Валерій Рижук із Луцька пройшов пекло Авдіївського напрямку, пережив поранення й операції, але не втратив головного – віри, гідності, любові родини і бажання допомагати таким, як сам.
Герой з Волині: «Ти молися – мені буде легше», – просив дружину. І вона молилася»
Захисник із Луцька Валерій Рижук переконаний: у фронтовому пеклі його берегли Бог і Наталія – дружина, яку він називає своїм Ангелом-охоронцем
Після першого поранення, підлікувавшись, він навіть на військово-лікарську комісію не пішов, як йому пропонували лікарі («бо більше шансу звільнитися зі служби може й не бути») – повернувся в свою, 110-у бригаду.
Після другого, на жаль, вже не зміг долучитися до побратимів. Він має другу групу інвалідності. Є членом ради ветеранів війни та родин загиблих, яка створена при Луцькій районній державній адміністрації. З приводу своєї громадської роботи каже:
– Допомагаю таким, як сам, щоб мали необхідну інформацію, розуміли, який у них статус, на що в них є право.
«Таля тут, вдома, плакала – а я там, в окопі, відчував це»
Коли ми домовлялися про зустріч, Валерій сказав, що краще буде, як приїду до нього додому. Цю умову я зрозуміла, піднімаючись з ним у квартиру, що на п’ятому поверсі. А особливо, коли вже після нашого спілкування чоловік проводжав мене на зупинку громадського транспорту. Спускатися йому, з його покаліченою ногою, – ще важче. Непросто давалася кожна наступна сходинка. Ідеальний варіант в цій ситуації – жити в своєму будиночку, а не в багатоповерхівці, де нема ні пандуса, ні ліфта, тож і візком не скористаєшся. А нога без надколінної чашечки, як сказали чоловікові лікарі, в будь-який час може відмовити. І що тоді?
Валерій говорив про це без нарікання – такі, як він, не нарікають, не жаліються. І не беруться за чарку, як це буває в багатьох із тих, хто пройшов війну й зараз, страждаючи якщо не фізично, то психологічно, шукає порятунку в горілці. Він старається жити так, щоб нога довше послужила, щоб бути у формі й не обтяжувати своїми клопотами рідних.
– Отут моя штанга, гантельки, – Валерій показує спортивне знаряддя, з допомогою якого в домашньому «спортзалі» підтримує м’язову силу, витривалість.
А ще він безмежно вдячний дружині за її підтримку, яку мав і тоді, коли був на передовій, і потім, повертаючись до нового життя, й зараз, коли вже потрохи звикся з цим новим життям:
– Наталія, Таля, як її ще називають з дитинства, – мій Ангел-охоронець. Вона тут, вдома, плакала – а я там, в окопі, відчував це. І просив: «Не плач». Дружина сиділа й вишивала. Це все – її роботи (чоловік показував картини, вишиті бісером, на біблійні сюжети. – Авт.). Я їй говорив: «Ти молися – мені буде легше», – і вона молилася. Коли я приходив із позиції, то, набравши номер Наталії, казав коротко: «Я – живий». А вже пізніше, як посплю, трохи відпочину, тоді могли більше поспілкуватися...
Звичайно, мова зайшла про знайомство майбутнього подружжя, про те, як зав’язувалася їхня любов. Виявилося, що Наталія й Валерій знайшли один одного завдяки тому, що обоє потрапили одночасно... в лікарню.
– Я – лучанин. До восьмого класу навчався в одинадцятій школі, потім пішов у ПТУ, а там – і в армію призвали, – Валерій вертається спогадом до юних літ. – Служив на Уралі, у спецназі. То був 1989 –1991 роки. Кінець імперії, як кажуть, – Радянського Союзу. Демобілізувавшись, навчався в автоучкомбінаті на водія. І от тоді в мене виразка шлунку відкрилася, тож потрапив у відділення гастроентерології Луцької міської лікарні. Там і зустрів свою майбутню дружину, яка теж була тут на лікуванні – з гастритом. Якось так у нас все склалося, що в лікарні були наші перші побачення, й після цього ми вже не розійшлися.
