«Плаття твоє із ситцю мені ночами сниться…». Історія на вечір

Вони виросли через одну хату. Разом пасли гусей, крали вишні у діда Семена, ховалися від дощу під старою грушею. Ще дітьми домовилися: якщо колись одружаться, весілля справлять саме тоді, коли зацвітуть маки.

Та доросле життя виявилося не таким слухняним, як дитяча мрія.

Василева мати, Ганна, овдовіла рано й сина виховувала сама. Вона хотіла для нього заможної нареченої, з доброю хатою і землею.

– Любов’ю комору не наповниш, – казала вона. – Маріччина родина ледве кінці з кінцями зводить. Ти ще подякуєш мені.

Василь мовчав. Спершу думав, що мати передумає. Потім – що зможе її переконати. А тоді одного вечора почув:

– Я вже домовилася зі Степановими. Їхня Олена – працьовита дівчина. І придане має.

…У ту ніч Василь пішов до Марічки. Вона стояла біля хвіртки у тому самому ситцевому платті, яке він любив понад усе.

– Утікаймо, – сказав він. – Хоч зараз.

Марічка довго дивилася на нього, а потім сумно похитала головою.

– Ти не мене кличеш, Василю. Ти від матері тікаєш. А завтра зненавидиш і мене, і себе.

– Я люблю тебе.

– Любиш. Але не настільки, щоб залишитися й вибороти наше щастя.

Вона зачинила хвіртку, а Василь до ранку просидів під грушею, де вони колись ховалися від літніх злив.

…Через місяць він почав водити Олену на танці. Вона була гарна, спокійна й добра. Коли Василь цілував її, Олена заплющувала очі. А він бачив перед собою ситцеве плаття, маки біля криниці й Маріччину усмішку.

Олена все розуміла.

– Ти можеш не вдавати, – сказала вона якось. – Серце не обдуриш.

– Я стараюся.

– А я не хочу, щоб мене старалися любити.

Після тієї розмови Олена перестала приходити. Незабаром виїхала до міста й там зустріла людину, для якої стала не заміною, а цілим світом.

Марічка ж восени заручилася з Петром – тихим столяром із сусіднього села. Він не складав для неї пісень і не обіцяв дістати з неба зорі. Просто лагодив хвіртку її матері, носив воду, коли та захворіла, й завжди приходив тоді, коли був потрібний.

Напередодні весілля Василь зустрів Марічку біля магазину. Вона тримала в руках білу фату, загорнуту в папір.

– Щаслива? – запитав він.

– Учусь бути.

– А мене забула?

Перше кохання не забувають. Його просто перестають чекати.     

Марічка усміхнулася, але в очах її блиснули сльози.

– Перше кохання не забувають. Його просто перестають чекати.

…Весілля було навесні. Маки ще не цвіли.

Василь стояв за садом і слухав музику. Коли молодята вийшли на подвір’я, Марічка раптом обернулася. Між ними були дерева, гості, роки невимовлених слів. Та вона побачила його.

Він підняв руку, ніби прощаючись.

Вона ледь помітно кивнула.

А потім Петро подав їй долоню – і Марічка пішла за своїм чоловіком.

…Минуло багато років. Василь так і не одружився. Казали, що через Марічку, хоча сам він це заперечував. Працював, доглядав матір, а після її смерті залишився у спорожнілій хаті сам.

Одного літа він розбирав стару скриню й знайшов клаптик світлого ситцю. Колись Марічка перев’язала ним його поранену руку, коли вони дітьми лазили по вишні.

Василь сів на порозі, стиснув тканину в долоні й уперше за багато років заплакав.

Не за Марічкою – вона прожила добре життя, виростила дітей і була коханою.

Він плакав за собою – молодим, упертим і слабким, який колись мав ціле щастя, але не наважився його захистити.

А за парканом саме розквітали маки.

Ті самі, до яких вони так і не дочекалися свого весілля.

Василина ПИСАНКА.