В АРГЕНТИНІ БУДУВАВ УКРАЇНУ

Протягом усієї нашої розмови з його вуст ні разу не прозвучало слово «ностальгія». Але все, чим займався у житті волинянин за походженням Арсен Созоник (на фото), було просякнуте невимовним бажанням наблизити Україну до Аргентини, хоч на віддалі взяти участь у її відродженні, утвердженні, бути причетним до її долі.
Саме за активну участь у житті українсько-аргентинської діаспори голову братства Святої Покрови в Аргентині Арсена Созоника було обрано довічним членом товариства «Просвіта», «за постійну і щиру допомогу церкві» він отримав подяку і Благословенну грамоту від владики Мстислава, був головою фундації Т. Шевченка в Аргентині, яка допомагала коштами на пам’ятник Кобзареві у Львові. Не обійшлися без нього й збір коштів на пам’ятник Степанові Бандері в цьому місті, й ще багато потрібних справ, котрі презентували Україну в світі

Валентина ШТИНЬКО

-Пане Арсене, а які ж то вітри занесли вас із Волині до Буенос-Айреса?
— Родом я із села Паридуби Старовижівського району, а батько із Буциня. Поїхав він у світи шукати кращої долі, коли мені виповнилося лишень чотири з половиною роки. Спочатку до Парагваю, вислали їх у праліси, але була надія і була воля. Згодом переїхали до Аргентини. Здобути нормальну освіту не було можливості, закінчив тільки чотири класи, а потім мусив працювати і вчитися. Спочатку заробляв на хліб на текстильній фабриці, згодом відкрив свій магазин.
— Ви розмовляєте гарною українською мовою, хоч поїхали з рідної землі ще зовсім дитиною. Звідки це?
— Від батьків і ще тому, що я завжди був допитливий. Співпрацював із українською громадою, з газетою «Українське слово», яка виходить там уже 70 літ, був десять літ в її адміністрації. Колись газета виходила щотижня, а тепер тільки раз на місяць, бо тяжко конкурувати з Інтернетом, та й молоді, на жаль, втрачають почуття України, більше цікавляться футболом... Хоча, мої діти ще розмовляють зі мною по-українськи.
— У вас велика родина?
— Маю трьох дітей, дві доньки й сина, семеро внуків й одного правнука. Дружина, на жаль, уже покійна, була чеського походження, хоч народжена у Парагваї, але добре говорила українською.
В Україну я приїжджаю вже четвертий раз, востаннє був у 1990-ому, ще за Союзу. Більше, мабуть, не доведеться, бо роки беруть своє. Та й приїхав завдяки дітям, побачили, що я нудьгую, хочу поїхати, а пенсія у мене невелика, то й допомогли.
— Маєте ще до кого приїжджати?
— Маю тітку в Буцині, двоюрідних тіток у Турійську, двоюрідну сестру у Вінниці. До речі, вона — заслужена артистка України, Лідія Остапчук-Созоник, співає у хорі «Поділля». Гостював і в неї, відвідав визначні місця Вінниці, був і там, де була ставка Гітлера. Туристи туди їдуть, але дивитися нема на що — все завалене.
— Якими враженнями від України будете ділитися із земляками в Аргентині?
— Збоку добре говорити, але то все треба пережити. А Україна тільки стає на ноги. Боляче, що людям бракує національної свідомості, що влада не може об’єднатися заради України.
Був у Почаєві — то страшне, щоб у центрі держави була така «п’ята колона», така пропаганда проти України! Самі споруди гарні, скрізь чисто тримають, але одразу питають: до якої церкви ходиш? Де то таке чувано, що якщо до української, то не хочуть сповідати, причащати... Та в Аргентині навіть корейська церква допомагала емігрантам з інших країн, коли було сутужно.
Але то самі люди винні й церковні поводирі. Ось і в Турійську дві церкви — Московського й Київського патріархатів, і туди, й туди ходять українці!
Луцьк мені сподобався, гарне місто, а ось села волинські дуже опущені. Але не так, як казала мені одна бабця-вдовиця, що живе по сусідству: «Ой, не їдьте, бо там недобре, там грип свинячий». То я їй скажу, що свиней бачив, а грипу — нє...
— Що сьогодні об’єднує українців в Аргентині?
— Уряд не втручається у справи діаспори, діють громадські організації, такі, як «Просвіта», об’єднує православна, греко-католицька церкви.
У Буенос-Айресі є вулиця України, вулиця Івана Франка, навпроти посольства США споруджено пам’ятник Тарасові Шевченку. У 1998 році видали іспанською мовою «Кобзар» у чудовому перекладі Леоніда Голоцвана. Була у нас гарна капела бандуристів, але старші відходять, а з молоддю трудно. В Аргентині ті ж проблеми, що і тут — розпуста, наркоманія, а закони не працюють, ввечері буває страшно на вулицю вийти. Але кожне покоління мусить пережити свої труднощі, а кожна країна — пройти свій шлях становлення.