«Може, знов кудись би з’їздила?» – І крадькома усміхався.
Без баби – не життя. Історія на вечір
– Їдь уже, Маріє, хоч трохи тиша в хаті буде! – мовив Петро Степанович, коли баба зібрала торбу з гостинцями й рушила в райцентр до старшого сина. За 45 років разом ні разу не розлучалися надовго. Але тут дід вирішив, що настав час «перепочити»
Баба Марія лише зітхнула, глянула на чоловіка з докором і хитнула головою. А тоді крутанула пальцем біля скроні, як годиться, і, не сказавши більше ні слова, пішла на автобус.
Петро замкнув хвіртку, оглянув подвір’я, ніби щось у ньому змінилося. Зайшов до хати. Тиша. Жодного бурчання, жодного бабиного «не так поставив», «знову щось розкидав». Можна було б зрадіти…
Сів у крісло, копнув ногою кішку, зиркнув на телевізор – і почав клацати канали. Та нічого не тішило. Усі ті програми здавались пустими. Навіть новини без бабиних коментарів і «я ж казала!» – були якесь порожнє дзижчання.
Петро засунув кошик із її в’язанням за диван. Хай не муляє очі. Поблукав по кімнатах. Повернувся. Присів. Підвівся.
До обіду розігрів борщ, ледве доніс до столу, вмочив пальці – обпікся. Хотів покликати бабу, щоб подала хліба:
– Маріє, хліба принеси!.. – вирвалося саме по собі. І тиша. Сам пішов на кухню.
Телевізор не тішив. Газета не читалась. Борщ не смакував. День тягнувся, як розжований хліб.
Весь день минув у безцільному тинянні пульта від телевізора. Звична хатня суєта – як вітер зникла. І навіть її буркотіння тепер здавалося чимось потрібним, домашнім. Без нього все було не так.
Увечері сів із колодою карт. Згадав, як вони грали удвох у карти, як Марія завжди вигравала і хитро посміхалась. І як пили чай із сушками – і сварилися, і сміялися водночас.
Ніч видалася нескінченною. Без знайомого сопіння, без ранкових шарудінь на кухні. І що з того, що спокій – коли душа не на місці?
На наступний день все по-новій: телевізор не тішив. Газета не читалась. Борщ не смакував. День тягнувся, як розжований хліб.
Ввечері дід набрав номер:
– Алло… сину, поклич матір.
І в слухавку, ковтаючи гордість, сказав:
– Може, досить тих гостин? Пора і додому...
Після паузи додав тихіше, майже пошепки:
– Самотньо якось мені...
Марія приїхала вже за годину. З порога – буря і ласка водночас:
– Посуд не митий! – гримнула. Пригорнула кішку, дістала з-під дивана своє в’язання.
А далі – звичні вечори: карти, підколи, сміх, обговорення новин і чай із її улюбленими бубликами.
Петро Степанович знову програвав і бурчав під ніс:
– От спасу з тобою нема… Може, знов кудись би з’їздила? – І крадькома усміхався.
Марія МРІЯ, фейсбук-група «Життя, яке воно є».
