«Після 0:10 дівчата плакали»: тренер з Волині пояснив поразку збірної України від Англії

Підопічні Олега Бортніка (тренер з Волині – очолює жіночу команду «Ладомир» з Володимира – РЕД.) завершили виступ у Лізі А, опустившись до Ліги B, не здобувши жодного очка у групі.

Перед зустріччю з англійками «синьо-жовті» також поступилися Бельгії з рахунком 1:4. Турнір в Англії українська команда розпочала з технічної поразки — збірна не встигла на матч проти Австрії через затримку з отриманням віз для футболісток.

Журналіст NV Андрій Павлечко запитав у головного тренера жіночої молодіжної збірної України Олега Бортніка, як команда почувалася після гри з Англією та як на її виступ вплинула ситуація з візами.

— Олегу Віталійовичу, нещодавно жіноча збірна України зазнала болючої поразки від Англії. Чи вже встигли розібрати причини? Що можете сказати з цього приводу?

Що тут сказати… Ми відстаємо в розвитку жіночого футболу на 50 років. Це перебільшення, але точно років на 20−40. Я працюю в жіночому футболі з 2014 року, і ще не бачив такого рівня, як в англійок зараз.

  — А в чому причина такого відставання? Ви, мабуть, вже аналізували це?

Причина проста. В усіх провідних чоловічих клубах Англії — Арсеналі, Челсі, Манчестер Сіті — існують жіночі академії з восьми-дев'яти років. Це й уся різниця. Діти розвиваються з дуже юного віку.
Після гри ми спілкувалися з англійською делегацією, як вони цього досягли. У них на відбір до WU-19 переглядають близько 2000 футболісток. У нас же на цей вік — лише 24 на зборі. Так, був розширений список — 36, але реально приїхали 24, з яких тільки шість грають в основному складі команд Вищої ліги.

— Це результат недбалого ставлення до жіночого футболу?

Я б не назвав це недбалістю. Це, швидше, наслідок карантину. 2006−2007 роки — це саме той період, на який припала пандемія. У 2020 році майже ніхто не грав, і виникла така собі «порожнеча». Коли я приймав команду, розумів, що буде важко, але не очікував, що настільки.

— Як команда відреагувала на поразку? Адже 0:10 — важкий результат.

Звісно, дівчата — емоційні, багато хто плакав. Всі були засмучені. Але найбільше боліло через розуміння того, що ми наразі дійсно на такому рівні.

 — А Ви, як тренер, як себе почували після матчу?

Відчуття були, чесно кажучи, як внутрішня порожнеча.

— Знайшли слова підтримки для команди?

Звичайно. Якщо тренер почне емоційно ламатися, це миттєво передається гравцям. Я їх підбадьорював, наголошував, що не можна здаватися. У нас деякі дівчата тільки у 15−16 років починають грати у футбол. А в Англії, Бельгії, Австрії — з юних років уже в академіях.
Повторюю: я з 2014 року в жіночому футболі, такого рівня ще не бачив. Самі англійці кажуть, що нинішня збірна WU-19 — найсильніша в історії. Але це результат років інвестицій, системної роботи, інфраструктури. Англія — футбольна країна, тут усе логічно.

— Як на виступ команди вплинула ситуація з візами?

Ніхто не був готовий до такого розвитку подій, але якщо ти професіонал, маєш бути готовим до всього. Десь не впоралися психологічно. Але я не вважаю візову проблему ключовою. Я завжди кажу: якщо суддя несправедливо відбирає м’яч — вийди й забий ще два голи. Не впоралися, так буває. Але не можна опускати руки. Треба працювати, робити висновки і рухатись вперед.