Детективне розслідування: волосина державного значення

Зайшов, зняв чоботи, повісив піджак на стілець і гепнувся на кушетку. Кушетка застогнала, але витримала: у цій хаті вона давно була не меблями, а ветераном сімейних бур.

А в кухні вже стояла його жінка Гликерія. Стояла тихо. Але то була не тиша миру. То була тиша перед грозою.

– Прийшов? – спитала вона голосом, яким питають не «прийшов?», а «де ховав тіло?».

– Прийшов, – сказав Панас і заплющив очі.

– З роботи?

– А звідки ж?

– Я питаю не тому, що не знаю. Я питаю, щоб подивитися, як ти брешеш!

– Я питаю не тому, що не знаю. Я питаю, щоб подивитися, як ти брешеш!

Панас зітхнув. У тому зітханні були млин, мішки з борошном, несправедливість світу і передчуття, що вечеря сьогодні буде з перцем, навіть якщо на столі каша.

Гликерія підійшла до піджака. Маринарка безпорадно висіла, як свідок, якого зараз притиснуть до стінки.

– Що ти там шукаєш? – спитав Панас.

– Правду.

– У піджаку?

– А де ж її ще шукати? В очах твоїх давно темно.

І – почалося. З першої кишені випали цвях, крихта хліба, папірець від цукерки і три копійки, такі старі, що на них, певно, ще Мазепа каву купував.

– Ого! Цукерки їв?

– То Семен дав.

– Семен? А Семен у нас тепер у спідниці ходить?

– Та ні.

– Значить, записуємо: цукерка невідомого походження.

З другої кишені висипалась мука.

– Ага! – скрикнула Гликерія.

– Що ага? Я ж із млина!

– Мука – це завжди слід. Бо де борошно, там руки. А де руки – там жінка. А де жінка – там ти, Панасе!

– Гликеріє, та ти з муки вже роман написала.

– Мовчи! У романі ти поки що головний негідник.

Вона піднесла піджак до світла й почала оглядати комір так уважно, що якби поруч стояв криміналіст, він би зняв шапку і пішов до неї на курси.

І раптом…

– А-а-а!

Панас підскочив.

– Що?!

Гликерія тримала двома пальцями довгу білу волосину. Вона висіла в повітрі, як речовий доказ, як макаронина з кримінальної справи, як нитка, за яку зараз мали витягти всю Панасову біографію.

– Ось! – прошипіла вона. – Ось вона!

 – Хто?

– Не прикидайся домашнім котом! Волосина! Біла! Довга! Нахабна!

Панас подивився.

– Та це ж від коняки.

Гликерія завмерла.

– Від кого?

– Від коняки. Я мішки з мукою возив. Біля млина кінь стояв, білий. Я піджаком об нього зачепився.

– Від коняки, кажеш?

– Ну.

– Білої?

– Білої.

– І довговолосої?

– Може, грива…

– Ага! Уже грива! Спочатку коняка, тепер грива. Далі скажеш, що вона тобі ще й очима кліпала?

– Та Господь з тобою!

– Не прикривайся святими людьми, Панасе! А чого ця твоя коняка не лишила копита в кишені? Чого тільки волосину? Дуже культурна коняка?

Панас відкрив рот, але закрив. Бо знав: у подружній суперечці іноді наймудріше слово – мовчання. Хоча воно теж може бути доказом.

– Мовчиш? Значить, визнаєш.

– Та не визнаю я нічого!

– А очі чого бігають?

– Бо ти ними мене по хаті ганяєш!

Гликерія гримнула тарілкою об стіл.

– Сідай вечеряти, донжуане млиновий.

Панас сів. Каша була смачна, але морально важка. Кожна ложка падала в душу, як камінь у криницю.

Вночі він довго не міг заснути. «От причепилася до волосини, – думав. – Завтра вичищу піджак так, що на ньому й ангел не знайде пір’їнки».

