Віталій Форманюк воював за Україну з 2014 року. Велика війна забрала його життя, залишивши дружині Світлані незагойну рану й пам’ять, що живе у світлинах, нагородах і кожній квітці на його могилі.
Дружина Героя з Волині: «Боже, як сказати синові, що його тата вже немає?»
Під час АТО Віталій Форманюк пережив контузію і поранення, а велика війна забрала життя. Його дружина Світлана вже чотири роки вчиться жити з болем, який не минає
Віталій Форманюк у 2014–2016 роках воював на Донеччині (міста Сєвєродонецьк, Яснувата, село Новобахмутка). Командир бойової машини, він брав участь у боях за Дебальцеве. 25 лютого 2022-го добровольцем прийшов до військкомату й поповнив ряди 14-ої бригади імені князя Романа Великого.
Через п’ять місяців, під час виконання бойового завдання, життя його обірвалося. Це сталося поблизу села Яковлівка Донецької області. Ця звістка спустошувала, на душі був шок і розпач, як пригадує дружина Віталія, Світлана:
– По дорозі додому сіла на лавочці й не могла зрушити з місця. «Боже, – думала, – як я маю сказати синові, що його тата вже нема?» Знала, якими вони були близькими – весь вільний час проводили разом, тож удар для дитини буде дуже важким...
Ми говорили з пані Світланою про любов, з якої народилося їхнє подружжя, про переживання, принесені війною, і вічну кровоточиву рану, котру жінка несе у серці вже чотири роки.
«Війна для нас почалася ще в 2014 році»
Після школи Віталій Форманюк навчався в Луцькому ВПУ №2, де здобув мирні професії – столяра та муляра-штукатура. Але на час знайомства з майбутньою дружиною він уже служив у Національній гвардії. Це був початок 2000-х. У 2003-му вони одружилися.
– Мені було двадцять, він – на три роки старший, – вертається спогадом до тих днів жінка. – І я пропонувала: «Може, ще трохи позустрічаємося...» Але Віталій не відступав від свого. Тож відгуляли весілля. Я прийшла, знову ж таки на пропозицію чоловіка, в невістки. В 2005-му в нас народився син, наш Станіслав. Як дружина військовослужбовця, я вже звиклася з його роз’їзною роботою – то навчання якісь, то відрядження. А в 2014 році була перша ротація в зону АТО. Три тижні на блокпосту з боку міста Сєвєродонецьк, марш до міста Ясенувата, села Новобахмутівка, мінометний та гранатометний обстріл БТРа, де чоловік був оператором-навідником. Як зараз розумію, щоб я не хвилювалася за нього («ти дуже емоційна»), був завжди на позитиві.
Звичайно, я переживала. Хоч усвідомлювала, що від мене нічого не залежить: помолитися за нього – ото і все, що могла зробити. Бувало, інколи заводила таку розмову: «Може б, ти уже додому вертався». На це чоловік говорив: «Слухай, ти мене ще в більшу тугу вганяєш – заспокойся, бо я перестану тобі телефонувати».
А як будеш спокійною, коли бачиш, що в Луцьку проводжають в останній земний путь загиблих бійців, чуєш, як звучить зворушливо-печальна «Гей, пливе кача...»?!
– Під час АТО Віталія Бог милував, – каже Світлана. – Обійшлося контузією, легким пораненням, а велика війна забрала життя мого чоловіка. Як його вже не було, то чула від хлопців-побратимів: «Якось сталося пряме влучання в БТР. Ми говорили: «Віталік, може, не будеш кругом першим?» Одне слово, радили поберегтися після такого «дзвіночка»-застереження. Але в нього характер такий, що хотів побратимів оберегти, захистити. Він нізащо не відсиджувався б, не відлежувався.
