У Баєві Луцького району минулого четверга відбулися панахида і поминальний обід, на яких поіменно згадали усіх безвинних жертв спаленого у війну села
У Баєві Луцького району минулого четверга відбулися панахида і поминальний обід, на яких поіменно згадали усіх безвинних жертв спаленого у війну села
А ДУНЯ НЕ ВПАЛА НА КОЛІНА На початку 80-х років я як вчитель історії ходила з хати до хати і записувала розповіді старожилів про наше село Баїв. Ось що дізналася від односельців. 7 квітня 1943 року німці і поляки вбили, а потім спалили сім’ю Григорія Жданюка: дружину, дочок Ярину, Євгенію, Степаниду. Господаря живцем кинули у вогонь. Їх кістки залишились на полі. Того ж дня загинула Сметана Євгенія з дочками Софією і Єлизаветою.
У кінці травня 1943 року, на Вознесення, заарештували Петра Поліщука, його дружину Єву, сина Василя, дочок Ганну і Ольгу, а також Вегеру Єфросинію, її сина Івана, дочку Євгенію та 14-річну Таїсію Душак. Усіх завезли під церкву у сусіднє село Городище, змусили копати собі яму, а потім розстріляли.
У червні того ж року українські повстанці зруйнували німецькі фільварки в Баєві і Гіркій Полонці. Після погрому у фільварках баївці родинами змушені були ночувати в клунях. Поляки, що жили у селі, вибралися до Луцька.
7 липня, на Івана Купала, розпочалась німецько-польська каральна операція. До Баєва з’їхалося 30 машин, наповнених карателями. Над лісом кружляв літак. Життя багатьом людям врятував густий туман, що вкрив землю, коли сходило сонце. Того дня горіли усі три села Баївської сільради: Городище, Цеперів, Баїв.
Фашисти награбували багато худоби і змусили гнати її до Луцька Трохима Вегеру, його дружину Марію і Парфена Душака. У Луцьку німці їх відпустили. Та дорогою додому баївців перестріли поляки, що везли із спалених сіл награбоване добро. Познущались над чоловіками, покатували, а жінці відрізали груди. Їх замордовані тіла рідні знайшли через кілька днів.
Того ж дня був убитий Омелян Дмитрук. Він не хотів ховатись. Чоловік казав: “У мене одні дочки, з німцями і поляками не воюють”.
7 липня 1943 року карателі спалили у Баєві майже 100 хат. Кілька десятків садиб залишилось на хуторі під Заборолем. Окупанти пообіцяли, що ті господарки, які здадуть щедру поставку у комори рейху, не будуть спалені. Хуторяни повірили. Та не встигли фури із збіжжям доїхати до Луцька, як карателі розпочали свою чорну справу. Вбивали стариків, жінок, дітей. Вбивали за те, що українці, що розмовляють українською, живуть на українській землі. Чоловіки повернулись з возами на пожариська.
11 грудня 1943 року група карателів зайшла в хату Назарука Семена. Вивели в клуню усю сім’ю: господаря, його дружину Катерину, дочку Євдоху, внучок Ніну (14 років), Марусю (4 роки) — моїх сестер. Маленька Маруся тремтіла на бабусиних руках, благала: “Бабуню, тікаймо!”. Бабуня, ніжно пригортаючи до грудей внучку, промовляла: “Куди ж, моя дитино, ми втечемо?”. Карателі наказали всім стати на коліна. Батьки виконали наказ. Ніна з Євдохою (у селі її називали ніжно Дунею) не підкорились. Убивці стріляли кожному в потилицю. Жертви падали мертво. Євдоха залишилась живою, хоч була важко поранена. Куля вийшла ротом, вибила зуби. До тями прийшла, коли з неї стягували чоботи. Взуття було тіснуватим, тому один із бузовірів прикладом автомата притиснув тіло до землі, а другий роззував. Євдоха чула, як грабіжники виносили все з клуні, чула польську мову. Вони не думали, що вона жива. Дівчина здригнулась і злякалась, коли взялися витягати віялку: задушать! Але поляки перенесли машину понад нею. Знову знепритомніла. Прийшла до себе, коли на голову впав палаючий сніп. Босою виповзла з клуні. Залишаючи криваві сліди на снігу, добралася до найближчої хати в Заборолі, до старшої сестри Зоськи. Там і жила, заліковувала рани. Та в кінці січня 1944 року поляки вбили Зоську (Римар Софію Семенівну), Горпину Пилипівну Сметану і смертельно поранили Євдоху. Її ще завезли в лікарню до Луцька, але там дівчина і померла, стільки намучившись за своє коротке життя. Війну зустріла в Луцькій тюрмі, на її очах проводились ті бандитські розстріли в’язнів, вбили брата і племінника, під трупами дивом уцілів її хлопець Степан. Про цей епізод згадує у своїй книзі “Пекло біля замку” Микола Куделя.