Наталія родом із Олики. На той час вона була студенткою Луцького педагогічного інституту, здобувала фах вчителя початкових класів, жила в своєї тітки. Коли Валерій освідчився й покликав заміж, відповіла згодою, хоч обоє були ще такі молоді (йому – 21 рік, їй – 20). 9 травня 1992-го пара одружилася. Тепер, знаючи з розповіді чоловіка, через які випробування їм довелося пройти, так і хочеться повторити слова відомого казкаря Ганса Крістіана Андерсена: «Справжнє кохання – це коли чиєсь щастя важливіше за твоє власне». І згадати їхню обітницю, яку давали під час таїнства вінчання: «...і в радості, і в горі, у хворобі та здоров’ї, в багатстві та бідності, допоки смерть не розлучить нас». Коли в подружжя Рижуків народилася їхня старша донька, Катерина, то невдовзі Наталія захворіла. Довелося пережити не одну операцію. В дарунок за всі переживання – справжнє диво: через сімнадцять з половиною років сталося вже й неочікуване – у них народилася ще одна донька, яку назвали Олександрою. Тож старшій – тридцять три в цьому році (Рижуки мають затя, двох онуків-підлітків), а молодша – тільки-но десятий клас закінчила.
Усе в цьому житті вертається бумерангом: у той час, коли на долю подружжя випало непросте випробування, чоловік був Ангелом-охоронцем для своєї дружини, а потім вона – для нього.
«Я сюди сам рвався – тож не той «пасажир», що десь втече»
В АТО Валерій Рижук не був. Хоч «ходив у військкомат, перепитував, чи візьмуть у військо, але тоді молодших мобілізували». Та ось настало 24 лютого 2022 року. Чоловік так згадує той страшний ранок:
– Я робив в охороні на базі холодильників «Вінтер». Чув, що цілу ніч літаки в небі ширяли. Думаю, що ж то таке? Під ранок побачив, що дуже низько один пролетів. А це була перша ракета: неподалік – аеродром, куди вона і влучила. Страшно було. Люди йшли пішки на залізничний та автовокзали. Втікали від війни, рятувалися... Добравшись додому, повключав усі телевізори, щоб різні канали дивитися. Маючи досвід спецназівця, не міг сидіти вдома. І от дружина десь побачила номер телефону територіальної оборони. Я подзвонив. Сказали прийти. Але в той день, як я там був, переді мною взяли останню людину. Одне слово – «до побачення!» Я не втрачаю надію: мовляв, як же так – я ж хочу допомогти, а більша половина, кого ви взяли, не знає й не вміє робити того, що я вмію. З будь-якої зброї можу стріляти. Поцікавилися, де служив строкову. Почувши, що за плечами – спецназ, спитали: «Підете служити в ЗСУ?» Я на це: «А чого ж я сюди прийшов?» – «Але це – не тероборона». – «Я це зрозумів», – були мої слова на таке застереження.
Дружину Валерій, звичайно ж, не посвячував у подробиці. Не хотів, щоб хвилювалася.
14 березня пройшов медкомісію, а 15-го новобранців повезли автобусами на Рівненський полігон.
Чесно вам скажу, стараюся менше згадувати те, що було на війні. Бо коли вертаюсь до пережитого там, воно все в мене перед очима знову стоїть.
– Вже, коли я був на полігоні, Наталія подзвонила й сказала, щось, видно, запідозривши: «Ти мені чесно признайся, де ти?» Почувши, що я в ЗСУ, сама собі дорікала, що той телефон дала: «Я так хотіла тебе вберегти!» А я їй одне міг сказати: «Ти ж мене не втримала б. Я все одно пішов би воювати». Наталія приїжджала на полігон – навезла всього, покормила не тільки хлопців із нашого намета, а й інших.
На початку травня Валерій попросив три дні відпустки, запевнивши начальство: «Ви можете не переживати, чи вернуся. Я сюди сам рвався – не той «пасажир», що десь втече. Навпаки, можу ще когось привести з собою».
4 травня їхня група вже поїхала на Схід України.
– Був набір в 4-ту танкову бригаду, 115-ту і 110-ту. Я пішов у 110-ту. А далі – розподіл по підрозділах. Я потрапив в окрему роту охорони. Хоч ця «рота охорони» ніколи нічого не охороняла, а тільки брала участь у запеклих боях (чоловік засміявся з такого парадоксу. – Авт.). Зараз вона вже перейменована в розвідувально-штурмову роту. Ну, це вже було б «в западло», якби стара назва залишалася.
«Граната – на безвихідний випадок, бо штурмовики не здаються в полон»
Воював Валерій Рижук на Авдіївському напрямку (бої почалися 21 лютого 2022 року та завершилися 17 лютого 2024 року відступом українських військових з околиці міста під загрозою повного оточення та окупацією міста силами ворога). Коли наша розмова підійшла до тих боїв, що «були пеклом», Валерій сказав:
– Дуже хочеться закурити – ви не проти?