Наступного дня Панас вибив піджак, витрусив, вичесав і ще раз оглянув. Маринарка стала такою невинною, що його можна було вішати в церкві біля ікон.

Ввечері він прийшов додому впевнений, як депутат перед виборами. Гликерія вже чекала.

А чого ця твоя коняка не лишила копита в кишені? Чого тільки волосину?

– Піджак давай.

– Може, спочатку повечеряємо?

– Піджак.

Вона перевірила комір. Нічого. Рукави. Нічого. Кишені. Нічого. Підкладку. Нічого. Навіть запах був такий чистий, що піджак сам, мабуть, соромився своєї порядності.

– Ну що? – не витримав Панас. – Бачиш?

Гликерія повільно сіла. Потім опустилася на підлогу й заридала так, що кіт під піччю перехрестився хвостом.

– Докотився! – заголосила вона. – Ой, докотився, Панасе!

– Та що сталося?! Піджак же чистий!

– Отож! Чистий! Ні волосини! Ні нитки! Ні пилинки!

– То це ж добре!

– Добре?! Учора хоч була білобриска! А сьогодні що? Ти вже з лисими гуляєш?!

Панас скам’янів.

– З якими лисими?

– Не знаю! Ти ж тепер обережний! Сліди замітаєш! Волосся не носиш! Значить, або лиса, або в шапочці!

…І тут у двері постукали. На порозі стояв сусід Семен із мішечком муки.

– Добрий вечір, Панасе, ти вчора біля млина піджак об мою кобилу тернув, а я сьогодні в неї на гриві твій ґудзик знайшов. Ось приніс.

Гликерія повільно повернула голову.

– Яку кобилу?

– Та нашу Білянку. Вона ж тепер линяє страшно. Волосся сиплеться, як обіцянки перед виборами.

Панас ожив:

– Чула?!

Гликерія взяла ґудзик. Подивилася на Семена, на Панаса, на піджак і на своє життя.

– Ну… кобила, значить.

– Кобила, – підтвердив Семен.

– Біла?

– Біліша за сметану в кума, коли він її ще не розбавив.

Панас переможно випнув груди.

– То що, вибачишся?

Гликерія глянула лагідно. Так лагідно, що Панасові одразу стало підозріло.

– Вибачуся, Панасику. Але тепер хочу побачити цю Білянку.

– Навіщо?

– Познайомитися із суперницею.

Семен зареготав.

– Та вона стара вже, Гликеріє! Зубів половини нема!

Гликерія примружилася:

– Ага. Значить, ще й досвідчена.

…Наступного дня вона таки пішла до стайні. Білянка стояла біля ясел, жувала сіно і дивилася на світ філософськи, як істота, котра знає: у людей проблем більше, ніж у коней.

Гликерія оглянула її з ніг до гриви й сказала:

– Ну що, красуне… Через тебе вчора майже розпалася сім’я.

Білянка пирхнула.

Панас хотів щось сказати, але кобила раптом потягнулася до його рукава й залишила на ньому цілий жмут білої шерсті.

Гликерія це побачила. Панас це побачив. Семен це побачив. Навіть кобила, здається, зрозуміла, що перегнула.

Гликерія повільно взяла з рукава білу волосину, підняла її до сонця й сказала:

– Ну от. Тепер хоч доказ чесний.

Панас полегшено засміявся.

Але – зарано. Бо Гликерія додала:

– Тільки дивись мені, Панасе… Якщо завтра принесеш чорну – підемо знайомитися з вороним жеребцем.

…І відтоді Панас із роботи повертався як контрабандист через митницю: перед воротами сам себе обтрушував, обдивлявся й питав Семена:

– Глянь, нема на мені нічого жіночого?

А Семен відповідав:

– Є.

– Що?!

– Переляк.

Бо в хаті Гликерії навіть волосина не була волосиною.

Вона була початком кримінального провадження.

Остап ЧЕРЕШНЯ.

Зараз також читають: Як дід Валентин русалок на Стиру рахував.