Як маленька Фінляндія вистояла у «Зимовій війні» проти могутнього Радянського Союзу

Подібно до України, Фінляндія тривалий час – з 1809-го року перебувала в складі Російської імперії. Після її розпаду – в 1917 році проголосила незалежність і перемогла у важкій боротьбі з військами Радянської Росії, яких підтримували місцеві комуністи.

Очолював визвольну боротьбу фінського народу колишній генерал царської армії, командир кавалерійського корпусу Карл Густав Маннергейм. Незважаючи на свій величезний авторитет, він незабаром відійшов від політичної діяльності і лише в 1931-му погодився очолити Раду Оборони, яка була дорадчим органом при президентові. Як згадує Маннергейм у своїх мемуарах, він прекрасно розумів, що великий східний сусід рано чи пізно захоче повернути Фінляндію собі, а тому потрібно готуватися до оборони.

 Те, що в 1932 році було підписано договір про ненапад із Радянським Союзом, а трохи пізніше проголошено політику нейтралітету, ситуацію не змінювало. Але представники правлячої партії соціал-демократів вважали, що незалежність потрібно зміцнювати через підвищення рівня життя народу. Лише в другій половині 1930-х було розгорнуто будівництво укріплень на Карельському перешийку та військових заводів, які виробляли переважно стрілецьке озброєння і боєприпаси.

Як стверджує сучасний російський історик Борис Соколов у книзі «Тайны финской войны», радянський план нападу на Фінляндію був остаточно розроблений і затверджений вже на початку 1939 року. У цей час прості фіни почали масово здавати гроші на потреби збройних сил, а тисячі добровольців записувалися в армію та на будівництво укріплень. Наскільки своєчасним був цей рух, свідчать спогади радянського воєначальника Мерецкова, який у той час був командуючим Ленінградського військового округу. Він згадує, що вже в кінці червня Сталін дав йому особисто вказівку прискорити підготовку до вторгнення у Фінляндію. Доля країни була вирішена 23 серпня 1939 року після підписання пакту Молотова – Ріббентропа. За таємним протоколом, Гітлер погодився на те, що Фінляндія входить у сферу інтересів Радянського Союзу разом з іншими прибалтійськими державами.

 За допомогою різного роду обіцянок і погроз, Сталін примусив Естонію, Латвію та Литву підписати нерівноправні договори про взаємодопомогу та розташував на їх території військові бази. Після цього, 12 жовтня 1939-го, Фінляндії було висунуто вимогу передати СРСР острови у Фінській затоці, Карельський перешийок та деякі інші території в обмін на безлюдні болота у Північній Карелії. Півострів Ханко, розташований поблизу фінської столиці Гельсінкі, пропонували здати в оренду на 30 років для створення військової бази. В ході переговорів фіни погодилися лише на обмін островів та частини Карельського перешийку, яка знаходиться найближче до Ленінграда. На обмін всього Карельського перешийку та оренду Ханко вони не погоджувалися, тому що це робило б неможливою подальшу оборону країни. Але у відповідь Сталін пояснив, що радянські вимоги є мінімальними і ніяких компромісів не може бути. Становище Фінляндії погіршувалося її міжнародною ізоляцією. Німецькі дипломати порадили фінам бути більш поступливими і не розраховувати на їх допомогу. Скандинавські країни хоча і висловили підтримку Фінляндії, але дуже несміливо, тому що і самі боялися Радянського Союзу.

Тим часом радянська преса та радіо розгорнули гігантську пропагандистську кампанію проти «білофінів», переконували, що потрібно негайно звільнити фінських трудящих від нестерпного гніту буржуазії. Опинившись перед загрозою агресії, фіни також даремно часу не гаяли. Маннергейма призначили командуючим збройними силами і, під виглядом навчань, розпочали мобілізацію резервістів. Після мобілізації чисельність фінської армії зросла з 26 до 265 тисяч чоловік (180 тисяч із них – у бойових частинах). З дев’яти піхотних дивізій шість було направлено на Карельський перешийок. Війська встигли пройти навчання, покращити систему укріплень, вивчити та замінувати територію майбутніх боїв. Але катастрофічно не вистачало озброєння. Проблему зі стрілецькою зброєю вдалося частково вирішити купівлею у Швеції 80 тисяч гвинтівок. Військово-повітряні сили налічували 145 застарілих літаків, з яких 40 були несправні. Протиповітряна оборона мала лише 120 зенітних гармат.

