Дмитро Пекарський: «Снаряд влетів прямо в окоп, де ми були, я був поранений у голову».
Герой з Волині: «Після важкого поранення дружина допомогла мені повернутися до життя»
«Я не раз тещі дзвонив і дякував їй за таку дочку», – каже ветеран російсько-української війни Дмитро Пекарський із села Тарасове Луцького району
У 2014–2015-му він був в АТО – пройшов Дебальцевський «котел». Коли почалася повномасштабна війна, записався в 100-у Волинську бригаду територіальної оборони й відразу потрапив у Чорнобильську зону, де вже з 24 лютого 2022 року йшли бойові дії. А потім був Схід України – Краматорськ, Серебрянський ліс, Ямпіль, Лиман... І важке поранення в голову, а за ним – довге лікування, друга група інвалідності
«Коли мене мобілізували в АТО, ми чекали свого первістка»
Могла бути окрема історія про те, як непросто починалося життя Дмитра Пекарського з раннього дитинства. Родом він із маленького села Вичівка, що на Рівненщині. Чотири роки мав, як розпався Радянський Союз, а з ним – і їхня сім’я.
– Моя мама – корінна литовка, – вертається спогадом у минуле чоловік. – Так склалися обставини, що у 1991 році вона виїхала з України на свою батьківщину, забравши з собою двох молодших дітей. Мене, найстаршого, чотирирічного, сховала рідня, й так я залишився вдома (вже після 2014 року, до речі, всіх знайшов, ми спілкувалися – вони до мене приїжджали, я – до них). А виховувала мене двоюрідна бабуся по татовій лінії. Вже будучи старшокласником, відпрошувався в класної керівнички й восени – під зиму – їздив на декілька місяців на заробітки в Запорізьку область, на обрізку дерев. Оскільки син бабусі жив у Луцьку, то після строкової служби і я поїхав в це місто – вступив у Волинський університет менеджменту та економіки.
Так життєва дорога привела Дмитра в обласний центр Волині. У 2009 році він одружився зі своєю Тетяною – теж рівненчанкою, й молода сім’я зразу ж після весілля винайняла в Луцьку житло.
– За здобутою спеціальністю, – каже Дмитро, – я не працював. Хоч робота й траплялася, але початковий оклад – не такий, щоб можна було платити за квартиру й прожити у місті. Тож пішов на будівництво – не на якусь фірму, а сам на себе працював. Після строкової служби їздив із хлопцями в Київ на заробітки – так потрохи навчився і плитку класти, й мурувати.
Подружжя Пекарських купило в селі Тарасове дачну ділянку, на якій свій дім будували. Але це вже 2014 рік – почалася АТО. І про це такий спогад:
– Коли мене мобілізували, ми чекали свого первістка. 30 липня зателефонували з військкомату, а 31-го, якраз на свій день народження, я вже проходив медогляд, й наступного дня одержав повістку. Просив відстрочку, щоб хоч дочекатися народження дитини. Дружина була на п’ятому місяці вагітності, ми жили ще на найманій квартирі – переживав, як вона буде без мене. Не дали відстрочку. У Закарпатську область завезли – в 128-ій бригаді служив. У серпні – навчання на полігоні, а 1 вересня ми вже заїхали в Дебальцево. Й були там доти, поки воно було нашим.
У Дебальцевському «котлі» Бог вберіг Дмитра Пекарського
У грудні в подружжя син народився, який невдовзі після пологів захворів – був в реанімації. Дмитро хотів взяти відпустку – не зразу вдалося поїхати додому, але, врешті-решт, зважаючи на сімейні обставини, командир відпустив його. І затримався він тоді вдома місяців на два. З приводу цього розповідає:
– Сталося так, що наш дім, куди ми вже багато що з техніки завезли, пограбували. Вирішив я, що треба хоч одну кімнату завершити й перевезти сюди дружину з дитям, щоб будинок не був покинутий напризволяще. Подзвонив друзям – попросив допомоги. Виручили.
