Дощ для Іванка. Історія на вечір

Не тому, що боялася людей. Навпаки – вона вже давно перестала боятися людського ока. За ці місяці навчилася не плакати в магазині, коли продавчиня питала: «А ваш Іванко як там?». Навчилася усміхатися сусідкам, які стишували голос, щойно вона заходила у двір.

Навчилася спати з телефоном у руці й прокидатися від кожного шурхоту, ніби то не кіт на підвіконні, а повідомлення з того краю світу, де земля давно забула, як пахне спокій.

Вона йшла вранці, бо вранці легше просити. Уранці ще не встигнеш передумати.

Стежка до діда Пилипа вела повз городи, де земля вже потріскалася, хоч весна тільки-но мала братися за силу. Картопля не сходила. Морква мовчала в сухій грядці. Цибуля виглядала з землі тоненькими зеленими голочками – і ті ніби просили пити. Сади стояли в бруньках, але без радості: ніби дерева теж чекали, коли небо згадає про них.

Дід Пилип жив на краю села, за старою грушею, яку ще його батько садив. Люди називали його мольфаром, хоч сам він на це тільки кривився:

– Мольфари – то в книжках. А я, жіночко, просто довго живу. Через те й знаю більше, ніж треба.

Олена постукала у хвіртку. Не сильно. Так, як стукають до хати, де можуть спати старі кістки й старі молитви.

– Заходь, якщо з добром, – озвався з подвір’я хриплуватий голос.

Дід сидів на лавці біля хати й чистив маленьким ножиком торішнє яблуко – зморщене, жовтаве, з темною цяткою біля хвостика. Такі яблука навесні дістають із погреба не тому, що хочеться смакувати, а тому, що шкода викинути останнє, що пережило зиму.

– Дідусю Пилипе… – почала Олена й раптом відчула, що слова застрягли в горлі.

Вона стільки разів повторювала дорогою, що саме скаже. Складала речення, як складають рушники в скриню: обережно, рівно, щоб не пом’яти. А тепер стояла перед старим чоловіком у вицвілій сорочці й не могла вимовити найголовнішого.

Дід глянув на неї уважно.

– За Іванка прийшла?

Олена здригнулася.

– А ви звідки знаєте?

– У нас у селі всі жінки тепер ходять або по хліб, або за своїми хлопцями до Бога. А в тебе очі такі, що по хліб із ними не ходять.

Вона сіла на край лавки. Руки поклала на коліна – і сама побачила, які вони в неї чужі: зморені, тонкі, з обручкою, що стала трохи завеликою.

– Дідусю Пилипе, викличте дощ.

Старий перестав чистити яблуко. Ніж завис у повітрі.

– Дощ?

– Так. Викличте дощ під Куп’янськом на Харківщині.

– Що??? – дідусь від здивування аж завмер. – Та я і в себе не можу викликати дощ, – потім гірко всміхнувся. – Бач, як усе погано сходить, жіночко. Картопля сидить у землі, як перелякана. Морква й буряки мовчать. Розсада на вікнах уже проситься в город, а город – сухий, як попіл. Криниця й та кашляє, коли відро опускаєш…

– Прошу вас!

Дід Пилип повільно поклав ніж біля себе.

– Під Куп’янськом?.. Ти, може, думаєш, що в мене тут не хата, а небесна канцелярія?

Вона не всміхнулася.

– Дідусю, уже в церкві тричі звершували чин «Молебний спів у час бездощів’я». І я пророка Іллю просила… Скільки разів просила. Кажуть, він може зупиняти дощ або викликати його. То я йому казала: «Святий Іллє, не для мене. Мені вже нічого не треба. Тільки туди. Тільки над ними. Хоч на годину…»

Дід мовчав.

У садку ледь ворухнулися молоді листочки, хоч вітру майже не було. То так шелестить весна, коли їй соромно за свою бездощову тишу.

– Навіщо тобі дощ аж під Куп’янськом? – тихо спитав він, уже без усмішки.

Олена нарешті заплакала. Не голосно. Сльози просто пішли самі – без схлипів, без жіночого лементу, без права на слабкість. Вони котилися по обличчю, як роса, якої земля того ранку не дочекалася.

– Там мій Іванко вже три місяці «на нулі». Три місяці, дідусю… Він пише коротко: «живий», «не хвилюйся», «цілую». А я ж чую по тих словах, як йому тяжко. Обіцяли, що як буде сильний дощ, то російські дрони не зможуть літати. І тоді їх виведуть. На ротацію. Хоч на кілька днів. Хоч відіспиться. Хоч голос його почую не пошепки.

Дід Пилип відвернувся.

Старі люди не люблять, коли при них плачуть молоді жінки. Не тому, що їм байдуже. А тому, що старість уже знає: є сльози, яким не подаси хустинку. Бо вони не з очей – вони з самого життя.

– А Іванко – це чоловік твій?

– Чоловік.

– Діти є?

– Донечка. Марічка. Чотири роки. Щовечора питає, чи тато вже переміг війну.

– А ти що кажеш?

Олена витерла щоку рукавом.

– Кажу, що тато дуже старається.

Дід Пилип кивнув. Потім підвівся важко, ніби вставав не з лавки, а з усіх своїх років. Пішов до хати й виніс стару полотняну торбинку, перев’язану червоною ниткою.

