Пізнавати свій рід, свою історію – це спосіб виходу зі стану жертви. Це свідомо обирати майбутнє.
Думки волинської журналістки: Ми ті, хто перемагає!
Мою прабабусю із двома маленькими дітьми у роки Першої світової війни, як мовиться «за царя», було виселено із рідного волинського села на землі московії. Таким був порятунок жителів наших земель від загибелі. Згодом, після війни, вони уже із прадідом, який відслужив у царській армії, повернулися, та від їхньої хати лишилося тільки згарище. Все наживали по новому...
Втім, важка праця, лихоліття, підірвали здоров’я господаря, він рано помер, лишивши дружину із сімома дітьми. Під час Другої світової двох молодих синів прабаби і вагітну дружину одного з них розстріляли за те, що мали зв’язки із упівцями. Коли по війні «прийшли» колгоспи, то у багатодітної вдови і її дітей конфісковували господарку: розібрали хліви, забирали різний реманент для обробітку землі, інше майно, землю. Розпач, і біль, і невтішні плачі матері від усіх цих втрат, залишили тривогу в серці бабусі (маминої мами), яка на той час була малолітньою. На цьому розправи і приниження від влади не закінчувались.
Це звісно ж відбилося на поведінці та психіці родин: мати багато грошей і статків було страшно, бо їх обов’язково можуть відібрати. Страх голоду змушував людей тримати сухарі на печі, і це було дуже довго, обов’язковим для безпечного існування.
А ще вільні розмови про державні справи, на тему політики, про почуте по радіо з «Голосу Америки», усе, що вважали небезпечним, забороненим, провокаційним – були завжди пошепки, а скоріше й зовсім уникались, щоб не накликати... І ще довго прицитькували дітей – бо боятися ставало звичкою, бо, здавалося, що хтось щось почує, донесе. Страшні наслідки закарбовувалися у пам’яті: тюрми, заслання, смерті…
Мій дід по татовій лінії також зазнав гноблення і знущань від радянської влади. Його юнаком під час німецької окупації забрали на примусові роботи у Німеччину. Після закінчення війни не відпустили додому, а повезли совіти на Схід України, на будівництво заводів. Там умови молодим хлопцям-робітникам були ще нестерпнішими. Дід усе життя мав злість та недовіру до влади.
Це не просто страхітливі оповіді, це – наша історія. Багато її сторінок досі зумисне приховано і замовчувано. Та через такі трагедії в українців проявляється трансгенераційна травма. Психологічний і навіть біологічний феномен, коли наслідки травматичних подій передаються від одного покоління до іншого. Ці травми – це підсвідомі страхи, поведінкові моделі, стреси, тривожність, схильність до депресій тощо. Ці незагоєні рани стають нашими і ми не можемо повністю бути вільними, поки не розплутаємо цю нитку болю.
А наш одвічний ворог – московія – і сьогодні нав’язує страхітливі сценарії, розправи, випробування, які, залишають відбиток на наступних поколіннях.
Пізнавати свій рід, свою історію – це спосіб виходу зі стану жертви. Це свідомо обирати майбутнє. Тільки той, хто вивчає, знає свої корені, може твердо вибудовувати власну ідентичність. Українцям потрібно пройти цей шлях розпізнання, прийняття і, зрештою, зцілення, щоб стати сильнішими і здатними рости далі. Не втікаючи від своєї історії, а використовуючи її як основу для створення чогось нового і здорового.
Замість жалю про минуле важливо навчитися цінувати його, розуміти, розвивати гордість за своїх предків і їхній опір. Замість наративу «ми – жертви», усвідомлено стверджувати по життю: «ми ті, хто перемагає». І буде так.
Любов ХВАС, редакторка відділу медицини газети «Волинь».
Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно! Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу Волинь ЗМІ
Читайте також: Бійців волинської бригади відзначили за оборону Торецька (Фото).