Мені стало моторошно, коли прочитав цей щоденник колишньої учительки історії з Баєва Любові Йосипівни Возняк. Вона була переможцем цьогорічного редакційного конкурсу “Волині” під девізом “Село моє, для мене ти єдине”. Пройшла від хати до хати, аби передати для нащадків історію рідного села. Запросила на панахиду, що відбулася минулого четверга у Баєві з жалобної нагоди 60-річчя остаточного спалення села. Палили його багато разів. Востаннє — 11 грудня 1943 року. Живцем тоді згоріли понад 100 чоловік, серед них — 35 дітей. Хоронили усіх на свято Андрія, в одній братській могилі. Через 60 літ ми приїхали в Баїв з фотокореспондентом Миколою Зінчуком. ЕПІТАФІЯ Слово “епітафія” у словнику пояснюється так: намогильний напис, переважно у віршованій формі. Коли півчі проспівали “Вічная пам’ять” біля братської могили на цвинтарі, що поряд із баївською церквою, і розійшлися люди, мені захотілося залишитися сам на сам із могилою, в якій спочиває 100 покійників, що лягли разом у сиру землю11 грудня 1943 року. Відгорнув рушники на пам’ятниках і прочитав: “У цій могилі спочиває 100 осіб — рабів божих села Баєва, убієнних і вогнем спалених у власних хоромах”. 11. ХІІ. 1943”. На іншому пам’ятнику прочитав: “Це тії, що впали безневинно і прийняли мученицький вінець. Хай їх смерть розбудить любов у народі. Вічная вам пам’ять”. Таких простих і зворушливих слів для епітафій на пам’ятниках я не читав. Допитувався: “Хто ж із баївців придумав ті слова?”. З’ясувати так і не вдалося. Напевно, вони виплеснулися із згорьованої душі невмирущого села. МІТИНГ У ХРАМІ У своєму житті був я на багатьох мітингах. На такому не був. Люди говорили про сокровенне, може, деколи задовго. Пробачимо їм за це. Той мітинг був у баївській церкві. Парафіяни говорили після панахиди про своє жорстоке, жахливе минуле. Подавали живу ілюстрацію до імен, які зачитували перед тим батюшки у грамотках. Ніколи не думав, що грамотки з мертвими іменами вміють говорити, вчать нас жити. ЯК БАТЮШКА ЦЕРКВУ ВРЯТУВАВ На світанку, коли першою загорілась у Баєві хата Рафаїла Мельничука, місцевий священик Микола Мушинський спровадив свою сім’ю у схрон, а сам побіг у церкву. Усі найцінніші духовні реквізити були на той час закопані і сховані. Батюшка ще раз подивився на храм, і до рук його потрапив молитовник за Річ Посполиту з польським гербом. Поклав його на східцях, що вели до церкви, й побіг до сім’ї. Бачив, як горіла його хата, усе село, що перетворилось у велике купальське вогнище. Бачив, як поляки йшли до церкви. Згодом вони повернулись. Церква не горіла. Коли втихомирилась стихія і карателі пішли із села, батюшка знову прибіг до церкви. На престолі побачив залишений ним польський молитовник, по обидва боки якого цвіли букети польових квітів. Кілька баївських дівчат сховались тоді у пшеничному полі під лісом. Анастасія Жучко згадує, що вони бачили, як горіли хати, ревла худоба. І тільки над церквою диму не було. Молилися, щоб хоча б вона вціліла. А Таня Тімонова у той час спала. Коли прокинулась, сказала заплаканим подругам: “А знаєте, дівчата, наша церква не згорить. Уві сні я бачила над усіма сусідніми церквами чорний дим, а над нашою — золоте сяйво”. Може, то батюшка Микола Мушинський вберіг свою церкву. Прослужив у ній він 38 років. На жалобному обіді навпроти мене сиділа гарної вроди жінка. Думав, що вона чиясь матушка із семи батюшків, що на чолі із благочинним Никанором правили службу у цей сумний ювілейний день села. Ні, то була пані Алла, донька священика Мушинського, який врятував стареньку дерев’яну церкву у Баєві, якій виповнилося 108 років. Поряд з Аллою сидів нинішній настоятель її батькового храму отець Василь, що служить у баївській церкві уже 23 роки. Його знає і шанує вся православна округа. На мітингу у баївській церкві один чоловік, який минулої війни втратив тут усю свою рідню, сказав: “Нам не треба злоби. Робімо один одному добро”. Що тут можна додати? ВІРШ, НАРОДЖЕНИЙ НА ЦВИНТАРІ Напередодні до редакції принесла свої вірші колишня жителька Баєва Віра Галактіонівна Бондарська. У четвер ми зустрілися з нею біля братської могили в її рідному селі. Посипаючи коливом велику могилу, вона сказала: “Тут, у цьому кутку, лежать мої дідусь і бабуся. Я була на тих похоронах, 60 років тому, коли тут хоронили сто покійників”. І прочитала цей вірш. Це було 11 грудня, На світанку суботнього будня. І ніхто ще не знав: ранок ранній У житті багатьох вже останній. Он господар годує коня І по шиї погладив як друга. Він не знає, що прийде весна, Але він не впряже його в плуга. Господиня іде з молоком, Уже встигла корівку здоїти. Не напоїть дитину вона І не буде сама його пити. Вмила дівчина личко своє, Перед дзеркалом косу сплітає. В ньому бачить востаннє себе, Але цього вона ще не знає. І бабуня моя дорога Ще не чує близької розлуки, На колінах в молитві вона — За родину, дітей своїх, внуків. Посивіли від горя сади, Землю вкрили пожарища-рани В цій могилі останки всіх тих, Хто у вічність пішов у той ранок. Святослав КРЕЩУК. На фото Миколи ЗІНЧУКА: Віра Бондарська і Марія Вегера прийшли на панахиду з фотографіями загиблих дітей – родичів, сусідів, однолітків.