Про подальші події, вже на фронті, чоловік розповідає:
– Потім Дебальцево взяли в оточення – дізнався про це від хлопців, коли зателефонував їм. І тоді сказав дружині: «Їду до своїх». Хоч із запізненням повертався, але командир пішов мені назустріч – на СЗЧ не подавав. У січні – лютому Дебальцево було в оточенні, тривали важкі бої. І от одного дня ми почули по радіо, що командир бригади одержує «Золоту Зірку» за успішний вивід військ. Раз так, то на ранок хлопці піднялися й почали збиратися, хоч на вихід була одна дорога, й та прострілювалася ворогом. Чотири командири рот (кадрові офіцери) зібралися й повідомили, що не можуть покинути територію без офіційного наказу зверху. І мій командир теж залишився. А раз так, то і я не міг його покинути. Всього одинадцять чоловік з батальйону прийняли таке рішення. Всі інші виїхали в Артемівськ. Ще тиждень ми були там. На другий – третій день окупанти замінували навіть поле – без команди, без допомоги ми б не проїхали. Якогось дня нас серйозно накрили «Градами». В хлопців погоріли документи. 24 лютого за нами приїхала машина – прибула людина, яка знала, як розмінувати дорогу. Ми тоді ж покинули передмістя Дебальцевого...
Заплакав ветеран війни не тоді, коли згадував страхіття війни, – не втримався від сліз, розповідаючи про випадок, свідком якого став у госпіталі: молодого бійця дружина покинула, дізнавшись, що в нього травмована голова.
За даними Міністерства оборони, під час бойових дій в районі міста Дебальцево з 15 січня до 18 лютого 2015 року загинули 110 військовослужбовців, 270 були поранені, 7 потрапили в полон, 18 зникли безвісти. За весь час оборони так званого Дебальцевського виступу (вклинення українських військ у територію Донбасу, підконтрольну московії) загинули 136 українських військових, 331 отримали поранення. Дмитра Пекарського в цьому «котлі» Бог вберіг.
Трохи більше року – з першого серпня 2014-го до десятого вересня 2015-го – він був в АТО. Після Дебальцевого батальйон, в якому служив, дислокувався пів року на Луганщині – там, за словами ветерана війни, було спокійніше, й обійшлося без втрат. Це ж якраз вступили в силу Мінські угоди, згідно з якими було оголошено перемир’я. Хоч від нього якоюсь мірою одностороннього, в Дмитра – досить неприємний спогад.
– ЗІЛ, який привіз харчі українським військовим, росіяни розстріляли, а коли наш хлопчик відкрив вогонь по росіянах, то його взяли під арешт.
Повернувшись додому, Дмитро, представив підтвердження, що брав участь в бойових діях, й отримав посвідчення УБД. А оскільки мав контузію, то йому призначили третю групу інвалідності. Правда, сталося це не скоро – аж у 2018 році.
– Повернувшись з АТО, людям будинки зводив, викінчував свою хату, – каже чоловік. – Я ще й досі її викінчую – якщо маєш власний дім, то клопотів біля нього завжди багато. Зараз, правда, сам вже не можу робити – хоч і знаєш як, і руки здатні, та трохи походиш і починаєш «розвалюватися».
І це «зараз» повертає нашу розмову до початку повномасштабного вторгнення: демобілізуючись у 2015 році, чоловік не думав, що його чекає ще велика війна й важке поранення.
«А навесні 2023 року був уже Схід України»
– 24 лютого 2022-го, коли почалася повномасштабна війна, хотів відправити свою сім’ю до моєї матері в Литву, – розповідає Дмитро. – Але дружина категорично відмовилася: «Ти не їдеш, то і я залишуся в Україні». Сам я, до речі, їхати за кордон, як багато хто тоді зробив, навіть не мав наміру. Та й не знав, чи з моєю третьою групою інвалідності мене випустять. Закінчилося тим, що Тетяну з дітьми я відвіз на Демидівщину, до її матері. Це ж була вже Буча, Ірпінь... А в нас під боком – білорусь, тож боялися, що і з того боку можуть піти росіяни.
