«Не думала, що буду рятуватися від війни у рідному селі на Волині»

«У перші хвилини війни подумала: «О, гроза в лютому – незвично..»

Інна, яка народилася й росла в Чемерині, що неподалік старовинної Олики з її родинним замком Радзивіллів, звичайно ж, любила своє село, як і загалом Волинський край з його лісами й озерами. Але її вабило море, яке бачила хіба що на картинках. Тож коли закінчила школу й постало питання, куди їхати для подальшого навчання, то обрала Бердянськ. Від когось із знайомих односельців, як зараз жінка пригадує, дізналася про Бердянський університет менеджменту та бізнесу (до речі, це – перший виш недержавної форми власності, створений в Бердянську в 1992 році) й обрала його.

– У цьому місті я навчалася, тут і кохання своє зустріла, – каже Інна, – заміж вийшла. Чоловік мій родом із селища Куйбишеве Пологівського району на Запоріжжі, а от доля звела з ним у Бердянську. Коли ми одружилися, то жили на орендованій квартирі, згодом з допомогою батьків купили одну кімнату. А в 2020 році справили новосілля у трикімнатній…

Одне слово, життя молодої сім’ї було налагоджене: мали житло, роботу, підростав син Данилко. Все було благополучно до 24 лютого 2022-го (на щастя, в 2014 році війна, чи АТО, як її називали, Бердянська не зачепила). Про той ранок у Інни залишився такий спогад:

– О 5-й годині я почула якісь звуки – ніби гримить. Подумала ще: «О, гроза в лютому – незвично…». Через декілька хвилин так бабахнуло, що аж вікна в квартирі затряслися. Зайшли з чоловіком в інтернет, а там уже пишуть, що по всій Україні почалося повномасштабне вторгнення. Не могли (не хотіли!) в це повірити. Я від стресу ходила по кімнаті, не знаючи, що робити, – вдягатися і йти на роботу чи вдома сидіти.

«Окупанти зайшли у наше місто по-тихому»

Коли мова зайшла про те, чи доводилося раніше чути щось про можливе вторгнення росіян, Інна Дашевська розповідала:

– Мені якось тітка з Волині зателефонувала й про це говорила. Мовляв, різне кажуть, а як ви думаєте – буде війна, що у вас на роботі чути? Я їй, якщо чесно, не знала, що й відповісти, бо за роботою (працювала у виконавчій службі) було не до новин. Хіба сусідка, вже старша жінка, не раз бідкалася: «Ой, Інночко, буде війна». Я її все заспокоювала, знаючи, що в неї серце хворе: «Тьотя Оля, менше телевізор той дивіться…». А виявилося, що вона була права.

 У перший день великої війни сім’я Дашевських пішла до знайомої, котра жила на першому поверсі багатоквартирного будинку, і в неї був підвальчик у прибудові, де можна було при потребі сховатися. Хоч, по суті, й потреби такої не було, судячи з почутого від Інни:

– Всі силові структури відразу покинули місто. Кажу, як було… То Бердянськ і не бомбили, нічого не зруйнували – окупанти зайшли у місто по-тихому. Через три дні росіяни вже тут хазяйнували. Ми особливо й на вулицю не виходили. Знайомий скинув нам відео з коментарем: «Дивіться – танки вже біля вашого будинку проїжджають». Було дуже страшно, бо ж то неподалік нашого будинку, де раніше стояла військова частина прикордонників, облаштувалися окупанти. І коли треба було вийти в магазин, то хоч-не -хоч, а доводилося зустріти на вулиці групку, по чотири – п’ять, росіян у балаклавах, зі зброєю. Тому, купивши буханець хліба, люди швиденько верталися додому. Я то не знаю радянських часів, але чула з розповідей про довжелезні черги, коли щось у магазинах «викидали». Ото таку чергу, в якій було не менше ста чоловік, треба було вистояти за хлібом, та ще й без гарантії, що тобі вистачить.

Хоч і бомби не падали, але захотілося вільно дихати, а не ходити під дулами автоматів та ворожих поглядів.   

Майже два місяці Дашевські протрималися в окупації – при тому, що полиці супермаркетів спорожніли, квартира не обігрівалася, що проблемно стало зателефонувати рідним на Волинь, аби вони почули твій голос і впевнилися, що в тебе все добре.
– Хоч яке те «добре», коли гуляєш із сином вулицею й натикаєшся на озброєну групку? – говорить Інна. – На щастя, нас жодного разу не зупиняли. Може, через те, що бачили жінку з дитиною. Та й ми старалися з тими новими «господарями» не зустрічатися – розверталися і йшли додому, свіжого повітря вже не хотілося. Мама кликала нас до себе в Чемерин з першого дня. І в середині квітня ми вирішили виїжджати. Хоч і бомби не падали, але захотілося вільно дихати, а не ходити під дулами автоматів та ворожих поглядів.

«Бачу, стоїть автобус із табличкою: «На Волинь», а це ж те, що треба!»

Гуманітарні евакуаційні автобуси вивозили людей із Маріуполя та довколишніх населених пунктів. Заїжджали вони і в Бердянськ, і хтось із його мешканців теж вирушав ними в безпечніше місце.