Більш потужними були берегова та польова артилерія, успадковані ще від царської Росії. Але запасу снарядів мали лише на три тижні бойових дій. Найслабшою була протитанкова оборона. Тільки в останній момент війська отримали близько сотні 37 мм протитанкових гармат. З них половину закупили у Швеції, а решта були власного виробництва. Тому фінські солдати змушені були використовувати для боротьби з танками зв’язки гранат і пляшки із запалювальною сумішшю («коктейль Молотова»). Цю жартівливу назву суміші бензину і дьогтю фіни дали після того, як голова комуністичного уряду В’ячеслав Молотов заявив по радіо, що радянські літаки скидають на фінські міста продукти. Своїх легких танків фіни мали лише пів сотні. У військах майже не було засобів зв’язку. До останнього моменту ніхто не вірив, що розпочнеться війна.

Населення Фінляндії у той час налічувало 3,7 мільйона чоловік. А населення Радянського Союзу перевищувало 180 мільйонів. Щоб виправдати агресію, 26 листопада 1939-го спеціальний підрозділ НКВС здійснив артилерійській обстріл радянської військової частини на кордоні біля села Майніла. Після цього СРСР розірвав спочатку договір про ненапад із Фінляндією, який мав діяти до 1945 року, а потім – і дипломатичні відносини.

Ранок 30 листопада видався сонячним. На вулицях Гельсінкі було людно. Дорослі жителі добиралися на роботу, діти йшли в школу. В цей час у небі з’явилися радянські літаки. На голови мирних жителів посипалися бомби. Одночасно, без оголошення війни, радянські війська відкрили артилерійський вогонь по фінській території та розпочали наступ.

Армія вторгнення налічувала 450 тисяч чоловік у 23-ох стрілецьких дивізіях. Їх підтримували близько двох тисяч танків і майже 3 тисячі гармат та мінометів і стільки ж літаків. У ході війни Червона армія постійно нарощувала свої сили, перекидаючи на фронт все нові стрілецькі дивізії, танкові бригади та авіаційні полки. Чисельній перевазі противника фіни могли протиставити лише хорошу підготовку своїх солдатів і офіцерів та високий бойовий дух. Нестача сучасної техніки до певної міри компенсувалася важкопрохідною лісисто-болотистою місцевістю.

За таємним протоколом Гітлер погодився на те, що Фінляндія входить у сферу інтересів Радянського Союзу разом з іншими прибалтійськими державами. 

Головний удар завдавала 7-а радянська армія на Карельському перешийку. Фіни повільно відступали, обстрілюючи ворога із засад, спалюючи будинки та руйнуючи все, що він міг використати. Населення прикордонних районів ще раніше було виселене вглиб країни. 

Напад Радянського Союзу на Фінляндію викликав велике обурення в світі. Асамблея Ліги Націй засудила радянську агресію та виключила СРСР зі свого складу. Частина держав запровадила проти агресора економічні санкції. З багатьох країн на допомогу фінам вирушили добровольці. 

Але Гітлер заборонив їх пропускати, так само, як і зброю, через територію Німеччини та Балтійське море. Залишався лише кружний шлях через порти Норвегії і потім – Швецію. Тому більша частина закупленої зброї потрапила за призначенням уже після війни. З 12 тисяч добровольців, які прибули у Фінляндію на допомогу, 8 тисяч становили шведи. Фіни берегли їх на крайній випадок і лише менша частина шведів та норвежців взяла участь у бойових діях.

Особливо рішуче зупинити радянську агресію намагалися Англія та Франція, хоча вони самі в той час уже воювали з Німеччиною. Союзники підготували для відправки у Фінляндію експедиційний корпус із кількох дивізій та авіаційних частин, але Норвегія та Швеція відмовилися їх пропускати через свою територію. Англо-французьке командування розробляло також плани нанесення авіаційного удару по нафтопромислах у Баку, де добувалося три чверті радянської нафти. Та ці плани залишилися тільки на оперативних картах.