Дмитро Пекарський записався в 100-у Волинську бригаду територіальної оборони. У Колках, на Маневиччині, формувався, як пригадує, 50-батальйон, котрий згодом був розформований. Звідси відразу потрапив у Чорнобильську зону, де вже з 24 лютого 2022 року йшли бойові дії.
– Місяць ми були там, – чоловік вертається спогадом до тих днів, – у статусі бійців виконували бойові завдання. Після Чорнобиля ще на Волині стояли, на кордоні з білоруссю. А навесні 2023 року був уже Схід України. Заїхали в Краматорськ, облаштували позиції в Серебрянському лісі й були там до 2024-го. Після Краматорська був Ямпіль, який часто обстрілювався. Я мав контузію, тож два місяці лікувався в Полтаві (була часткова втрата мови). Поки лежав у госпіталі, хлопці передислокувалися в Лиман. Виписавшись із лікарні, і я туди добрався. Були постійні виходи на позиції. У зв’язку з контузією, мені дали відпустку. Оскільки ще після АТО мав третю групу інвалідності, то взяв відношення з військової частини, щоб мене перевели в тил. Але з цієї затії нічого не вийшло. Як мені пояснювали, документи («а їх – ціла пачка») лежать в командира на підпис, але вони його... не цікавили.
Одне слово, все складалося так, як, врешті-решт, мабуть, і мало бути.
«Осколок, більше 10 сантиметрів, із черепа виглядав, як я йшов після поранення»
Дмитро Пекарський потрапив на Авдіївський напрямок, де й отримав важке поранення. На той час він виконував обов’язки командира взводу. Під прикриттям ночі (вдень ворожі дрони літали) були виїзди. А для цього «обживалася» територія, щоб знати, як безпечніше завести людей на позицію, вивести звідти.
– Жили в Гродівці, що неподалік від Мирнограда, винаймаючи, до речі, хату за сорок тисяч гривень, а то все – за свої кошти, – розповідає ветеран війни. – «Старлінк» треба було самим придбати, то вже до волонтерів своїх, луцьких, зверталися за допомогою (бригада забезпечувала супутниковою системою інтернет-зв’язку, але там, де вище командування було, а взводу, відділенню – як хочеш, так і викручуйся). Багато в чому сім’ї, дружини виручали. Якщо про екіпіровку говорити, то бронік у мене був надійний ще з 2022 року, – діти побратима, які жили в Бельгії, закупили для нас декілька...
Виявляється, коли Дмитро Пекарський отримав важку травму, то залишалося два тижні до того, як міг демобілізуватися: Президент України Володимир Зеленський підписав якраз Закон з приводу того, що бійці з інвалідністю можуть звільнятися. За своїми даними, він підлягав під цей Закон. Але йому довелося пережити фатальний день, 23 квітня 2024-го.
«Бачила чоловіка всього годину (а дві доби добиралася!)»
Дмитрові допомогли добратися до машини, а вже в авто він втратив свідомість. Була лікарня імені Мечникова у Дніпрі, де йому видалили око (воно було пошкоджене внаслідок того, що проломило череп і стався крововилив). Загалом замінено понад шістдесят відсотків черепа, наново «зібрано» його. З Дніпра Дмитра Пекарського перевезли в госпіталь Києва. До речі, ще в прикордонному Добропіллі трапився хороший спеціаліст, як каже чоловік, який вчасно осколки дістав, щоб не сталося зараження. Після Києва були медичні заклади Полтави, Тернополя, Луцька. Всього пів року тривало лікування.
– Я вдячний дружині, котра була поруч зі мною, – допомогла мені повернутися до життя. Я ж ще довго продовжував «воювати», кудись рвався, тож мене змушені були прив’язувати до ліжка. Місяців два не ходив. А відчувши силу, рвався встати – дуже хотілося самому себе обслуговувати. Знаєте, я тещі дзвонив і дякував їй за дочку. Вона не зразу зрозуміла, за що їй ця подяка...