Яке може бути «проти»? Йдемо на балкон. Чоловік, відкривши вікно, запалює цигарку, і кадр для фотознімка не треба організовувати – він готовий. І розмова продовжується:
– Чесно вам скажу, стараюся менше згадувати те, що було на війні. Бо коли вертаюсь до пережитого там, воно все в мене перед очима знову стоїть. Забути – не так просто. А я ще така людина, що беру все близько до серця... 27 липня 2022-го, в боях у районі шахти «Бутівка», в мене було дві сильних контузії. Лопнули барабанні перетинки, вухами кров пішла. Тоді навіть окопів не зосталося – все «танчики» зарівняли, три години «шліфували» їх. Ще й рука в мене була зламана. А я – з автоматом і гранатою. Граната – на безвихідний випадок, бо штурмовики не здаються в полон. Нас четверо було на позиції, ми знали чим для нас все може закінчитися... На щастя, обійшлося пораненнями. Нас евакуювали – вивезли пікапом у Мирноград. Там почистили, помили. Я вже подзвонив зятеві, сказав, що зі мною сталося, привітав його з днем народження, який був якраз того дня. І попросив: «Ти ж тільки мамі не кажи».
Потім було місто Дніпро, Івано-Франківськ, де Валерія Рижука лікували аж у трьох відділеннях, – зокрема, в неврології, бо осколок пройшов біля самої скроні, в гастроентерології, оскільки після ударної дози антибіотиків відкрилася виразка.
В Івано-Франківськ дружина з зятем приїжджала, від якої, звичайно ж не можна було нічого втаїти. Й онуки дідуся відвідували.
– Після лікування я був у Черкасах, на нашій базі. Мене на ВЛК направили. Ну, типу, хотіли списати, бо я непридатний для служби після такого поранення. Вже й подзвонили – день призначили. А я на це сказав: «Ні на які ВЛК не піду. Завтра виїжджаю в свою 110-ку». Я не міг зробити інакше, знаючи, що на передовій воюють 25-літні хлопці. «Ну ви зрозумійте, вас зараз списують – більше шансу звільнитися зі служби може й не бути», – і такі були аргументи. Але я все для себе вирішив і поїхав туди, де мене чекали.
У вересні 2022-го Валерію Рижуку після лікування дали місяць відпустки – вдома побував, а в жовтні був у своїй 110-ці. На тому самому Авдіївському напрямку воював підрозділ, тільки маючи вже в своєму розпорядженні американські військові позашляховики (Humvee), які в народі часто називають «Хамерами». На одному з них виїжджав на позицію і герой нашої публікації.
«У мене тут «Генерал» – йому треба терміново зробити операцію, бо без ноги залишиться»
І ось уже зима, 3-є січня 2023 року. Район Красногорівки. Підрозділ, в якому воював Валерій Рижук, йшов на штурм ворога, вирахувавши його. Пригадує чоловік, що стояв, спостерігав, коли ближче підійдуть русаки, щоб вдарити по них конкретно.
А в якийсь момент побачив спалах і воронку. Його завалило. Коли отямився, то поворухнутися не міг. Кров вухами пішла. В коліні – сильний біль.
– Першого дня мене не вивезли, – розповідає Валерій про пережите. – А потім був Мирноград, Покровськ. І таке почалося... «На що скаржитеся?» – запитує лікар. – «Нога болить і голова», – відповідаю, бо ж знову мав сильну контузію. – «То ви оприділіться – голова чи нога?» – така реакція на мої слова.
Згадуючи це, Валерій тут же зазначав, що «про таке й розказувати не хочеться – позорити тих «козлів», й писати про них не треба». Тільки ж, як то мовиться, з пісні слів не викидають. Тим більше, що чоловік таки «оприділився» – попросив «з головою хоч щось робити», бо біль був божевільний. А на ногу так ніхто й не звернув уваги, а вона тим часом – синіла. З трудом сам зняв щитка з коліна, який був весь у крові. Повитирав, як міг – забинтував. Як потрапив у Дніпро, то там «старша жіночка, сказала: «Та нічого в тебе страшного там нема – покапаємо й пройде». А що коліна, по суті, нема, то це – «до лампочки». Звичайно, коли лікарі бачать щодня відірвані ноги, руки, розірвані нутрощі, й у цю мить потрібна невідкладна допомога, то що таке розбите коліно! Лише тоді, як після лікування контузії Валерій проходив ВЛК, то потрапив до хірурга-травматолога. На запитання: «Що вас непокоїть?» – показав коліно. «А чого воно у вас таке багрове – вже аж коричневе?»
