Воїн-волинянин: «Мама знає: тільки встану з візка і отримаю протез на руку, знову допомагатиму бити ворога!»

–Для мами завжди треба казати особливі слова – прості, щирі, від серця! – засвідчив свою вдячність неньці напередодні її ювілею середульший син Олег Ростиславович, воїн, який будучи командиром бойової машини 2-го реактивного артилерійського взводу реактивної артилерійської батареї, минулоріч, третього листопада, отримав важкі поранення на Костянтинівському напрямку, вже переніс 14 операцій і чекає чергового операційного втручання, щоб стати з інвалідного візка міцно на ноги й навіть без правої руки продовжити воювати проти ворога так, як вирішив!

«Наші сини росли добрими та вдячними дітьми»

Леся Мистун – горохівчанка з діда-прадіда – виросла в сімʼї, в якій завжди шанувалися праця та гостинність. Дякувати Богові, в свої 60 літ ця жінка, бабуся ще почувається дитиною під мудрим поглядом мами Ніни Андріївни Іванюк. На жаль, батько Михайло Павлович 20 років тому відійшов у засвіти. До слова, пані Ніна 14 травня приймала теплі вітання з нагоди свого 84-річчя.

– Після закінчення школи я вступила до Горохівського коледжу, а, отримавши диплом, працювала спершу в місцевому відділенні «Укртелекому», у відділенні поштового зв’язку, згодом – на лікарняній кухні та харчоблоці дитячого садочку «Казка», – згадує Леся Михайлівна добрим словом колективи, з якими складався її нинішній трудовий стаж. Вона усміхається, повернувшись думками в юність, до свого першого кохання та раннього заміжжя із Ростиславом Мистуном – колишнім міліціонером, ліквідатором аварії на ЧАЕС (теж уже, на жаль, покійний), і на життєвому шляху називає найважливішою жіночою роботою – дім, а найбільшим щастям – материнство.

У тому пеклі війни Олег не забував даної неньці обітниці: про те, що живий, сповіщати щодня – якщо не телефонним дзвінком, то смайликом, чи бодай крапкою.

– Ми з чоловіком навчали синів бути найперше хорошими людьми та господарями. Я дуже втішалася, коли бачила, що хлопці підростають життєрадісними оптимістами, що в усіх трьох завжди було багато друзів, що вони сміливо йдуть у доросле життя й водночас поспішають до отчої хати й почуваються в ній найріднішими людьми, – ділиться ювілярка сокровенним і вже й радіє аж п’ятьом внукам Владиславі, Артемові, Златі, Денисові і Карині.

Як мовиться, всім разом їм тільки б радіти життю, якби не війна!

«…Я, можна сказати, жив на позиції»

– У грудні 2023 року я просто встав, зібрався та пішов на війну! Чи часто був на позиції? Я там (на «нулі») не те, що був, – ми там жили! – не перестає бути воїном Олег Трофімчук (Мистун).

Після навчань на військовому полігоні в грудні 2023 року він, новоспечений солдат, у складі 100-ї окремої механізованої бригади Сухопутних військ ЗСУ став на захист Серебрянського лісу, що на межі Донецької та Луганської областей (безпосередньо входить до найгарячішого Лиманського напрямку бойових дій). Бажання захистити Україну Олег Ростиславович вважав настільки важливим, що, вочевидь, і сам здивувався наскільки швидко його руки стали «своїми» 120-міліметровому мінометові замість звично складати меблеві конструкції в мирному бутті.

Згодом боєць опанував навики дронника, а наскільки дорожив бойовими побратимами, можна уявити після щиро мовленого ним: «Там був такий підрозділ добровольців! Ми там, на фронті, живемо, як сім’я! І командири в нас досвідчені, людяні, словом, – хороші».

Щоправда, не таїв: хотілося додому у відпустку. Коли випадала така можливість, набувшись із рідними, ловив себе на думці, що «тягнуло туди», щоб змінити когось на бойовому посту, щоб й інші друзі-бійці побачилися зі своїми сім’ями. У тому пеклі війни Олег не забував даної неньці обітниці: про те, що живий, сповіщати щодня – якщо не телефонним дзвінком, то смайликом, чи бодай крапкою.

«…Наш броньовик «вліпило» так, що він аж підлетів догори»

…4 листопада 2025 року Леся Михайлівна не дочекалася жодної звістки від сина й стала телефонувати його командирам. «Він отримав поранення. Через трохи передзвонить вам», – почула у відповідь.

– Це було таким шоком, що, здавалося, я нічого не могла, крім ридати на всю хату, – зізнається вона. Тоді ще не знала, що саме й наскільки боліло сина, але той біль, здавалося, пронизував наскрізь її.

На Костянтинівському напрямку екіпаж броньованого автомобіля «Гюрза», в якому Олег Трофімчук повертався з позиції разом із п’ятьма побратимами, потрапив під ворожий обстріл. Пройшов через броню та Олегове тіло, влучивши в нього всією смертоносною силою. Відтак розірвався та сипнув осколками по інших бійцях. Вижити судилося всім!

– У ті хвилини я якось і не відчував болю. Ще пояснював другові, як накласти краще турнікет на відірвану руку. Не втратив ні свідомості, ні почуття гумору. Воюючи майже три роки, я знав, що так може статися кожної секунди й, напевно, вже був морально готовий знехтувати найбільшим болем. У тій ситуації бачилося надважливим інше: виїхати з-під обстрілу, бо наш броньовик «вліпило» так, що він аж підлетів догори. На щастя, автомобіль завівся і ми дісталися до місця призначення своїм ходом! – розповідає Олег про те, як дивом залишився живим, прийнявши на себе фактично весь удар «кумулятиву».

«Я ж розмовляю з вами, тож уже все добре»

Власне, він ніколи ні на що не скаржився, не нарікав і нікому не дорікав. Ні тоді, коли на полі бої залишив руку, ні в госпіталі Харкова, а потому – в лікарні Святого Пантелеймона Львова. Одну за одною, цей воістину воїн сталевої вдачі переніс більше десяти операцій на черевній порожнині. Рана на животі майже загоїлася, тож у червні львівські лікарі планують замінити Олегу Ростиславовичу кульшовий суглоб.

Найбільшим дарунком для Лесі Михайлівни було б бачити на своєму ювілеї всіх-усіх найрідніших людей! Вона вірить, що ця мрія неодмінно здійсниться після закінчення війни.

Ювілярка зізнається, що справжнє свято в неї настане тоді, як син Олег стане на ноги й адресує слова вдячності всім, хто не перестає підтримувати їх добрим словом, безкорисливою допомогою та коштами. Насамперед – Олеговим командирам та бойовим побратимам, родині брата Леоніда, дружина якого (і наша колега по редакції газети «Волинь») Раїса Іванівна Іванюк завжди по-родичівськи поруч, якщо потрібна допомога, обов’язково – львівським лікарям, новим знайомим із багатьох регіонів України, з якими познайомилися в лікарні… А ще – сусідам, друзям, усім, хто приходить у дім Мистунів просто потиснути руку її синові-воїну...

– Я розмовляю з вами, тож уже все добре! – приємно вражає оптимізмом та планами Олег Ростиславович. І додає: – Якщо не вернуся на фронт – допомагатиму побратимам, звідси і вже знаю, як робитиму це!

А через газету «Волинь» адресує мамі Лесі Михайлівні найгарніші вітання, до яких приєднується вся її родина, бажаючи ювілярці міцного здоровʼя у многолітті та радості від найдорожчих людей!