Воїн – у вегетативному стані, виплат – немає…

У жовтні 2023 року Олександр Адаменко отримав тяжкі поранення на Донеччині. Після двох місяців коми лікарі називають його стан вегетативним.

У квітні 2024-го йому провели ВЛК і списали зі служби. А отже його лікування як військовослужбовця закінчилося, йому перестали нараховувати заробітну плату та бойові. Але й тим, що вже нараховано, родина скористатися не може, бо банківські рахунки чоловіка заблоковані.

Далі – історія свідомого і несвідомого життя 50-річного Олександра Адаменка з Чернігівщини вустами його 25-літньої доньки Анни.

«Не знаю, чи усвідомлював батько свій ювілей»

Моєму татові – 50 років. Але я не знаю, чи усвідомлював він свій ювілей у жовтні 2024-го. За рік до того він отримав важке поранення, два місяці був у комі. Ми взагалі не розуміли, чи житиме він. Звісно, вірили.

Тато нарешті розплющив очі, але він живе у «вегетативному стані свідомості». Я не знаю, чи впізнає він мене, чи розуміє, де перебуває і чи пам’ятає, хто він взагалі такий.

Як для будь-якої доньки, мій тато – найкращий у світі. До повномасштабної війни він ніколи не був у війську, навіть строкову не служив. Ми жили в містечку Бобровиця, що на Чернігівщині. Він працював охоронцем у Києві. Потім вони з мамою затіяли будівництво будинку, тож тато поїхав у Чехію на заробітки. Повернувся додому в січні 2022-го, готувався до тривалішого відрядження. Але почалася повномасштабна війна, тож 8 березня тато долучився до війська.
Він воював у Чернігові та на його околицях. Про ті часи багато не розповідав, оберігав нас. Потім служив на прикордонні. А в травні 2023-го у складі 1-ї танкової бригади поїхав на Донеччину. Востаннє ми розмовляли наживо в серпні того ж року: тато приїжджав у відпустку.

«Поранення отримав на срібну річницю весілля»

17 жовтня 2023-го у батьків було «срібне весілля». Але тато не привітав маму: до того кілька діб був без зв’язку, а на річницю отримав сильні поранення. Маму про це сповістили через кілька днів, коли тата перевезли в одну з лікарень Києва. Він був у комі, тіло посічене осколками. Найпідступніший «оселився» в стовбурі головного мозку. Це він зробив з мого сильного сміливого татка чоловіка, який слабко реагує на світло, звук, і незрозуміло, чи впізнає рідних.

До квітня 2024 року тато перебував у реанімації. Потім лікарі провели ВЛК, і за кілька тижнів його списали зі служби. Після цього татові припинили виплати, лікування та реабілітацію як військовослужбовця. Його перевели в паліативне відділення цієї ж лікарні, а нам сказали шукати доглядальницю. У нас не було на це грошей…

Пам’ятаю першу ніч, коли ночувала в палаті. Це не передати словами: постійно прислухаєшся до дихання, ловиш найменший рух м’язів. А тато, бувало, розплющить очі, потім закочує їх під лоба. Він то червоніє, то синіє, то блідне. І ти не знаєш, що це – судома, епілепсія, напад?

Згодом тата перевели в нашу лікарню в Бобровиці, де він пробув до серпня 2024 року. За цей час МСЕК дала йому першу групу інвалідності. Чомусь – цивільну. Сказали, що оформити інвалідність внаслідок війни можна буде опісля. Потім тато два місяці був у Ніжині на реабілітації. Далі знову – Бобровиця. А в листопаді я забрала його додому.

Я постійно шукала, де нам зможуть допомогти. Згодом таки домоглася, аби його поклали в хоспіс при одній із лікарень у Чернігові. Він пробув там до 27 січня 2025 року. Після цього за допомогою друзів ми вирушили на Рівненщину в інший лікувальний заклад. Як довго ми тут будемо – невідомо. Начальник госпіталю каже, що це залежить від того, скільки ми використали паліативних пакетів.

Це дуже боляче бачити, що ти нічим не можеш допомогти найріднішій людині…

«Тато не може засвідчити свою особу, тому ми через суд пів року оформляємо опікунство»

Ми маємо багато проблем із тим, що тато не може засвідчити свою особу. В передостанньому виході на нуль він втратив особисті речі та телефон. Попросив від’єднати фінансовий номер у банку, аби хтось не скористався ним. А ось нову сім-картку зареєструвати не встиг: його знову відправили на позиції. Тата поранили, рахунки заблокували. Ми ж з мамою залишилися без грошей із тяжкохворим татом на руках.