Радянське керівництво не сумнівалося у швидкій та легкій перемозі. На початку грудня земля вже замерзла, але морози і сніговий покрив були ще невеликі, що сприяло наступальним діям. Проте бліцкриг все одно не вдався. Несподівано для всіх виявилося, що грізна і прекрасно оснащена Червона армія має досить низький рівень підготовки та організації. Натрапивши на міни та лісові завали, її колони скупчувалися у заторах і потрапляли під нищівний вогонь фінської артилерії. Через слабку взаємодію різних родів військ, піхота часто піднімалася в атаку вже після закінчення артилерійської підготовки і без підтримки танків та – навпаки. Наслідком були важкі втрати в людях і техніці. 

Через кілька днів радянські війська наштовхнулися на укріплені оборонні позиції, так звану лінію Маннергейма. На головній смузі оборони, протяжністю 140 км, було збудовано 210 довготривалих вогневих споруд (дотів) і 546 – дерев’яно-земляних вогневих точок (дзотів). Вони були з’єднані між собою траншеями та ходами сполучення, для укриття солдатів збудовано бліндажі та підземні каземати. Спираючись на ці укріплення, фіни створили міцну оборону і затримали ворожий наступ на два місяці. 

Нестачу уміння радянське командування намагалося компенсувати рішучістю та нещадним ставленням до своїх власних військ. Але ні потужні артилерійські обстріли, ні масовані атаки танків і піхоти успіху не приносили. Сталін негайно звільнив воєначальників, які не виконали завдання, і на їх місце поставив більш досвідчених. 

На Карельському перешийку було розгорнуто ще одну, 13 армію, і створено Північно-Західний фронт на чолі з маршалом Тимошенком. У тилу розгорнули навчання військ, в умовах наближених до бойових. Особлива увага приділялася знищенню дотів і дзотів вогнем артилерії та захопленню їх штурмовими групами.

Головним було те, що Фінляндія відстояла свою незалежність, хоча і дуже дорогою ціною.   

Ще більш драматично розвивалися бойові дії у Північній Карелії, де протяжність кордону перевищувала 1100 кілометрів. Несподівано для фінів ворог зосередив тут аж три армії. Вже в перший день війни Фінляндія втратила єдиний свій порт на узбережжі Північного моря – Петсамо (Печенга). Одна фінська рота змушена була відступити в тундру під натиском двох радянських дивізій. Особливо небезпечним був наступ на північ від Ладозького озера. Щоб його зупинити, Маннергейм перекинув сюди свої резерви. Після цього почалися сюрпризи вже для Червоної армії. 

 На Півночі сувора зима з сильними морозами та снігопадами почалася значно раніше, і тому наступати тут можна було тільки вздовж небагатьох доріг. Дивізійні колони з великою кількістю техніки розтягувалися на десятки кілометрів і перетворювалися на зручну мішень для нападу легких загонів фінських лижників. Фіни стріляли зі своїх гвинтівок та автоматів «Суомі» набагато влучніше, ніж червоноармійці, а потім відходили вглиб лісу.

 

 Поєднуючи тактику впертої оборони населених опорних пунктів та партизанських дій у ворожому тилу, фіни не лише зупинили радянський наступ, але й оточили декілька дивізій. Російські солдати закопувалися у мерзлу землю і, використовуючи велику кількість танків, вперто оборонялися. Командири і комісари переконували бійців, що фіни будуть катувати полонених, а потім все одно вб’ють. Вирватися з кільця вони не могли через міновані завали на дорогах. 

 Сили оточених поступово танули через люті морози, які досягали 45 градусів, голод та вогонь фінських снайперів. Вже 29 січня штаб 18-ї стрілецької дивізії надіслав радіограму: «Оточені 16 діб, поранених 500 чоловік. Боєприпасів, продовольства – немає. Доїдаємо останнього коня».

Пізніше Сталін назвав оточених дармоїдами, які тільки просили харчів, а воювати не хотіли. Наприкінці лютого фіни остаточно розгромили залишки 18-ї дивізії та 34-ї танкової бригади. Частина офіцерів покінчила життя самогубством. Понад 1000 бійців, переважно поранених та обморожених, пробилися до своїх. Серед них був і важкопоранений командир дивізії Кондрашов, якого розстріляли за вироком військового трибуналу. 