– Я тобі, Олено, скажу чесно. Дощу я не викликаю. Небом не командую. Бо той, хто думає, що командує небом, найчастіше не може дати ради власній душі.

Він розв’язав торбинку. Усередині були сухі трави: м’ята, звіробій, полин, ще щось гірке й пахуче.

– Але я знаю одне: коли мати, дружина чи дитина просить не для себе – світ це чує інакше.

– То що мені робити?

– Підеш до каплички. Не сама. Поклич тих, у кого теж хтось там. Хто під Куп’янськом, хто під Покровськом, хто біля Лиману, хто «десь, де не можна казати». Станете разом. Не кричіть. Не торгуйтеся з Богом. Просто попросіть. А це зілля кинете в глечик із водою і поставите біля ікони пророка Іллі.

– І все?

– Ні. Ще скажеш одну річ.

– Яку?

Дід Пилип довго дивився на сухе небо.

– Скажеш: «Господи, пошли дощ туди, де він сьогодні може стати дорогою додому».

Олена притисла торбинку до грудей так, ніби то була не трава, а останній лист від Іванка.

…До каплички люди почали сходитися надвечір.

Спершу прийшла баба Ганна, у якої син служив під Лиманом. Потім Марія з пошти – її племінник був десь на Харківщині. Потім сусід Степан, мовчазний чоловік із руками, потрісканими від роботи, бо його брат уже пів року не був удома. Потім прийшли ще жінки. І ще. Хтось приніс свічку. Хтось – маленьку іконку. Хтось – просто себе, бо більше не мав нічого, крім серця.

Діти стояли збоку й не дуже розуміли, чому дорослі такі тихі. Марічка тримала маму за спідницю й шепотіла:

– Мамо, ми татові дощик попросимо?

– Так, доню.

– А він під парасолькою буде?

Олена присіла перед нею.

– Ні, маленька. Але дощик його заховає.

Марічка серйозно кивнула, як кивають діти, коли дорослі нарешті кажуть щось зрозуміле.

Потерпіть ще трохи. Сьогодні дощ був потрібніший там.

Священника не було. Не встигли покликати. Та й, може, того вечора кожен сам був трохи священником – для свого болю, для своєї надії, для своєї молитви, яку не завжди можна прочитати з книжки.

Олена поставила біля ікони глечик із водою. Кинула туди трави діда Пилипа. Вода потемніла, запахла полином і м’ятою, Поліссям і дитинством, хатою після дощу, якого ще не було.

Люди стали навколішки.

І тоді вона сказала:

– Господи, пошли дощ туди, де він сьогодні може стати дорогою додому.

Ніхто не повторив уголос.

Але всі повторили всередині.

Небо над селом лишалося порожнім. Жодної хмари. Жодного знаку. Тільки десь далеко глухо озвалася гроза – чи то за лісом, чи то в чиїйсь пам’яті.

…Олена повернулася додому пізно. Марічка заснула в неї на руках дорогою, притулившись щокою до плеча.

У хаті було душно. Олена відчинила двері й вийшла на поріг. За хатою лежало поле – сухе, потріскане, весняне. Там під землею чекало насіння, чекала картопля, чекало все, що мало б уже зеленіти.

Олена подивилася на ту мовчазну землю й подумала: «Потерпіть ще трохи. Сьогодні дощ був потрібніший там».

…На столі лежав телефон. Чорний, мов камінь. Вона поставила його біля подушки. Не спала.

Заплющувала очі – й бачила Іванка. Не таким, як на весільній фотографії, де він сміється і тримає її за руку так упевнено, ніби попереду сто років щастя. А таким, як у останньому відео: худішим, серйознішим, із втомленими очима, але все одно її Іванком. Тим самим, що колись ніс її через калюжу, бо вона була в білих туфлях. Тим самим, що казав: «Та що той дощ? Перечекаємо».

Тепер вона просила дощ, щоб перечекати війну.

О першій ночі за вікном було тихо.

О другій – теж.

О третій Олена встала, напилася води й підійшла до вікна. Місяць висів над городами, байдужий і білий. Земля спала сухо, по-весняному холодно й тривожно, ніби й сама чекала, чи не почує вночі першої краплі.

– Святий Іллє, – прошепотіла вона, – ну хоч не для мене…

Потім сіла біля ліжка Марічки. Дівчинка спала, розкинувши руки, і щось усміхалася уві сні. Може, бачила тата. Може, дощ. Може, той світ, де всі повертаються додому до вечері.

Телефон засвітився о 4-й ранку.

Олена схопила його так різко, що мало не впустила.

Повідомлення було від Іванка.

Вона спершу не змогла прочитати. Літери розпливлися. Витерла очі. Прочитала раз. Потім удруге. Потім притисла телефон до губ.

«Кохана, нас тільки що вивели. Кажуть, такого дощу тут не було вже років із п’ять. Відісплюсь – і наберу тебе…»

Олена не закричала.

Тільки опустилася на підлогу біля дитячого ліжка й заплакала так тихо, щоб не розбудити доньку.

А над селом тим часом займався ранок. Весняний. Сухий. Без жодної краплі.

Та біля каплички у глечику з водою плавали трави – і пахли так, ніби десь далеко, під Куп’янськом, нарешті пішов дощ.

Зореслав СТОЖАР.