А СЕЛО ВЖЕ ДОГРАБОВУЮТЬ
— Тільки сліпий не бачить, куди вже дійшло село. Як же тут мовчати? Селянин повинен знати, що при діючій владі йому нічого не світить, а тому конче необхідно її міняти, — переконаний голова СВК “Прип’ять” Ратнівського району Микола Макарук.
Голова річицького сільськогосподарського виробничого кооперативу «Прип’ять», що на Ратнівщині, Микола Макарук — відомий на Волині господарник. Але знають його і як активного депутата районної ради, позиція якого часто не співпадає з владною. Відверто висловлював Микола Макарук свої думки і у розмові з кореспондентом «Волині».
- Миколо Михайловичу, я поцікавився результатами роботи тваринників району за дев’ять місяців нинішнього року. Поголів’я великої рогатої худоби за згаданий період скоротилось майже на 1300 голів, корів — на 308, виробництво молока зменшилось аж на 857 тонн, м’яса — на 99 тонн.
— Дуже не хочеться, щоб наш район у недалекому майбутньому спіткала така ж доля, як сусідні — Камінь-Каширський та Старовижівський, де тваринницька галузь перебуває на грані зникнення. Тим часом, де ще є кращі умови, як не в нас на Поліссі, для розвитку м’ясо-молочної галузі? І списувати тут з рахунку колективний сектор, думаю, ще надто рано.
— Чим же, на вашу думку, можна пояснити таке обвальне падіння тваринницької галузі саме в колективному секторі?
— У першу чергу, це — наслідок бездарної політики держави щодо села. Зокрема, цінової. Судіть самі. Тільки через зниження цін на зерно сільгосппідприємства району торік, наприклад, недобрали 362 тисячі гривень, молоко — 373 тисячі, м’ясо — 909 тисяч гривень. Наш кооператив через ось таку, я б сказав, злочинну цінову політику, на м’ясі торік втратив 100 тисяч гривень, на молоці — 25 тисяч. Диспропорція між цінами на сільськогосподарську продукцію та цінами на матеріальні ресурси і спричинила такий фінансовий стан господарств. Вони завершили минулий рік майже з двомільйонними збитками.
Очевидно, що й нинішній нічого доброго в фінансовому плані їм не принесе. Однак списувати все на ці причини, думаю, буде неправильно. Адже дуже багато залежить і від керівника. Про це красномовно свідчать різкі контрасти в результатах роботи господарств.
— Сільгоспкооператив, який ви очолюєте, ставлять у районі в приклад іншим. «Прип’ять» — єдине господарство, де робітники отримують заробітну плату «живими» грішми.
— Ми поки що якось тримаємось. В першу чергу — за рахунок добре розвиненої тваринницької галузі, яка дає кооперативу 82 відсотки усіх грошових надходжень. Торік від реалізації молока і м’яса ми отримали майже 870 тисяч гривень. Цього року, хоч і вкрай несприятливого за погодними умовами, думаю, грошових надходжень буде більше. Насамперед за рахунок підвищення продуктивності дійного стада. До того ж все молоко відправляємо на молокозавод лише охолодженим, за що маємо додаткові грошові прибутки.
— Відомо, що у керованому вами кооперативі й щільність поголів’я великої рогатої худоби найвища в районі.
— Нині у нас на фермах є 1309 голів ВРХ, в тому числі 440 корів. Тобто на кожні сто гектарів сільськогосподарських угідь припадає 33 корови. Такої щільності поголів’я не мало жодне з господарств навіть в «есесерівські» часи.
— Пригадую, Миколо Михайловичу, нашу зустріч у Річиці, яка відбулась відразу ж після того, як господарство першим у районі завершило збирання ранніх зернових.
— Хоч через засуху ярі зернові й дещо «підкачали», проте в цілому врожайність зернових культур радує: вона становить 23,1 центнера з гектара. Прибавка до минулорічного показника досить таки відчутна — аж чотири центнери. Зазначу, що особливо добре зарекомендувало себе на наших бідних грунтах жито, яке дало на круг по 28 центнерів зерна. Валовий збір зернових культур у нас є одним з найвищих у районі — 906 тонн.
— Ваше господарство — єдине в районі, яке не продало в регіональні ресурси жодного центнера продовольчого зерна. Довкола цього факту було багато галасу.
— Через різке зниження цін на зерно ми його не продавали й торік. А цього року про державний резерв я почув лише в другій половині жнив. Невдовзі дізнався, що кожному господарству, навіть не порадившись з керівниками, довели завдання по здачі зерна. Нам належало відправити аж 130 тонн. Голові райдержадміністрації Миколі Круглію я почав доводити, що така цифра нам не під силу. Але він і слухати не хотів. Зваживши всі «за» і «проти», я дійшов висновку, що намолоченого зерна вистачить лише для потреб господарства.
