Давали три місяці життя: легендарний Да Вінчі наполіг, щоб мама лікувалася від раку

«Ніколи не бачила, щоб командир добровольчого підрозділу так плакав»

…Дмитро зателефонував мені у травні 2022 року пізно вночі. Він частіше писав, ніж дзвонив. Якщо набирав – значить, щось сталося, або питання занадто складне і важливе. За роки нашого спілкування це стало аксіомою. Я відповіла і почула, що Да Вінчі… плаче. Так, що слова не міг сказати. Ридав, захлинаючись. Трохи взявши себе в руки, він розповів: «Мамі поставили діагноз – рак. Врятуйте її. Знайдіть лікарів, які її вилікують. Зробіть все для моєї мами, будь ласка». Я ніколи не чула і не бачила, щоб командир добровольчого підрозділу так плакав. Він завжди намагався володіти своїми емоціями. Мені пощастило, що зі мною він міг бути щирим. І часто ділився особистим… Тому і дозволив собі плакати, говорячи зі мною.

Наступного дня я подзвонила старшій сестрі Да Вінчі – Мар’яні. Вона знала про діагноз мами, не розуміла, куди бігти, бо місцеві лікарі сказали, що рак у тій стадії, коли вже неможливо щось зробити. Як я зрозуміла, Оксана – мама Да Вінчі, Івана і чотирьох дівчат – на той момент не усвідомлювала всю глибину проблеми. Головне, що вона готова була приїхати в Київ на обстеження, бо франківські лікарі говорили про необхідність операції…

Той день був складним. Досвідчений лікар, якого я давно знаю, після огляду Оксани був категоричним: операцію робити неможливо – вона залишиться на столі. На першій консультації в столиці медики прогнозували: «Цій жінці залишилося жити три – чотири місяці… Занадто пізно вона звернулася за допомогою…»

Досвідчений лікар був категоричним: операцію робити неможливо – вона залишиться на столі.

Я не могла це навіть повторити Да Вінчі, який у той час був на Донбасі, кожного дня вів бої. Тому ми з Мар’яною, яка приїхала в столицю разом із мамою, вирішили поїхати ще в один заклад.

Нам повезло, що в одній з приватних онкоклінік нас прийняли в той же день. Подивившись аналізи, розпитавши про все Оксану, лікарка несподівано дала надію:

– Сучасна хіміотерапія саме при такому типі раку дає дуже хороший результат. Не так давно з’явилися препарати, які і ми застосовуємо. Давайте спробуємо. Дійсно, оперувати не можна. А лікування я б радила. І починати – негайно.

Ми всі навіть здивувалися, бо, чесно кажучи, очікували почути зовсім інше. Дмитро сказав однозначно: «Погоджуйтеся на все, скільки б ті ліки не коштували. І маму вмовляйте, щоб вона починала лікування». 

Здавалося, він відповів мені під час бою, бо фоном нашій розмові звучали вибухи. Лише заради мами він міг відволіктися від війни безпосередньо на лінії вогню.

Останній день народження разом

– Що б не трапилося в моєму житті, Діма завжди допомагав і вирішував всі питання – як старший і головний чоловік у нашій родині, – говорить Оксана Коцюбайло. – Він намагався і за кордоном знайти для мене лікування, одразу просив не відмовлятися, якщо прийдеться їхати десь далеко.

Важливо зауважити, що Дмитро звертався до мами на «Ви». Виключно!

– Перед першою хімією треба було зробити ще деякі обстеження, обсудити, яку саме схему лікування мені прописують, то Діма приїхав у Київ із війни, познайомився з лікарями клініки… Очікувала, що буде гірше, але все пройшло досить лагідно. Мене не нудило, я не відчувала слабкість. Навіть дивувалася цьому. Мені призначили п’ять курсів хіміотерапії. Після третьої у мене почали випадати коси. Я чекала цього, але, зрозуміло, не була готова до того, що стану лиса. Але ми з Мар’яною домовилися: як тільки це почнеться, зразу коротко мене стрижемо. Так і зробили. Але ходити з голою головою не хотіла, тому носила хусточку. Так мені було спокійніше…

Фактично зиму 2022–23-го року дівчата родини Коцюбайло присвятили лікуванню мами. На день народження Дмитра зустрілися в Дніпрі – Оксана з Мар’яною приїхали туди спеціально, а він виїхав із війни.

