіка Пет­ра Івасишина, який був присутній на презентації й сказав слово про Федора Литвинюка, котрий «пішов із життя справжнім героєм». Петро Станіславович, пригадав, як це було, й ніби підтвердив, що нічого випадкового в житті нема:

– Того дня Федір Федорович мав їхати по одній кримінальній справі в Дніпропетровськ. А в бухгалтерії сказали, що грошей на відрядження нема. «Ну що ж, іди додому», – відповів я на його питання: «Що робити?». І він пішов. Того березневого вечора все й сталося…

– Федір Литвинюк не міг пройти мимо, якщо бачив, що хтось у небезпеці, – сказав колишній побратим Сергій Матящук, який теж прибув на презентацію.

За словами Ніни Горик, саме Сергій Васильович був поруч від першої до останньої хвилини трагедії, яку, здавалося, просто неможливо пережити.

Для Ніни Петрівни особливо приємною була зустріч із тими, хто служив з її чоловіком, вона з вдячністю вручила книжку «Дорога честі», і їм, і синові побратима Михайла Безушка – Олександрові, якого бачили колись ще маленьким Сашком, а зараз він працює в прокуратурі. А ще зауважила:

– Коли я чую, як хтось каже, що Ніна Горик написала про свого чоловіка, то трошки підправляю. Говорю, що не так поставлені акценти: я написала, за визначенням Петра Івасишина, про великого слідчого, який був абсолютно відданий своїй справі й говорив: «Я – до останнього патрона на роботі». Це, на жаль, справдилося. А вже потім – йдеться про те, яким він був моїм чоловіком.

У книзі є чималий розділ, присвячений сім’ї, в якій народився Федір Литвинюк (один із п’ятнадцяти братів і сестер, яких Бог дав його батькам!). І, звичайно, – вірші, окремі з яких Ніна Горик і прочитала на презентації.

«І як би трудно не було, ми мусим жити»

А ось про те, як була укладена друга книжка – збірка поезій «Лінії оборони», котру Ніна Горик того дня теж презентувала, авторка сказала так:

– З початком повномасштабної війни з’явилася спонука відгукуватися на події. Писався такий поетичний щоденник. І перші в ньому рядки ось ці: «Життя стоїть над смертю, і як би трудно не було, ми мусим жити, бути міцними, думати про завтрашній день, бо інакше не подолаємо горя». Хтось із письменників просто замовк, а в мене вирвався зойк: «Наших людей убили, поруйнували міста, Кров застигає в жилах, з горя німіють уста. Серце, ти також воїн – битися не перестань, Слово повстань!»

А далі, за словами поетеси, один за одним народжувалися вірші з прив’язкою до подій на війні, до того печального, що прийшло з війною, – як воїни верталися додому в домовинах, як їх проводжали цілим селом в останню земну дорогу. І коли було до 30 віршів, то решту Ніна Петрівна, як сама каже, познаходила в своїх учительських записниках (у збірку увійшло 99) і впорядкувала. А щодо назви «Лінії оборони», то за цими словами – оборона і Батьківщини, і рідної мови, і нашої душі.

…Є тут і вірш «На Благовіщення». Саме ним симовлічно, власне, і починалася у день великого свята презентація книжок Ніни Горик, модератором якої була завідувачка краєзнавчим відділом обласної бібліотеки для юнацтва Любов Фрадинська. У вірші є такі рядки: «Мати пречиста, пошли нам сьогодні Надії вість! І тій поможи, котра Йсуса молить, Щоб сина спас…». Така вість, як коментувала Ніна Петрівна, сьогодні потрібна кожному з нас. «І нехай Мати Господня скаже матерям, дружинам, дітям: «Твій син – живий, твій муж – живий, твій батько – живий…». Хай швидше закінчиться кровопролитна війна».

 Він над смертю життя поставив

Ніна ГОРИК

Троє в масках. Ішли не в гості.
Убивати ішли. За гріш.
Набиралися  спритності й злості
Грабонути – й втекти  скоріш.

Чорне дуло заляканій жінці
Приставляли до голови.
Того вечора прагли злочинці
Або крові, або грошви.

Із грошима не вийшло. 
                                       Нерви...
Стук у двері, шум, голоси...
Мстива куля  жадала жертви.
Звір в людині крові просив.

Кому вечір мав буть останнім?
Чи котрійсь з господинь-жінок?
Чи сусідчиній доньці Тані,
Що натиснула на дзвінок?

Може, ще комусь?...
              Він з роботи
Ніс утому – свій звичний скарб.
Чадом острах дихнув навпроти...
 „Що тут сталося ? »- запитав.

І без роздуму, по інерції,
Що була як один порив,
Без вагань ліг на кулю серцем, 
Чорний отвір грудьми закрив.

От і все. І побито карту.
Та спинити злочин – кому ж?!
Називав же себе без жарту:
„Страж порядку. Державний муж».

Полишив всі державні справи –
Й до небесних пішов перехресть.
Він над смертю
            життя поставив
І свою офіцерську честь.

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ

Читайте також: Для бійця волинської бригади приклад брата став поштовхом до служби у ЗСУ.