Повернувся Віталій з АТО в 2016-му. Він і далі продовжував служити в Національній гвардії. Та в березні 2019-го змушений був звільнитися, оскільки, за словами дружини, військову частину зачепила фінансова криза. Військових держава не забезпечувала житлом, як нібито передбачалося (і Форманюки в черзі на квартиру стояли). Й навіть той кусок землі, який, за законом, давали учасникам АТО, «зі скандалом вдалося одержати». Тепер про той «кусок землі» на території Боратинської сільської ради, дружина захисника-Героя каже так:
– Це вже – як спогад про чоловіка, котрий вклав багато праці, щоб облагородити діляночку. Залучаючи сина, копав ямки під стовпці для огорожі. Ми ж весь час жили з його батьками в міській квартирі. А тут – діляночка під забудову! Віталій планував звести невеличкий будиночок, «щоб десь на старості можна було відпочити».
На жаль, ці плани залишилися на початковому етапі. А Віталію Форманюку назавжди – сорок два роки.
«Рюкзак, військове спорядження були напоготові»
Звільнившись із Національної гвардії, Віталій почав їздити на заробітки в Голландію – в містечко, де жили знайомі, які займалися вирощуванням квітів. Пригодилися спеціальності, здобуті у вищому профтехучилищі. Крім того, навчився електропроводку прокладати, сантехніку опанував.
– Ще тільки зварки не освоїв, – каже жінка. – Вдома практично все робив – як його не стало, то синові довелося вчитися... І от 2022 рік. 27 січня в мене день народження. Віталій приїхав з Голландії десь 25-го. Казав, що трохи побуде вдома, поки і в заробітках – міжсезоння, й у кінці лютого вертатиметься за кордон. Але в один день все змінилося. 24 лютого, вдосвіта я прокинулася від вибухів. Це були влучання по аеродрому. Почала чоловіка будити. Кажу: «Вставай... Щось сталося – може, то війна?» Він на це: «Та заспокойся, що ти панікуєш!» Я – на своєму наполягаю. На той час син у Львові вчився – в ліцеї імені Героїв Крут. І про нього думка (Станіслав хотів бути, як тато, військовим – вступив у Львівський університет внутрішніх справ, рік провчився. Але обставини склалися так, що після загибелі батька перевівся у наш ВНУ імені Лесі Українки).
Герої залишаються навіки в строю, але їхні рідні щодня платять за нашу свободу власним болем.
– Сну вже не було, – дальший спогад Світлани. – Чоловік почав хлопцям із Національної гвардії телефонувати, писати, бо ж і після звільнення з ними спілкувався. І від них почув, що то – війна. Звичайно, мене заспокоював: «Ну що ти переживаєш?» Тим часом сам вже того ж дня сказав: «Свєта, я, певно, буду йти воювати». Він, правда, ще думав доєднатися до Національної гвардії, де прослужив багато років. Але там, як з’ясувалося, не було вже місць. Залишалося звертатися у військкомат. 24 й 25 лютого у військкоматі запропонували Луцький аеродром і 14-у бригаду. «Свєт, куди мені краще йти?», – спитав, повернувшись додому. Я, по правді, здивувалася: мовляв, не знаю, що й радити тобі. Оскільки бачила, що наш аеродром бомбили, то сказала: «Сам дивись... Спробуй у 14-ту бригаду». Коли Віталій загинув, то я винуватила себе в цьому. Здавалося, якби служив на Луцькому аеродромі, то біда минула б його.
25-го числа, зранку, чоловікові зателефонували з військкомату: «Збирайте речі і приїжджайте». В принципі, й збиратися не треба було довго – рюкзак, військова амуніція були напоготові ще з АТО, хіба дещо докупили.
«То була наша остання зустріч»
25-го лютого Віталій Форманюк був відкомандирований у 14-ту бригаду, в місто Володимир. Оскільки він, можна сказати, кадровий військовий, та ще й такий, що пройшов АТО, тобто вже з досвідом, то навчання тривало недовго – з лютого по березень.
– У цей час, – розповідає дружина, – чоловік ще й додому приїжджав. Але вже й тут його не покидала думка, що зовсім скоро потрапить із побратимами на передову. Дзвонив до знайомих у Нідерланди – збирав гуманітарну допомогу. Бо, як казав, бронежилети видали «сильно слабенькі». Хлопчина з Нідерландів говорив: «Ти скидай мені списки найнеобхіднішого, я тобі те, що треба, перешлю». І прислав. Одне слово, пригодилися зв’язки із закордоном.