– Хоч, по правді, – каже Інна, – не знаю, за яким принципом брали бердянців. Коли ж ми зібралися в дорогу, то транспорт – автобуси, буси – був тільки платний. До Запоріжжя – по тисячі гривень із людини.

Про дорогу з Бердянська до Запоріжжя могла б бути окрема розповідь. Вона запам’яталася переселенцям уже тим, що, зазвичай, їхали три години. Цього ж разу – добрих пів дня. Дуже багато російських блокпостів довелося пройти – вони були у кожному, вважай, населеному пункті. А ще ж поставала жахлива картина – на узбіччях стояли спалені машини, на дорогах траплялися міни, і водіям треба було якось лавірувати між ними, щоб не наразитися на біду. Транспорт ішов колоною. Кожен автобус, бус, приватний легковик «контролери» зупиняли. Чоловіків висаджували й перевіряли не лише документи, – шукали, чи є на тілі наколки, які свідчать про приналежність до української армії.

Чоловіків висаджували й перевіряли не лише документи, – шукали, чи є на тілі наколки, які свідчать про приналежність до української армії.

– Жінок із дітьми не зачіпали, – пригадує моторошні миті Інна. – Лише раз затребували свідоцтво про народження сина. Ще перед дорогою я наказала Дані, щоб нічого зайвого не говорив, – він новини дивиться, багато читає, тож міг і про війну спитати таке, що окупантам не сподобалося б. Одне слово, пройшов мамин інструктаж: відповідати тільки на запитання, які задаватимуть, – «Як звати», «Куди їдеш?». Далі ми мали вже потягом їхати. Але коли прибули в Запоріжжя, то в містечку, де переселенців зустрічали волонтери, бачу, що стоїть автобус із табличкою: «На Волинь», а це ж те, що треба! Дізнавшись, що зовсім скоро вирушає, ми вже нічого іншого й не шукали…

Інні Дашевській легше було покидати Бердянськ, бо ж вона їхала із сім’єю не в невідомість, як багато хто з переселенців, а до рідного дому, де мама, бабуся, сестра (батько помер, коли Інна вчилася на другому курсі вишу). І все ж цього разу дорога була незвичайна.

– Впродовж п’ятнадцяти літ, які прожила в Бердянську, – розмірковує жінка, – я кожного року бувала в своєму Чемерині – на Великдень, наприклад. А от мама вибиралася до нас влітку – на море, яке мене колись покликало на Запоріжжя. Тож по любому два рази на рік ми бачилися. Завжди з радістю їхала додому погостювати, але ніколи не думала, що буду рятуватися тут від війни.

«Ми всі мріємо про повернення у Бердянськ, який знову стане українським»

Як не думала жінка і про те, що житиме колись у рідному селі як «внутрішньо переміщена особа». До 2024 року цей статус давав фінансову підтримку – Інна одержувала на себе й сина п’ять тисяч гривень. Власне, таку виплату мала від держави, поки не знайшла роботу. Рік тому в Олицькій селищній раді звільнилося місце спеціаліста-землевпорядника відділу земельних ресурсів, кадастру, екології та архітектури, і його запропонували переселенці. Тож вона тепер працевлаштована. Чоловік, за словами жінки, не знайшовши на Ківерцівщині роботи, поїхав у Запоріжжя. Тобто сім’я поки що – в розлуці.

– Ми всі мріємо про закінчення війни й повернення у Бердянськ, який знову стане українським, – говорить Інна. – Син дуже хоче додому. Хоч і тут він почувається добре (навчається у шостому класі Жорнищенського ліцею, п’ятий – закінчив із похвальним листом. – Авт.), але нерозлучний із думкою жити там, де народився, де його друзі з малих літ. І мама моя хоче, щоб ми повернулися в Бердянськ, – не тому, що з нами їй некомфортно, – просто вона відчуває, як ми за ним сумуємо.

 Зараз, за словами Інни, доводиться приймати життя таким, як воно є: тішитися, що має, де жити, – не треба платити за наймане житло. Ціна на нього у війну так злетіла, що довелося б віддавати все, що заробила. Переселенка це добре знає, бо ж по можливості спілкується із знайомими, які теж виїхали з Бердянська в безпечніші місця. А ось щодо тих, хто залишився в окупованому місті, то Інна підтримує зв’язок лише зі своєю колишньою сусідкою, яка наглядає за квартирою Дашевських, в яку сім’я так мріє повернутися, та ще – з колегою. Від них знає, як непросто жити в окупованому місті, і як вони теж чекають, коли Бердянськ знову стане українським.

…І про те, що війна своїм смертоносним крилом зачепила дуже багато родин, ми говорили. 30 червня 2022 року загинув вітчим Інни Дашевської – Юрій Громик. Його життя обірвалося внаслідок поранень, отриманих під час ворожого ракетного удару по командно-спостережному пункті в районі села Любомирівка Миколаївської області.

Катерина ЗУБЧУК, заслужений журналіст України.

Читайте також: Тато-Герой з Волині так і не побачив народження своєї Маргаритки.