Наша ж влада, викачавши за заниженими цінами зерно з абсолютної більшості колективних господарств, прирекла тваринницьку галузь на загибель. Крім того, район поніс від цього не менше 200 тисяч гривень збитків, і ніякі похвали на адреси тих, хто здав зерно, і тих, хто примушував це робити, не покриють втрат, завданих господарствам. Дійшло до абсурду. Якось зателефонував мені голова сільгоспкооперативу «Млинівський» Павло Ковч і почав просити, щоб продав 4 тонни насіння жита, бо, мовляв, нічим сіяти. Своє ж зерно, виявляється, на догоду владі відвіз... у регіональні ресурси.
— Критикуючи вас у районній газеті за ось таку «недержавницьку» позицію, начальник райсільгоспуправління Сергій Левківський запитує: «На чий хліб тепер будуть надіятися жителі Річицької сільської ради, магазини, школи, дитячий садок?».
— З цьогорічного врожаю ми виділили селянам 350 тонн зерна. Розрахувались і з учасниками жнив, і з власниками земельних та майнових паїв, і з тими, хто вийшов з господарства. Крім того, кожен член кооперативу одержав по півкілограма зерна на кожну зароблену гривню. Отже, мешканці Річицької сільської ради без хліба не залишаться. Тепер щодо шкіл та дитсадків. Якби постало, скажімо, питання здати туди чотири—п’ять тонн зерна, навіть безкоштовно, то проблем з цим не виникло б. В даному ж випадку влада викачувала зерно за безцінь не для потреб простих людей, а для посередницьких комерційних структур, які за рахунок селянської праці «накручують» собі чималі прибутки.
— Як ви думаєте, можливо, і справді варто було б прискорити здійснення в державі політичних реформ, які так наполегливо пропонує Президент? Тоді б, може, й реформи на селі дали якийсь результат?
— Політична реформа в державі вкрай необхідна. Але Президент і його олігархічне оточення затіяли її, як на мою думку, виключно для того, щоб залишитись при владі ще на багато років. Цього не розуміє хіба тільки той, хто байдужий до всього, що відбувається в Україні. Я ж, коли в районі влада дане питання винесла на так зване «всенародне обговорення», виступив рішуче проти такої політичної реформи. Мені ближча до серця та політична реформа, яку пропонує Віктор Ющенко.
— Які, на вашу думку, проблеми села потребують першочергового вирішення?
— Їх надто багато. І поки що немає ніякої надії, що стануться зміни на краще. Закупівельні ціни на м’ясо і молоко залишились грабіжницькими. Банківські кредити для більшості сільгосппідприємств недоступні. Державна підтримка села зведена лише до балачок. Тим часом техніка зносилась (останній трактор купували ще десять років тому), землі заболочуються і закислюються. Конче необхідна допомога держави по їх вапнуванню та рекультивації.
Як господарника мене дратують ціни на пально-мастильні матеріали. За останні два роки вони зросли більш як у два рази. Нафтові ж боси, які сидять у Києві, разом з можновладцями преспокійно собі спостерігають за агонією села. Або візьмемо електроенергію. Ціни теж ростуть, мов на дріжджах. Тільки в минулому році через це додатково пішло майже 12 тисяч гривень. Не менше доведеться додатково витратити і нинішнього, адже з серпня один кіловат електроенергії подорожчав на чотири копійки. Отже, грабіж села триває. А зупинити його нікому.
Хвилює мене і те, що держава не поспішає повертати сільгоспформуванням ПДВ. Тільки нашому кооперативу вона заборгувала майже 50 тисяч гривень. Цю проблему я порушував ще в лютому цього року на одній з розширених районних нарад, в якій брала участь і заступник голови облдержадміністрації Галина Якимчук. Вона тоді пообіцяла, що найближчим часом держава розрахується. Відтоді минуло вісім місяців, а зрушень ніяких.
— Ви, мабуть, є членом Аграрної партїі?
— Нічого подібного. Я категорично відмовився вступати до неї. Бо вона, вважаю, створена для того, щоб захищати не інтереси людей, а інтереси можновладців, корумпованої номенклатури. Я досі безпартійний.
— Але ж вас знають як людину активну, з твердою політичною позицією?
— А я не можу відсиджуватися в кутку, коли бачу безладдя і безвладдя в державі, корупцію, кричущу безвідповідальність тих, хто за своїми обов’язками відповідальний за все. А ще — пустослів’я, показуху, постійне прагнення можновладців бажане видати за дійсне. Всі ми лише спостерігаємо за тим, як на верхи з низів іде «липа», тобто дуті цифри. Потім сиплються нагороди. І тільки сліпий не бачить, куди вже дійшло село. Як же тут мовчати? Селянин повинен знати, що при діючій владі йому нічого не світить, а тому конче необхідно її міняти. Щоб це здійснити, треба діяти спільно і рішуче.