Дмитро багато бачив і пережив такого, від чого й зараз, як кажуть, – мороз по шкірі. А от заплакав ветеран війни не тоді, коли згадував страхіття війни, – не втримався від сліз, розповідаючи про випадок, свідком якого став у госпіталі: молодого бійця дружина покинула, дізнавшись, що в нього травмована голова.
То були сльози розчулення, адресовані коханій Тетяні, яка допомогла йому повернутися до життя.
Про цей момент розчулення насамперед розповіла Тетяні, коли ми, вже в телефонній розмові, спілкувалися з нею.
– Я завжди старалася підтримувати Дмитра, – каже жінка. – Основними словами, які він чув від мене, були такі: «Ми чекаємо тебе, твого повернення додому». Я їздила до Дмитра на Схід України перед самим пораненням, яке він отримав 23 квітня. Це було 16 квітня. Хлопців якраз перекидали на іншу точку. Бачила чоловіка всього годину (а дві доби добиралася!). То дуже важка була зустріч – не бачилися місяці, а тут – всього якась година. Але й це було щастя! Поїхала додому, чоловік мав іти на позицію. Завжди в таких випадках говорив, що його не буде на зв’язку, щоб я не переживала. А тут – якийсь збій. Доба, друга минає... І от мені знайомі (хлопці, які вийшли з позиції) подзвонили й сказали, що його з поля бою забрали з пораненням. Зорієнтували, куди приблизно відправили. Сіла на телефон – шукала чоловіка. Знайшла в Дніпрі, в лікарні Мечникова. Але лікар сказав, що він у комі. А ще повідомив, що Дмитра, який у важкому стані, переправлятимуть вертольотом у Київ. Я, не роздумуючи, приїхала в столицю й уже кожен день ходила до нього в реанімацію. Спочатку впізнати чоловіка було нереально, – забинтований, запухлий. Вели мене до нього в палату, взявши воду і нашатирний спирт, – буває, що жінки при таких зустрічах втрачають свідомість.
А далі був Тернопіль, куди Тетяна добиралася самотужки, бо так сталося, що в поїзд, яким перевозили Дмитра, її не пустили. Раділа, коли він вперше з апетитом поїв, коли відчула, що в нього по краплинці повертається пам’ять. Про побратимів, звичайно, згадував. Вона знала, що багато хто загинув, тож старалася переключити розмову на іншу тему, щоб не травмувати його морально, психологічно.
Коли подружжя було вже в лікарні Тернополя й постало питання про протезування ока, то Дмитро не погоджувався. Виявляється, він довго взагалі не знав, що в нього нема ока.
– Я йому не могла зразу про це сказати, – говорить Тетяна. – А коли таки дізнався, то ще й образився, чому промовчала про таке. Я ж берегла чоловіка – не хотіла, аби він знав, що, крім того, що розбитий череп, – ще й ока нема. Свого часу я виходила за нього заміж, бо любила, і ні на мить не пошкодувала, що саме Дмитро став моїм обранцем. Я ним горджуся!
На сьогодні чоловік вже має відповідь з приводу того, що підходить його черга на якісніший протез ока.
...Подружжя разом пройшло через непросте випробування, яке їм послала війна. Зараз Тетяна Пекарська підтримує те, що чоловік зацікавився громадською роботою.
Він – член військово-цивільної спілки «Бойове братство України» (один із напрямків її діяльності – подбати, щоб діти загиблих захисників-Героїв отримали срібні кулончики «Батьківське серце»). А ще торік долучився до адаптивного виду спорту – займається волейболом.
– У нашій команді ветерани війни, які мали різні поранення, – розповів Дмитро. – Є і з ампутацією ніг. Навіть такою високою, що не підлягає протезуванню. Хлопці сидять і грають. Разом ми добре почуваємося, бо тут ми – рівні серед рівних.
Катерина ЗУБЧУК, заслужений журналіст України.
Зараз також читають: Волинянка промовляє кожного дня: «Господи, якщо син є десь живий – то бережи його, чи верни нам...».