А вже в кінці березня в складі 14-ї бригади Віталій Форманюк був у Миколаївській області, згодом – на Донеччині. Ще влітку, як пригадує дружина, йому якось вдалося на тиждень приїхати додому:
– Це була друга половина червня. Тоді Віталік розповідав, що командир, з яким товаришував, обіцяв, «коли буде все добре», відпустити додому у липні. Це ж 1-го липня у чоловіка – день народження, а 27-го – річниця нашого весілля. А вийшло так, що отримав відпустку в червні. Приїхав непоголений, схудлий, певно, на кілограмів п’ятнадцять, на сонці спечений. І не дивно, бо ж, як почую від нього, траншеї в жару лопатами копали. Мені захотілося, щоб він хоч трошки відпочив. Оскільки ми любили час від часу їздити в санаторій «Пролісок», що неподалік Луцька, то й того разу запропонувала хоч декілька днів удвох побути там. Хоч розуміла, який у чоловіка настрій. Перед цим йому зателефонували побратими й повідомили, що хлопчина один загинув, і взагалі «багатьох накрило». Тож він був ніби тут, на мирній території, де нічого не падає на голови, але його емоції, думки залишалися там, де війна, де життя може будь-якої миті обірватися. Цигарку за цигаркою викурював. Навіть уночі. Я вже просила: «Ну, Віталік, змилуйся – давай хоч тут переключися».
Світлана, ніби передчуваючи невідвортну біду, пропонувала чоловікові лікарняний оформити, щоб тиждень – два побути вдома, – тоді ще ковід був, й цим можна було скористатися. Але на таку пропозицію почула: «Нє, Свєт, я так не буду командира підставляти». Мовляв, як це – приїхали п’ятеро хлопців, вони повернуться вчасно, а я – ні. Внутрішній стержень відповідальності не дозволив йому це зробити. Запам’яталося Світлані, як вона проводжала чоловіка після короткої відпустки:
– На душі було дуже важко. Віталій відчував мій настрій і все казав, щоб я вже йшла додому («таке враження, що ти прощаєшся зі мною»). А я бачила, що й він дуже подавлений. То була наша остання зустріч.
«Свєта, сталося найгірше»
Після червневої відпустки телефонні розмови були короткими. «Все добре», – казав Віталій дружині.
– Я ж чую, що там щось летить, вибухає, – пригадує жінка. – А він на це говорить: «Ну що ж ти хотіла? Я ж – на війні». А в липні якось чоловік подзвонив і я почула, що він ніби плаче. «Що сталося?», – питаю. Він у відповідь: «Ти вже за малим дивися...» І за якусь мить додає: «Я, певно, звідси не вернуся». Я в розпачі кажу: «Та що ти таке говориш?» Він просто бачив, скільки хлопців гине.
24 липня Віталій подзвонив дружині під вечір. Сказав, що того дня «завдання нібито було зняте». Пообіцяв набрати ще пізніше.
– Я не могла подумати, що то була наша остання розмова, – каже Світлана. – І ввечері, і вже вночі через кожні пів години почала сама набирати номер чоловіка, писати йому. Але від нього не було ні дзвінка, ні есемески. Цілу ніч практично не спала. Думала, якщо їх зняли з позиції, й він пообіцяв зателефонувати пізніше, то коли буде те «пізніше»? Ну, через годинку – дві. Та вже й ранок 25 липня настав, а мобілка мовчала. Пішла на роботу (Світлана Форманюк працює бухгалтером у Волинському обласному центрі контролю та профілактики хвороб. – Авт.) і за якийсь час, вникнувши в невідкладні справи, відчула, що внутрішнє переживання ніби відпустило. Та от дзвінок. Телефонує знайомий чоловіка з Національної гвардії й говорить: «Свєта, сталося найгірше». Я ще не можу усвідомити цих страшних слів. «Боже, – думаю, – може, Віталій тільки поранений?» Навіть не допускала такого, що він міг загинути. Питаю: «Він поранений?» І чую: «Ні... Віталік, загинув». На мої подальші розпитування, як таке могло статися, знайомий відповів: «Я тобі більше нічого не можу сказати».