Вів бесіду Іван КАПІТУЛА,
Фото Якова ЗАВАДСЬКОГО.
- Миколо Михайловичу, я поцікавився результатами роботи тваринників району за дев’ять місяців нинішнього року. Поголів’я великої рогатої худоби за згаданий період скоротилось майже на 1300 голів, корів — на 308, виробництво молока зменшилось аж на 857 тонн, м’яса — на 99 тонн.
— Дуже не хочеться, щоб наш район у недалекому майбутньому спіткала така ж доля, як сусідні — Камінь-Каширський та Старовижівський, де тваринницька галузь перебуває на грані зникнення. Тим часом, де ще є кращі умови, як не в нас на Поліссі, для розвитку м’ясо-молочної галузі? І списувати тут з рахунку колективний сектор, думаю, ще надто рано.
— Чим же, на вашу думку, можна пояснити таке обвальне падіння тваринницької галузі саме в колективному секторі?
— У першу чергу, це — наслідок бездарної політики держави щодо села. Зокрема, цінової. Судіть самі. Тільки через зниження цін на зерно сільгосппідприємства району торік, наприклад, недобрали 362 тисячі гривень, молоко — 373 тисячі, м’ясо — 909 тисяч гривень. Наш кооператив через ось таку, я б сказав, злочинну цінову політику, на м’ясі торік втратив 100 тисяч гривень, на молоці — 25 тисяч. Диспропорція між цінами на сільськогосподарську продукцію та цінами на матеріальні ресурси і спричинила такий фінансовий стан господарств. Вони завершили минулий рік майже з двомільйонними збитками.
Очевидно, що й нинішній нічого доброго в фінансовому плані їм не принесе. Однак списувати все на ці причини, думаю, буде неправильно. Адже дуже багато залежить і від керівника. Про це красномовно свідчать різкі контрасти в результатах роботи господарств.
— Сільгоспкооператив, який ви очолюєте, ставлять у районі в приклад іншим. «Прип’ять» — єдине господарство, де робітники отримують заробітну плату «живими» грішми.
— Ми поки що якось тримаємось. В першу чергу — за рахунок добре розвиненої тваринницької галузі, яка дає кооперативу 82 відсотки усіх грошових надходжень. Торік від реалізації молока і м’яса ми отримали майже 870 тисяч гривень. Цього року, хоч і вкрай несприятливого за погодними умовами, думаю, грошових надходжень буде більше. Насамперед за рахунок підвищення продуктивності дійного стада. До того ж все молоко відправляємо на молокозавод лише охолодженим, за що маємо додаткові грошові прибутки.
— Відомо, що у керованому вами кооперативі й щільність поголів’я великої рогатої худоби найвища в районі.
— Нині у нас на фермах є 1309 голів ВРХ, в тому числі 440 корів. Тобто на кожні сто гектарів сільськогосподарських угідь припадає 33 корови. Такої щільності поголів’я не мало жодне з господарств навіть в «есесерівські» часи.
— Пригадую, Миколо Михайловичу, нашу зустріч у Річиці, яка відбулась відразу ж після того, як господарство першим у районі завершило збирання ранніх зернових.
— Хоч через засуху ярі зернові й дещо «підкачали», проте в цілому врожайність зернових культур радує: вона становить 23,1 центнера з гектара. Прибавка до минулорічного показника досить таки відчутна — аж чотири центнери. Зазначу, що особливо добре зарекомендувало себе на наших бідних грунтах жито, яке дало на круг по 28 центнерів зерна. Валовий збір зернових культур у нас є одним з найвищих у районі — 906 тонн.
— Ваше господарство — єдине в районі, яке не продало в регіональні ресурси жодного центнера продовольчого зерна. Довкола цього факту було багато галасу.
— Через різке зниження цін на зерно ми його не продавали й торік. А цього року про державний резерв я почув лише в другій половині жнив. Невдовзі дізнався, що кожному господарству, навіть не порадившись з керівниками, довели завдання по здачі зерна. Нам належало відправити аж 130 тонн. Голові райдержадміністрації Миколі Круглію я почав доводити, що така цифра нам не під силу. Але він і слухати не хотів. Зваживши всі «за» і «проти», я дійшов висновку, що намолоченого зерна вистачить лише для потреб господарства.