Без підпису тата ми не можемо оформити військову інвалідність, одноразову грошову допомогу при пораненні та, власне, скористатися вже виплаченими грошима.

Юристи порекомендували оформити опікунство. Ми подали до суду влітку 2024-го: за порадою адвокатів чекали на рішення МСЕК. Засідання тривали пів року. Татові призначили судово-психіатричну експертизу. Кажуть, ми ще швидко її пройшли: чекали 6 тижнів. Ще два пішло на оформлення висновку. Зараз рішення суду про призначення опікунства вже є, але має минути 30 днів, аби воно набуло чинності.

Щоб провести судово-психіатричну експертизу, яка тривала лише 20 хвилин, тата треба було везти в Чернігів. Транспортування таких людей – це ще один виклик. Важко знайти машину, медичний супровід, обладнання: такі поїздки виснажують пацієнта.

В передостанньому виході на нуль він втратив особисті речі та телефон. Попросив від’єднати фінансовий номер у банку, аби хтось не скористався ним. А ось нову сім-картку зареєструвати не встиг: його знову відправили на позиції…

На Рівненщину ми їхали з Чернігова за допомогою БФ «Пацієнти України». Пересадка була в кожній області, бо «екстренки» можуть їхати лише в межах своєї. Відтак ми переносили тата та купу речей чотири рази.

На судово-психіатричну експертизу ми везли тата з Бобровиці в Чернігів у холодній машині. Фельдшер відмовився супроводжувати, сів до водія. Ми з мамою всю дорогу стежили за станом тата. Інші переїзди так само супроводжувалися пригодами.
У середині лютого стан тата погіршився. І лікарі це пояснюють саме транспортуванням.

Ми переживаємо важкий період. І я бачу, що інші родини зустрічаються з тими ж проблемами: важко влаштувати пораненого на реабілітацію; немає розуміння, якою вона має бути; у багатьох побутових справах потрібен підпис, але людина не може його поставити; процедура визнання недієздатним – тривала; за безоплатне лікування чи реабілітацію все одно потрібно щось доплачувати.

Усі півтора року я живу під сильним моральним тиском. Проблем із документами не було тільки в бригаді: все видали без зайвої бюрократії. А так чи не в кожній лікарні, ЦНАПі, закладі ти приходиш і просиш ніби не гарантовану воїнам допомогу, а щось особисте. Це виснажує.

Мій тато воював півтора року, має важкі поранення. Та в мене складається враження, ніби медичні працівники не зацікавлені в поліпшенні його стану. Я чую: «Свіжі дослідження, реабілітація (хоч і пасивна), графік зміни положень тіла – не мають сенсу». На досвіді бачимо, що все ж мають. Та як це довести і отримати кваліфіковану допомогу?

Немає ні одного лікаря чи консиліуму фахівців, які спостерігали б за його станом, рекомендували реабілітацію. І очевидно, що без неї, без контролю професіоналів ситуація тільки погіршуватиметься. По факту я сама шукаю в інтернеті заклади, центри, телефоную і домовляюся про перебування. Буває, відмовляють…

Анна Адаменко каже, що найбільше коштів іде на ентеральне харчування пацієнта, купівлю ліків, які не покриває НСЗУ. Крім того, в деяких закладах дівчині доводилося купувати навіть підгузки та пелюшки. Відтак Анна відкрила збір. На своїх сторінках у соцмережах вона публікує звіти про витрати.

Дівчина мріє, аби вдалося влаштувати батька на реабілітацію в медичний реабілітаційний центр «Модричі», що на Львівщині. Поки заїзд туди переносили двічі через заповненість закладу, а втретє – через погіршення стану Олександра. Проте родина не залишає надії на переведення у «Модричі». Тож збір коштів на перебування в закладі триває. Ви можете підтримати його.

ПриватБанк: 4149 6090 1935 0141 (Адаменко Т. А. – дружина)

PayPal: [email protected]

Якщо ж ви – фахівець, який може взяти на медичний супровід Олександра Адаменка, напишіть Анні в особисті повідомлення у фейсбуці або на електронну адресу: [email protected].

Наталія НАЙДЮК, life.pravda.com.ua