З такою звісткою, що спустошувала душу, жінка поверталася з роботи. Той чорний день сьогодні вона пригадує так:
– По дорозі додому сіла на лавочці біля обласної бібліотеки для дорослих, що неподалік нашого будинку, й не могла зрушити з місця. «Боже, – думала, – як я маю сказати синові, що його тата вже нема?» Знала, якими вони були близькими – весь вільний час проводили разом, тож удар для дитини буде дуже важким. Але в той час, поки я там сиділа, до нас на квартиру прийшли хлопці – колишні побратими (після поранення були на лікуванні чи реабілітації у госпіталі для ветеранів) і сказали матері Віталія, що він загинув. Вдома був у той час і син...
Офіційне сповіщення представники військкомату принесли 26 липня. А 27-го зранку було опізнання тіла в морзі. «Свекруху й свекра не беріть, поїдьте сама», – сказав, зателефонувавши дружині загиблого, представник військкомату. Це застереження Світлана зрозуміла тоді, коли з двома родичками по лінії свекрухи була в морзі.
Відчуваю, жінці і зараз важко пригадувати той ранок, – вона ніби ще раз переживала те, що потрясло її тоді, коли побачила сім чи вісім тіл, чотири з яких були просто в чорних мішках:
– Я не була готова до цього. Жінок, мабуть, треба якось психологічно готувати до опізнання тіл чоловіків-військовослужбовців. У мізках не вкладається таке: ти відкриваєш той мішок, а там... Що обгоріле тіло, що кінцівки нема – це пів біди... Але як так, що лише через два дні після загибелі (яка то має бути спека?) його тіло вже таке понівечене? А я ж, йдучи в морг, набрала цілий пакет речей – щось із військового одягу взяла, вишиванку. Тим часом не знаєш, як до того тіла підійти, – ніякі речі вже не потрібні. Пригадую, хтось із працівників моргу казав мені: «Жіночко, ви заспокойтеся». На мене, певно, дивилися, як на божевільну. Добре, що міська рада взяла на себе організацію поховання. Я ж просто стояла біля труни й думала: «Боже, чи ж біля своєї?» Того дня їх три було в соборі, і всі закриті. А скільки то жінок за час війни пережили такі страшні моменти?!
...Після того, як Віталій загинув, Світлана ще десь рік жила зі свекрухою, поки купила житло, куди перебралася з сином. Жінка каже:
– Мені було важко, бо ти приходиш у квартиру й ловиш себе на думці: «Он там Віталій ремонт робив». Кожна деталька нагадувала про щось із нашого з ним подружнього життя. І було таке відчуття, що він має зараз прийти. З часом усвідомила, що вже зациклююся на споминах. Тож почала переключатися більше на роботу. А ще на курси водіння пішла, вступила в Тернопільську академію народного господарства, подумавши, що навчання зайвим ніколи не буває. Вже й магістратуру закінчила.
І про таке говорила Світлана, коли мова зайшла про те, як живеться дружині загиблого воїна:
– Реальність така, що треба завжди тримати себе, як кажуть, у бойовій готовності. Тобі ніби співчувають, і це до пори до часу – розрада. Згодом ти прекрасно розумієш, що у всіх – своє життя, свої проблеми. Кожен зациклений на собі, на своєму якомусь кар’єрному рості. І вже хтось якщо не прямо, то ніби жартома запитує, скільки, мовляв, тобі треба, маючи на увазі грошову виплату за чоловіка від держави. Десь, дивись, і просочується, що хтось дивується, нащо мені ще й зарплата, премія. Стараюся це ігнорувати. Зустрічаючись із жінками, чоловіків яких забрала війна, спілкуючись з ними, я чітко зрозуміла, що не одна така. Щось брала від інших (а в кожного – своя ситуація) для себе, щоб якось жити, реалізовуватися і рухатися далі.
Зараз також читають: Троє волинян і роботизована «Рись», яка проривається до передової.