Наша ж влада, викачавши за заниженими цінами зерно з абсолютної більшості колективних господарств, прирекла тваринницьку галузь на загибель. Крім того, район поніс від цього не менше 200 тисяч гривень збитків, і ніякі похвали на адреси тих, хто здав зерно, і тих, хто примушував це робити, не покриють втрат, завданих господарствам. Дійшло до абсурду. Якось зателефонував мені голова сільгоспкооперативу «Млинівський» Павло Ковч і почав просити, щоб продав 4 тонни насіння жита, бо, мовляв, нічим сіяти. Своє ж зерно, виявляється, на догоду владі відвіз... у регіональні ресурси.
— Критикуючи вас у районній газеті за ось таку «недержавницьку» позицію, начальник райсільгоспуправління Сергій Левківський запитує: «На чий хліб тепер будуть надіятися жителі Річицької сільської ради, магазини, школи, дитячий садок?».
— З цьогорічного врожаю ми виділили селянам 350 тонн зерна. Розрахувались і з учасниками жнив, і з власниками земельних та майнових паїв, і з тими, хто вийшов з господарства. Крім того, кожен член кооперативу одержав по півкілограма зерна на кожну зароблену гривню. Отже, мешканці Річицької сільської ради без хліба не залишаться. Тепер щодо шкіл та дитсадків. Якби постало, скажімо, питання здати туди чотири—п’ять тонн зерна, навіть безкоштовно, то проблем з цим не виникло б. В даному ж випадку влада викачувала зерно за безцінь не для потреб простих людей, а для посередницьких комерційних структур, які за рахунок селянської праці «накручують» собі чималі прибутки.
— Як ви думаєте, можливо, і справді варто було б прискорити здійснення в державі політичних реформ, які так наполегливо пропонує Президент? Тоді б, може, й реформи на селі дали якийсь результат?
— Політична реформа в державі вкрай необхідна. Але Президент і його олігархічне оточення затіяли її, як на мою думку, виключно для того, щоб залишитись при владі ще на багато років. Цього не розуміє хіба тільки той, хто байдужий до всього, що відбувається в Україні. Я ж, коли в районі влада дане питання винесла на так зване «всенародне обговорення», виступив рішуче проти такої політичної реформи. Мені ближча до серця та політична реформа, яку пропонує Віктор Ющенко.
— Які, на вашу думку, проблеми села потребують першочергового вирішення?
— Їх надто багато. І поки що немає ніякої надії, що стануться зміни на краще. Закупівельні ціни на м’ясо і молоко залишились грабіжницькими. Банківські кредити для більшості сільгосппідприємств недоступні. Державна підтримка села зведена лише до балачок. Тим часом техніка зносилась (останній трактор купували ще десять років тому), землі заболочуються і закислюються. Конче необхідна допомога держави по їх вапнуванню та рекультивації.
Як господарника мене дратують ціни на пально-мастильні матеріали. За останні два роки вони зросли більш як у два рази. Нафтові ж боси, які сидять у Києві, разом з можновладцями преспокійно собі спостерігають за агонією села. Або візьмемо електроенергію. Ціни теж ростуть, мов на дріжджах. Тільки в минулому році через це додатково пішло майже 12 тисяч гривень. Не менше доведеться додатково витратити і нинішнього, адже з серпня один кіловат електроенергії подорожчав на чотири копійки. Отже, грабіж села триває. А зупинити його нікому.
Хвилює мене і те, що держава не поспішає повертати сільгоспформуванням ПДВ. Тільки нашому кооперативу вона заборгувала майже 50 тисяч гривень. Цю проблему я порушував ще в лютому цього року на одній з розширених районних нарад, в якій брала участь і заступник голови облдержадміністрації Галина Якимчук. Вона тоді пообіцяла, що найближчим часом держава розрахується. Відтоді минуло вісім місяців, а зрушень ніяких.
— Ви, мабуть, є членом Аграрної партїі?
— Нічого подібного. Я категорично відмовився вступати до неї. Бо вона, вважаю, створена для того, щоб захищати не інтереси людей, а інтереси можновладців, корумпованої номенклатури. Я досі безпартійний.
— Але ж вас знають як людину активну, з твердою політичною позицією?
— А я не можу відсиджуватися в кутку, коли бачу безладдя і безвладдя в державі, корупцію, кричущу безвідповідальність тих, хто за своїми обов’язками відповідальний за все. А ще — пустослів’я, показуху, постійне прагнення можновладців бажане видати за дійсне. Всі ми лише спостерігаємо за тим, як на верхи з низів іде «липа», тобто дуті цифри. Потім сиплються нагороди. І тільки сліпий не бачить, куди вже дійшло село. Як же тут мовчати? Селянин повинен знати, що при діючій владі йому нічого не світить, а тому конче необхідно її міняти. Щоб це здійснити, треба діяти спільно і рішуче.
Вів бесіду Іван КАПІТУЛА,
Фото Якова ЗАВАДСЬКОГО.
