Гадання на ромашці: «Любить – не любить – любить…». Історія на вечір

Він стояв у новенькій формі, незвично мовчазний, із наплічником за плечима. А вона не знала, куди подіти руки. То поправляла йому комір, то стискала ремінець своєї сумки, то витирала сльози, сердячись на себе за них.

– Не плач, мала, – сказав Данило. – Я ж не назавжди.

– Усі так кажуть.

– А я – не всі.

Він усміхнувся тією усмішкою, через яку Марта колись уперше дозволила провести себе додому. Потім нахилився, зірвав біля зупинки ромашку й простягнув їй.

– Давай перевіримо.

– Що?

– Чи любиш ти мене.

Марта почала обривати пелюстки:

– Люблю… не люблю… люблю… не люблю…

– Тільки не шахраюй, – засміявся він.

Остання пелюстка припала на «люблю».

– Бачиш? – Данило поцілував її в чоло. – Тепер мушу повернутися. Квіти не брешуть.

Автобус рушив, а Марта ще довго бігла поруч, доки вистачало сил. Данило дивився на неї крізь скло і тримав долоню біля серця.

Іншу ромашку вона засушила між сторінками книжки.

…Спершу Данило телефонував щодня. Розповідав про побратимів, про каву з металевої кружки, про пса, який прибився до їхнього підрозділу. Про небезпеку майже не говорив.

– А ти мене ще любиш? – питав іноді.

– Не знаю, – дражнила Марта. – Треба ромашку знайти.

– Тоді шукай таку, щоб усі пелюстки були «любить».

Одного разу він зателефонував серед ночі.

– Марто, ти не спиш?

– Уже ні. Щось сталося?

– Нічого. Просто захотів почути тебе.

…Я пам’ятаю нашу квітку біля зупинки. Коли повернуся, посадимо ціле поле.   

Вона сіла на ліжку. За вікном шумів літній дощ.

– Даню, ти повернешся?

Він замовк.

– Чуєш? – стривожилася вона.

– Чую. Повернуся. Обіцяю.

– Не обіцяй того, чого не можеш знати.

– Тоді пообіцяй ти.

– Що?

– Що дочекаєшся.

– Дочекаюся, – прошепотіла Марта.

…Восени дзвінки стали рідшими. Інколи замість Данила писав його побратим: «У них усе гаразд. Просто немає зв’язку». Марта навчилася жити від повідомлення до повідомлення. Коли телефон мовчав, вона діставала засушену ромашку й торкалася її крихких пелюсток.

На свій день народження отримала від Данила невеликий пакунок. Усередині лежала військова нашивка, фотографія і лист.

«Моя Марто! Тут немає ромашок. Самі бур’яни та випалена земля. Але я пам’ятаю нашу квітку біля зупинки. Коли повернуся, посадимо ціле поле. Щоб більше ніколи не довелося гадати. Бо я люблю тебе за кожну пелюстку, за кожен день і за все життя».

Вона прочитала лист тричі, а потім притиснула його до грудей.

Через два дні Данило перестав виходити на зв’язок.

…Минув тиждень. Потім другий. Марта телефонувала всім, чиї номери знала. Їй відповідали коротко: «Чекаємо інформацію».

У неділю біля їхньої хати зупинилася військова машина.

Марта побачила її у вікно — і все зрозуміла раніше, ніж постукали в двері.

Данило не повернувся.

…На похороні люди говорили про його мужність, про останній бій, про врятованих побратимів. Марта майже нічого не чула. Стояла, стискаючи в долоні ту саму засушену ромашку. Від часу вона стала ламкою, напівпрозорою.

Коли всі розійшлися, Марта залишилася сама.

Поклала квітку поруч із Даниловою фотографією. Одна пелюстка відпала й упала на землю.

– Любить, – прошепотіла вона.

Вітер підхопив другу.

– Не любить…

Марта затулила долонею решту, не дозволяючи їм розлетітися.

– Ні. Неправда.

…Наступної весни вона прийшла до старої зупинки. Там, де колись Данило зірвав першу ромашку, Марта висіяла цілу жменю насіння.

Квіти зійшли в червні – білі, ніжні, живі. Їх було так багато, що вистачило б на тисячу гадань.

Марта сіла серед них і зірвала одну.

– Любить… не любить… любить…

Пелюстки падали на її чорну сукню, мов маленькі білі сльози.

Остання залишилася на слові «любить».

Марта усміхнулася крізь сльози й подивилася в небо.

– Я знала, Даню. Квіти не брешуть.

…Відтоді вона щороку приходила сюди у день їхнього прощання. Не обривала ромашок – лише торкалася долонею білих голівок і тихо повторювала:

– Любить. Любить. Любить…

Бо війна могла забрати людину, зупинити її кроки й назавжди залишити порожнім місце поруч. Але змусити останню пелюстку сказати «не любить» вона так і не змогла.

Сан САНИЧ.