Приворотні закрутки від Петрівни. Історія на вечір

Огірки в неї хрустіли так, що після першого укусу людина згадувала молодість. Помідори були такі солодкі, ніби в кожну банку Петрівна крадькома клала по ложці літнього сонця. А кабачкова ікра взагалі вважалася стратегічним запасом: хто мав три банки – міг пережити зиму, сварку з родичами і навіть перевибори голови ОСББ.

Та найбільша слава ходила про її «приворотні закрутки».

– Не вигадуй, Петрівно, – казали сусідки, – не може квашений перець чоловіка до жінки привернути.

– А я й не кажу, що може, – хитро примружувалася вона. – Я кажу: якщо жінка сама добра, а перець мій – гострий, то чоловік довго не протримається.

Саме до Петрівни одного серпневого ранку прибігла Маринка, бібліотекарка з клубу. Прибігла так, що аж хустина злетіла з плечей.

– Тітко Петрівно, рятуйте! – видихнула вона. – Пропадаю!

– Від любові чи від бур’янів? – спокійно спитала Петрівна, не відриваючись від банки.

– Від любові.

– То сідай. Бур’яни страшніші.

Маринка закохалася у Петра Кавуна – місцевого електрика. Чоловік був файний: високий, рукастий, із такими очима, ніби в них щойно ввімкнули світло. Але мав один недолік: сором’язливість. Уже пів року лагодив у бібліотеці розетку, лампу, вимикач, дверну ручку і навіть настінний годинник, хоч той був механічний. А сказати Маринці щось путнє не міг.

– Вчора прийшов і каже: «У вас тут фаза пропадає», – скаржилася Маринка. – А я йому: «Петре, то не фаза. То я без вас в’яну». А він почервонів і пішов шукати викрутку!

Петрівна задумливо витерла руки об фартух.

– Важкий випадок. Але не безнадійний. Дам тобі баночку.

– Приворотну?

– Та ні. Звичайну. Просто чоловіки після неї стають сміливіші, бо язик пече – і мовчати вже не виходить.

Банка була гарна: перець, морква, часник, кріп, листя смородини і такий маринад, що від запаху навіть кіт Петрівни Мурко перестав удавати, ніби він байдужий до людських справ.

– Віднесеш йому, – наказала Петрівна. – Скажеш: «Це вам до вечері». І не тікай. Бо любов, дитино, не автобус: як побачила – треба сідати, а не махати вслід.

Маринка взяла банку, притиснула до серця і пішла до Петра.

Але сталося те, що в селі стається частіше, ніж весілля: втрутилася випадковість.

На півдорозі Маринку перестрів голова кооперативу Степан Пилипович. Побачив банку – аж очі заблищали.

– О, Маринко, то ви на ярмарок?

– Ні, це Петру.

– Якому Петру?

– Кавуну.

– А-а-а, електрику… То передам! Я якраз до нього йду.

Маринка хотіла відмовити, але Степан Пилипович уже взяв банку з такою впевненістю, ніби це не перець, а печатка сільради.

Любов, дитино, не автобус: як побачила – треба сідати, а не махати вслід.

До Петра він, звісно, не дійшов. Бо дорогою зустрів свою жінку Галину, яка саме несла додому хліб.

– Що це? – спитала вона.

– Передача.

– Від кого?

– Від Маринки.

– Кому?

– Петру.

Галина подивилася на чоловіка так, що в нього в душі перегоріли всі запобіжники.

– Давай сюди, – сказала вона. – Я сама передам.

А вдома відкрила банку. Тільки щоб скуштувати. Одну перчинку. Ну дві. Ну ще шматочок моркви, бо не пропадати ж маринаду.

Через пів години Степан Пилипович сидів за столом і слухав, як його жінка, розчервоніла від гострого, раптом говорить:

– А пам’ятаєш, як ти мені колись під вербою казав, що я в тебе одна така?

– Казав, – обережно відповів він.

– А тепер ти мені тільки про тарифи, дрова і курей.

– Галю…

– Не «Галюкай» мені! Кажи щось гарне!

І Степан Пилипович, який двадцять років уважав романтикою вчасно викопану картоплю, раптом узяв її за руку й пробурмотів:

– Ти в мене, Галю, як ця перчина… Така, що без тебе і борщ не борщ, і хата не хата.

Галина спершу засміялася. Потім витерла сльозу. А потім сказала:

– От бачиш, можеш, як захочеш.

Тим часом Маринка чекала. День чекала. Другий. Петро приходив у бібліотеку, крутив дроти, зітхав, дивився на неї, але про банку – ні слова.

На третій день вона не витримала й пішла до Петрівни.

– Не діє ваш приворот!

– Не може бути, – образилася Петрівна. – Мої закрутки діють навіть на тих, у кого серце в коморі на цвяшку висить.

І тут до двору зайшов Петро. У руках він ніс нову банку – порожню, вимиту до блиску.

– Тітко Петрівно, – ніяково сказав він, – а можна ще того перцю?

Маринка аж підскочила:

– То ви їли?!

– Ні, – зніяковів Петро. – Мені Степан Пилипович розказав, що після вашої банки він із жінкою помирився. То я подумав… може, й мені поможе.

– А тобі з ким миритися? – прищурилася Петрівна.

Петро глянув на Маринку. Почервонів. Потім ще раз глянув. І раптом, ніби справді набрався гостроти з тієї порожньої банки, випалив:

– Зі своїм язиком. Бо він пів року мовчить, що я Маринку люблю.

У дворі стало тихо. Навіть Мурко перестав вилизувати лапу.

Маринка усміхнулася.

– А я вже думала, у вас тільки фаза пропадає.

– Фаза пропадає, коли вас нема, – сказав Петро. – А коли ви є, то в мене все світиться.

Петрівна театрально перехрестила банку.

– Оце вже інша справа! Беру за свідка кріп, часник і листя смородини: приворот спрацював без відкривання тари.

Через місяць у Великій Вербичці гуляли весілля. На столах стояли Петрівнині огірки, помідори й той самий перець. Гості їли, червоніли, сміялися й раптом казали одне одному таке добре, що старі сварки розкручувалися, як погано закручені кришки.

А Петрівна сиділа на почесному місці й задоволено шепотіла Муркові:

– Запам’ятай, котику: ніякого привороту нема. Є добра жінка, несміливий чоловік і банка, яка вчасно потрапила не в ті руки.

Мурко муркнув. Бо знав: у Петрівни навіть випадковості були закручені на совість.

Василина ПИСАНКА.