У Луцьку розповіли як українські світлини зробити відомішими

Директорка Odesa Photo Days Festival та голова європейського і членкиня міжнародного журі World Press Photo 2023, фотографка й дослідниця фотографії Катерина Радченко виступила перед лучанами.

Про це повідомляють Волинські новини.

Нагадаємо, на початку березня Луцьк приймав експозицію із 129 робіт переможців конкурсу World Press Photo 2024. Вона складалася з фотографій, які сколихнули світ у 2023 році. Серед організаторів виставки – Odesa Photo Days Festival, який представляє Катерина.

Фото – Волинські новини.​

 «Розпочнемо з ХІХ століття, коли фотографія зароджується в Європі та в усьому світі. Перші фотографи, які приїжджають до України, – це європейці. Вони зазвичай приїжджають як запрошені інженери і створюють тут фотостудії. Перша популярна фотографія – це маленька портретна фотографія, так звана visit card. На початках вона була дуже дорогою. І часто людина могла собі дозволити мати одну таку фотографію за життя… Далі українські майстри навчилися робити фотографії самостійно. До кінця ХІХ століття фотографія стає доволі популярною та дешевою, тому будь-яка людина може дозволити собі зробити портрет у студії», – зазначила Катерина Радченко

У 20-30 роках ХХ століття відбуваються зміни у зв’язку з початком епохи СРСР і формуванням нового державного устрою – фотографію використовують як пропаганду. Вже в 30-х роках виникають певні обмеження, наприклад, заборонено показувати реальну дійсність – зображення мають бути тільки позитивними та красивими.

«У цей час інтелігенцію, всіх, хто не погоджується з владою, вивозять до Сибіру, вивозять у табори. Ці чистки також змінили ставлення до фотографії, бо якщо у вашому фотоальбомі був знімок політичного в’язня, то ви могли стати наступним. Фотографія стала доказом. Фотографія стала небезпечною. Тому дуже багато сімей вирізали чи замальовували обличчя засланих у табори або неугодних владі людей або й спалювали альбоми», – сказала лекторка.

Події Другої світової війни могли знімати тільки акредитовані фотографи. До того ж звичайні люди не мали грошей, щоб придбати камеру. Активно в цей час розвивається такий напрямок, як колаж, – знову ж таки для маніпуляцій.

У сталінський період продовжувала діяти заборона на відтворення реальності. У той час починає виходити журнал «Радянське фото», де навіть прописувалися правила, як і що можна фотографувати.

«Наступний момент – фотоклуби. Це дуже цікавий феномен. З одного боку таким чином людина могла чимось зайнятися, мати хобі. З другого – це момент контролю за тим, хто і що знімає, та прищеплення тих знань, якою має бути радянська фотографія. Якщо хтось вам скаже, що фотографія має бути красивою, – це з того часу, з періоду радянщини. Фотографія не має бути красивою. Це не про сучасну фотографію взагалі… Ці наративи тоді активно поширювали, бо це було вигідно для контролю. Як тогочасний фотограф ви не мали зважати на економічну кризу, відсутність продуктів, брак одягу та інших товарів; ви мали зважати тільки на красу, наприклад, сонця, що сходить», – наголосила Катерина Радченко.

Окрім того, фотоклуби слугували осередком критики та доносів на фотографів, які знімали не так.

«Із 2014 року в нас триває війна. Коли окупували Крим та перші території на сході країни, відразу захопили музейні архіви. Все золото й живопис вивезли, а фотографії та документи знищили.»

«Із 2014 року в нас триває війна. Коли окупували Крим та перші території на сході країни, відразу захопили музейні архіви. Все золото й живопис вивезли, а фотографії та документи знищили. Це відбувалося не вперше. Так само робив Сталін у 30-х роках… Якщо ми подивимося на архівні матеріали, зокрема, зі студій ХІХ століття, то зможемо знайти фотографії в етнічних українських костюмах майже з кожного регіону, крім сходу. Але це не тому, що там не було українців, а тому що відбулися чистки архівів і знищення фотографій. Насправді можна знайти фотографії людей, вдягнених в українських традиційний стрій, ХІХ століття звідти, але їх дуже мало і вони зазвичай зберігаються в приватних колекціях. Натомість із центру, заходу цих матеріалів досить багато.

Перше, що відбулося, – чистки. А відсутність візуальних доказів – це можливість будувати нові міфічні наративи. Далі – Голодомор. Після цього на схід України завезли росіян. Це й історія, і те, що відбувається зараз на окупованих територіях. Що сталося з фотографічними архівами в Маріуполі, Херсоні? Їх знищили…

Тому в усій цій дійсності досить важко розвивати українську фотографію. До того ж українська фотографія – це не про мистецтво, це про боротьбу. Про боротьбу, яка триває до сьогодні», – розповіла Катерина Радченко.

Далі лекторка навела приклади серій знімків українських фотографів від 1970-х років і до сьогодні. Вона згадала роботи Бориса Михайлова, Євгенія Павлова, Олександра Супруна, Параски Плитки-Горицвіт, Валерія Мілосердова, Олександра Чекменьова, Олександра Глядєлова, Василя Цаголова, Арсена Савадова, Олександра Курмаза, Олени Субач, В’ячеслава Полякова, Юлії Червінської, Ігоря Єфімова, Володимира Петрова, Ольги Коваль, Андрія Бойка, Михайла Палінчака, Владислава Краснощока, Анни Кислої та Дмитра Козацького.

Насамкінець Катерина Радченко наголосила: з початку повномасштабного російського вторгнення переважно всі українські фотографи стали воєнними фотокореспондентами, також чимало фотографів долучилися до війська.

Сама ж Катерина від 24 лютого 2022 року не зробила жодного знімку. Вона стала своєрідним містком між фотографами, які документують воєнну дійсність, і міжнародними медіа, щоб ті висвітлювали реалії російської війни в Україні, а також організовує виставки та працює над випусками томів видань The Information Front. Останній випуск, наприклад, присвячений десятиріччю війни, починаючи від анексії Криму.

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ

Читайте також: У громаді на Волині запровадили нові правила благоустрою.