Ось такою «махіною» – ракетним комплексом середньої дальності РСД-10 «Піонер» відав Віктор Алєксандров, який служив на посаді заступника командира ракетного дивізіону.
Як лучанин врятував життя американській інспекторці
Під час інспекції ядерних об’єктів в Україні представниками США один рух Віктора Алєксандрова відділив далеку незнайомку з-за океану від смертельного кроку в 20-метрову штольню стратегічної ракети
Віктор Алєксандров – мій сусід уже майже 35 років. А до того ще близько двох десятиліть ми разом прослужили у Луцькій ракетній дивізії. Навіть деякий час були, можна сказати, «колегами»: «вправляли мізки» у «голови» стратегічних ракет – ядерні боєголовки, кожна з яких мала потужність півтори мегатонни. Але сьогодні я хочу розповісти не про це…
Мій друг Віктор Алєксандров – з діда-прадіда харків’янин. Його батьки – вихідці з робітничої гвардії, усе життя працювали на «оборонку» на відомих у світі заводах. А один із їхніх синів, Віктор, змалку жив світом радіоелектроніки. Він не лише вміло складав радіосхеми з журналів, а й придумував власні (і сьогодні 75-річний Віктор Алєксандров має золоті руки – складе без жодної схеми будь-яку електроніку).
Саме захоплення радіоконструюванням привело його спершу до Київського суворовського училища, а згодом – до Харківського військового інституту ракетних військ на факультет космічного зв’язку. Навчаючись на останньому курсі, він уже бачив себе у світі військових космодромів. Але такі спеціалісти були потрібні і в Луцькій дивізії, тож Віктора направили до нашого міста – та ще й зовсім не на ту посаду, про яку він мріяв.
Звісно, спершу шкодував. Боліло йому за науковим дослідженням, яким уже зацікавилися фахівці провідних інститутів. А ще – за друзями, з якими щоліта ходив байдарками стрімкими ріками. Усе це раптом кануло в Лету.
Хоча сам Луцьк Вікторові Алєксандрову припав до душі, служити його направили у Броди, де базувався один із полків Луцької дивізії. Призначили у підрозділ, який відповідав за ядерні боєголовки. Робота була надзвичайно цікава. У надійно захищеному сховищі на тих «головах» проводився цілий комплекс робіт. Так розпочався його шлях у «космічну» галузь, про яку він колись мріяв зовсім інакше.
Я й сам спершу нічого не збагнув. Просто побачив її яскраву «аляску» – і раптом кинувся навздогін. Якби спізнився на кілька секунд, цієї історії могло б уже не бути…
Надходила нова техніка, яку він успішно освоював. З’являлися нові посади, нова відповідальність. Україна на той час мала один із найпотужніших ядерних потенціалів у світі. Але несподівано виявилося: бути сильною серед сильних нам, як вирішили політики, уже не потрібно. Українські народні депутати проголосували за відмову від ядерної зброї – і невдовзі до нас з-за океану почали прибувати американські інспекційні команди. Перевіряли, чи ми, бува, нічого не приховали.
Спершу посланці з-за океану займалися ракетами. А вдруге приїхали інспектувати вже інші об’єкти. Полк дислокувався на місці колишнього шахтного дивізіону, від якого залишилися штольні. Від командного пункту до них вели потерни – підземні тунелі, схожі на переходи в метро.
Комісія розмовляла з командним складом, усе йшло своїм порядком. А одній американській інспекторці раптом захотілося самій пройтися й подивитися, чи не приховали українці чогось у закутках. Звідки сердешна могла знати, що той потерн веде до штольні глибиною понад 20 метрів?
Наш герой, Віктор Алєксандров, чомусь звернув увагу на її яскраву куртку-«аляску». Спершу й сам нічого не збагнув. Але раптом, ніби щось підказало, кинувся їй навздогін. І встиг схопити за ту саму «аляску» буквально за кілька метрів від глибокого провалля…
Не беруся передати стан американки. Скажу тільки: настрахалася вона добряче. Та й сам Віктор не називає той випадок героїзмом. Каже просто: побачив – і встиг.
Аби пригоді не надали зайвого розголосу, справу швидко «зам’яли». Одразу піднялися нагору: фотографувалися, обмінювалися сувенірами, автографами. Вікторові теж дістався символічний знак державного контролера США – той самий, що на фото.
А йому й досі цікаво: де тепер та симпатична американка в «алясці», яку він колись устиг зупинити за кілька кроків від біди?
Озовися, далека незнайомко!
Валентин ЛЮПА, краєлюб, член НСЖУ.
Зараз також читають: Лучанин вирощує огірки на дереві.