– За роки війни це було вже вдруге, що ми разом святкували день народження сина, – каже Оксана. – Перший раз їздили на 25-річчя Дмитра в Авдіївку. Зробили сюрприз. А цього разу він зміг примчати з фронту в Дніпро. Він радів, що я лікуюся. 
…Зараз мама навіть не може згадати, як вона прожила весну 2023 року. Після 7 березня, коли загинув Дмитро, вона нічого не чула, не бачила, не жила. Незадовго до цього страшного дня, ми говорили з Оксаною про те, що наближається дата, коли їй потрібно поїхати на контрольне обстеження. Воно припадало чи на 14 чи на 16 березня. На похороні Дмитра в Києві мама добровольця сказала мені: «Мені все одно, що зі мною відбувається. Я і так вже не жива…» Ми з дівчатами вмовляли її поїхати в Кропивницький після дев’яти днів по Дімі (там вона продовжувала лікування. – Ред.). Головним нашим аргументом було, що Дмитро хотів би цього, що він нікому з нас не простить, якщо ми не будемо стежити за здоров’ям його мами. Її одужання було для нього найважливішим. Лікарі, зробивши всі обстеження, впевнено сказали: хвороба відступає. 

Чим більше минає часу з моменту лікування, тим довші перерви між контрольними обстеженнями. Під час останнього лікарі впевнено сказали: «Ми страшенно радіємо, що нам вдалося її перемогти». Це було рік тому.

Іван помер у день народження брата-Героя

Коли в новинах з’явилася звістка про смерть Івана, ще одного сина Оксани, здавалося, що це – чийсь дурний жарт.

– Іван з народження був хворобливим, – каже Оксана. – Досить регулярно ми з ним відвідували нашу місцеву лікарню. Але ж тут якраз його підлікували, обстежили додатково. І ми з дівчатами поїхали в Київ, щоб 1 листопада, в день народження Дмитра, відвідати його могилу, замовити службу, зустрітися з його друзями, пом’янути старшого сина… Ми не доїхали до Аскольдової могили, як мені подзвонила сестра і повідомила про те, що вночі Івану стало погано. Швидка завезла його в лікарню. Його взяли на операцію, але… Внутрішня кровотеча. Врятувати не змогли. Івану на момент смерті, як і Дмитрові, було 27 років… І він помер в день народження брата, якого страшенно любив… Якісь вбивчі збіги.

…Знаєте, інколи я дуже шкодую, що погодилася поховати Дмитра у Києві. Я розумію, що він –легендарна особистість, Герой України, належить не лише мені, а – всьому народові України, за яку і загинув. Але тепер мені хоч розірвися – в день народження Дмитра мені треба бути і на могилі меншого сина…

Повний текст – за цим посиланням: https://censor.net/ua/resonance/3545712/mama-voyina-da-vinchi-oksana-kotsyubayilo

Довідка:

Дмитро Коцюбайло (позивний Да Вінчі, 1995–2023), родом з Івано-Франківщини, – командир батальйону «Вовки Да Вінчі» ЗСУ. Дмитро – перший доброволець, якому присвоєно звання «Герой України» прижиттєво (2021 рік).

Загинув 7 березня 2023 року, захищаючи Бахмут. Віддати Герою останню честь прийшли Президент України Володимир Зеленський та тодішній головнокомандувач Валерій Залужний. Похований на Аскольдовій могилі.

Одна із сестер-близнючок Дмитра Коцюбайла  – Олександра – підписала контракт із штурмовим батальйоном імені свого брата, який він створив та командував ним до загибелі.

Віолетта КІРТОКА, «Цензор. НЕТ»