Марічка стрибала – і сміялася. Бо не падала. І ще не знала, що на одній із хмаринок чекає він.
Марічка кричала Іванку: «Не вмирай!». Історія на вечір
А за кілька днів до їхнього знайомства він уже приходив до неї уві сні. Усміхався і питав: – Ти, бува, не з повісті «Тіні забутих предків»? Раз Марічка… А сам відповідав, ніби це було найприродніше у світі: – Бо я – Іван. Іванко
Уночі перед тим днем, коли Марічка офіційно стане бойовим медиком, їй наснився дивний, майже дитячий сон.
Вона босоніж бігла по білих хмаринках. Вони були м’які, як свіже молоко, і слухняно тримали її, хоч вона й боялася зробити зайвий крок. Стрибала – і сміялася. Бо не падала.
І дострибалася до хмаринки, на якій… сидів він.
Красивий легінь. Темні очі, усмішка – така, ніби він знав її давно.
Марічка одразу зашарілася.
– Іванко я, – сказав він просто.
Він провів рукою по хмарі – і та раптом розквітла ромашкою. Білою-білою. Він зірвав її і простягнув Марічці.
– А я – Марічка, – відповіла вона і сама здивувалася, чому говорить так, ніби вони знайомі сто років.
– Марічка, як у «Тінях забутих предків»? – усміхнувся він.
– Та в нас у селі кожна друга Марічка, – засміялася вона. – Не тільки в книжках.
– А я, уяви собі, Іван Палійчук, – сказав він і ледь нахилив голову. – Як у Коцюбинського.
Він провів рукою по хмарі – і та раптом розквітла ромашкою. Білою-білою. Він зірвав її і простягнув Марічці.
І в ту мить небо потемніло.
Нізвідки насунулася чорна хмара. Велика, важка, мов чужа зла думка. Вона повільно, але невідворотно сунула просто на них.
– Перестрибуй на іншу хмаринку, Марічко, – тихо сказав Іванко. – Я дмухну… щоб ти змогла втекти.
– А ти?
– Я піду їй назустріч.
– Ні, Іванку! – крикнула вона.
І… прокинулася.
А через три дні вона кричатиме ті самі слова – вже не у сні.
– Ні, Іванку, не вмирай!..
І тягнутиме на собі важко пораненого бійця, не відчуваючи ні рук, ні спини, ні землі під ногами.
Молодший лейтенант Іван Палійчук.
Той самий.
У перший день її служби він лише усміхнувся, глянувши на неї:
– Красуне, чого ти сюди приперлася? Я ж тебе не завжди зможу захистити…
Вона тоді лише знизала плечима.
Бо ще не знала, що іноді – навпаки.
Що це вона триматиме його життя на своїх руках.
Що чорна хмара – це не сон. Це – росія.
І що дмухнути, щоб урятувати, не вийде.
…
Вона ще довго пам’ятатиме ту ромашку. Бо так і не зрозуміє – він її подарував тоді, у сні…
Чи вже прощався.
…
Вона кричала, поки вистачало голосу. Поки вистачало повітря. Поки не залишився лише шепіт:
– Іванку… тримайся…
Кров проступала крізь бинти швидше, ніж вона встигала їх накладати.
Руки тремтіли.
Світ звузився до одного – не дати йому піти.
– Дивись на мене! – наказувала вона. – Чуєш? Дивись!
Він відкрив очі. На мить. І… усміхнувся.
Так само, як там – на хмаринці.
– Ти… все-таки… прийшла… – ледве чутно.
– Я тут. Я з тобою. Я нікуди не піду, чуєш? – вона вже не говорила – вона тримала його голосом.
Десь поруч рвалися снаряди. Земля здригалася. Та вона не відпускала.
– Пам’ятаєш… ромашку?.. – прошепотів він.
Вона завмерла.
– Пам’ятаю… Іванку… пам’ятаю…
– Значить… не сон…
Його пальці на секунду стиснули її руку. І… розслабилися.
Світ не зупинився. Небо не впало.
Лише щось усередині неї – обірвалося так тихо, що навіть болю спершу не було.
– Ні… – сказала вона вже без голосу.
І ще раз:
– Ні…
Але він уже не чув.
…
Вона сиділа поруч довго. Доки не змусили піднятися. Доки не дали іншого – живого.
Бо війна не дає права зупинятися.
…
Увечері, коли руки вже не слухалися, а очі не могли більше плакати, вона вийшла з бліндажа.
Небо було дивно світле.
І раптом – між димом і кіптявою – вона побачила.
Маленьку білу квітку.
Просто в грязюці.
Просто посеред війни.
Ромашку.
Вона опустилася на коліна, обережно зірвала її і довго тримала в долонях.
– Це не прощання… – прошепотіла.
І вперше за весь день не заплакала.
Бо раптом зрозуміла: він не встиг її врятувати – але встиг зробити інше. Навчити її не відступати.
…
Наступного ранку вона знову вдягла форму.
І знову бігла – до тих, кого ще можна витягнути з-під тієї чорної хмари.
Тепер уже без страху.
Бо знала: коли вона дмухає – хтось таки встигає перестрибнути.
…
І тільки інколи, вночі, коли на хвилину стихає війна, їй знову сниться біла хмаринка.
І хлопець, що усміхається.
– Ти встигла, Марічко… – каже він.
І цього разу вона не кричить «Ні». Вона просто простягає йому руку – і тримає.
Навіть прокинувшись.
Зореслав СТОЖАР.