Гангрена починалася, одне слово. Все йшло до того, що чоловік міг втратити ногу. А врятували її, до речі, в рідному Луцьку. І було це так:
– Я проходив ВЛК у гарнізонному військовому госпіталі. Побачивши мою ногу, лікар зразу подзвонив Олександру Кругляку в обласний госпіталь для ветеранів. Сказав: «У мене тут «Генерал» («Генерал» – позивний Валерія Рижука. – Авт.), йому треба терміново зробити операцію, бо інакше – без ноги залишиться. На другий день я вже був там. Пройшов обстеження, здав необхідні аналізи. Олександр Олександрович рятував мою ногу до останнього – це золота людина, дай йому Бог здоров’я! Він хотів спасти мені надколінок, але оскільки надколінок відмирав, то, врешті-решт, не обійшлося без операції.
І зробив цю операцію Микола Пемпко – завідувач відділення реконструктивної, естетичної хірургії та хірургії кисті Волинської обласної клінічної лікарні.
– Микола Миколайович все зробив для того, щоб нога залишилася, – каже з вдячністю чоловік. – За рік, а це був 2023-ій, я мав чотири операції. Так, нога атрофована, вона коротша, потоншала вже, але я ходжу.
«Як ви ходите – це ж боляче?» – «А що – у мене є вибір?»
У 2023 році Валерію Рижуку довелося ще раз їхати в Авдіївку, щоб пройти ВЛК. Закономірно, постає питання, чому не в Луцьку? Такий порядок, бо вдома можна й сачконути – «липу» якусь зробити.
– Сталося, як сталося – видно, Богу було так угодно. Я ще два рази був у Авдіївці, – каже чоловік. – На милицях скакав. ВЛК проходив у Петропавлівці, куди мене направили. І от роблять рентген. Вже готовий знімок дивляться два капітани. Кличуть: «А зайдіть сюди». Вони були здивовані, бо не побачили надколінка. «Як ви ходите – це ж боляче?» – питають. – «Я до болю звик... А що – у мене є вибір?» – все, що міг їм сказати.
Але вердикт був винесений пізніше. Валерію Рижуку довелося ще в Дніпро їхати. Жив у хостелі, на вокзалі й щодня їздив на комісію, згідно з висновком якої 15 січня 2024 року йому дали другу групу інвалідності. Безтермінову – пожиттєву.
– Списали, – каже з ноткою суму чоловік. – Таке відчуття, що усе з тебе взяли, покористувалися, а тепер ти нікому не потрібний. Втішений, що є членом ради ветеранів війни та родин загиблих, яка створена при Луцькій районній державній адміністрації. Допомагаю таким, як сам, щоб мали необхідну інформацію, розуміли, який у них статус, на що в них є право.
...Валерій Рижук, котрому довелося, як він висловився, ходити, в обнімочку зі смертю, «коли дуже важко було й здавалося, що вже всьому кінець», говорив ще й про таке, що осягнув із досвідом:
– Там, на війні, не можна нічого планувати. От, мовляв, вернуся додому, то куплю (зроблю, виправлю). Тільки ти це сказав, тебе на другий день убили. Або вже так поранили, що будуть носити на руках, бо ти – не ходок. Тим більше – ніяких вихвалянь. Краще просто помовчати. Бо перш у тому пеклі треба вижити, а тоді можна щось і загадувати. Я це добре зрозумів. Пригадую, перед другим моїм пораненням ми сиділи з хлопцями, знаючи, що йдемо на позицію, розмовляли. Хтось мене спитав: ««Генерал», ти скільки вже воюєш?» – «Рік», – відповів і почув: «А ти знаєш, скільки штурмовик живе? Два-три штурми... Ти не загрався?» Дивно було чути таке. Залишалося сказати: «То що ти пропонуєш – щоб я пішов і застрелився?»
І вкотре чоловік повторював, як мантру, слова про свого «дуже сильного Ангела-охоронця», яким є для нього дружина.
– Вона в мене – найкраща, її терпіння – безмежне. Здається, якби треба було, то б пішки йшла до Авдіївки за мною.
Зараз також читають: Наказавши побратимам відходити, поранений воїн з Волині Василь Саливончик залишився на полі бою з однією гранатою…