 На полі бою фіни нарахували 4300 вбитих, крім тих, які були під снігом. Серед трофеїв – 128 танків, 91 гармата, 120 автомобілів і тракторів, 62 похідних кухні та велика кількість піхотної зброї і спорядження. Трофейну зброю фіни ретельно підбирали і використовували на потреби власних військ. Коли одного фінського генерала зарубіжний кореспондент запитав: «Хто для вас є головним постачальником зброї?», той із гумором відповів: «Звичайно, росіяни». Така ж трагічна доля чекала ще 4 радянських дивізії. 

Бої в Північній Карелії показали, що в умовах повного бездоріжжя наступати великими силами – неможливо. Червона армія змушена була готуватися до нового штурму лінії Маннергейма. Активність радянської артилерії та авіації постійно зростала. Тисячі тонн бомб падали на фінські міста, залізничні станції і позиції військ. Рух на дорогах вдень повністю припинився. Від ще гірших наслідків рятував невисокий рівень підготовки «сталінських соколів», які скидали бомби куди завгодно, а деколи – і на голови своїх військ. Фінські льотчики діяли набагато краще на своїх застарілих літаках і збили у повітрі у 8 разів більше ворожих машин, ніж втратили самі.

У січні 1940-го значно поліпшилося постачання червоноармійців. Вони були повністю забезпечені теплим одягом та взуттям, білими маскхалатами, будьонівки замінили на шапки-вушанки. В раціоні бійців стало більше продуктів і з’явилися «наркомівські» сто грамів. Чисельність радянських військ на фронті перевищила мільйон осіб, із них на Карельському перешийку – понад 700 тисяч бійців. Фіни мали тут у п’ять разів менше особового складу та у 12 разів менше артилерії. 

11 лютого розпочався генеральний штурм. У тригодинній артилерійській підготовці брали участь 6000 гармат і мінометів. Гуркіт канонади було чути за 160 км у фінській ставці. На головному напрямку передові фінські укріплення були майже повністю знищені разом із їх захисниками. У фінів не вистачало сил, щоб закрити прорив. Ще 10 днів тривала оборона проміжної позиції. Радянське командування посилило натиск і вже на початку березня розпочало штурм тилових позицій під Виборгом (Віпурі), звідки відкривався шлях на Гельсінкі. Водночас декілька радянських дивізій наступали з флангу по льоду Виборгської затоки. Щоб їх зупинити, фінське командування змушене було використати всі свої резерви. Фіни розуміли, що їм більше відступати не можна, а Сталін хотів за будь-яку ціну перемогти до весняної відлиги, яка ускладнила б подальший наступ.

У цей час Англія і Франція оголосили про відправку своїх військ на допомогу фінам навіть без згоди сусідніх держав і вже почали їх вантажити на кораблі. Війна з цими країнами в плани Сталіна аж ніяк не входила. Фінський уряд теж не тішила перспектива перетворити свою територію на поле бою між великими державами. Тому переговори, які вже більше місяця тривали при посередництві Швеції, завершилися підписанням мирного договору 12 березня 1940 року. Радянський Союз отримав Карельський перешийок, кілька островів та деякі інші території. Але головним було те, що Фінляндія відстояла свою незалежність, хоча і дуже дорогою ціною. 

 За даними Маннергейма, загинули і померли від ран 25 тисяч фінських солдатів, ще близько тисячі мирних жителів стали жертвами бомбардувань. Поранених і покалічених було понад 43 тисячі. Людські втрати Червоної армії він оцінював, як більші, приблизно у 8 разів. Ще 17 тисяч росіян потрапили у полон.

Про виняткову мужність і стійкість фінських солдатів свідчить незначне число полонених – 876 чоловік. Саме високі бойові якості фінських солдатів і офіцерів, дали їм можливість вистояти у війні проти сильного і жорстокого противника. Радянсько-фінська війна показала, що вміння володіти зброєю є важливішим, ніж якість самої зброї. Ще одним фактором перемоги стало згуртування всього фінського народу, незалежно від майнового стану та політичних поглядів, у боротьбі проти агресора. Допомогу від інших країн Фінляндія отримала лише тоді, коли довела свою здатність і бажання захищатися. 

Микола МИХАЛЕВИЧ, завідувач Кортеліського історичного музею Ковельського району.

Читайте також: Повстанця «Гордого» чекісти закидали у схроні гранатами, але він все одно вижив.