Діброва – це старезний дуб біля оселі 90-річної Парасковії Оніщук, спорожніла початкова школа, лелече гніздо над сільською дорогою та 89-річний Іван Раковець, який і досі сам господарює.
У волинській глибинці школа спорожніла, а лелеки все ще вчать дітей літати
У Діброві на Любешівщині з 202 зареєстрованих мешканців фактично живуть лише 136: молодь їде до Польщі, чоловіки – на війну, а жінки сідають за кермо тракторів. Сто років тому тут поселяли польських військових ветеранів
За Польщі, у 1920-х роках, це село мало назву Домброва (Dąbrowa). А вже 1946 року указом Президії Верховної Ради УРСР польську назву населеного пункту офіційно змінили на її український відповідник – Діброва.
До речі, на Волині є чотири села з такою назвою: ще два – у Луцькому районі й одне – на Горохівщині. А загалом в Україні їх понад тридцять. І це пояснюється тим, що в різних регіонах – і в лісостеповій, і в поліській зонах – одним із головних дерев був дуб, а дубові ліси і є дібровами. Біля них якраз і селилися люди. Одне слово, назва говорила сама за себе й не потребувала тлумачення.
«Коли поляки почули, що можуть попасти під Радянський Союз, то почали спродувати і ліс, і землю»
Забігаючи наперед, скажемо, що дуби й сьогодні тут ростуть. Але якщо височенні, розлогі крони цих патріархів лісу свідчать, що вік їх прадавній, то історія невеличкого села, в яке ми приїхали, значно коротша і вкладається, по суті, в одне століття. І про це можна судити з розповіді старости Залаззівського старостинського округу, до якого належить і Діброва, Валерія Дмитрука. Він, як виявилося, – з тих людей, яким із дитинства цікаво було послухати спогади діда, батька про літа минулі. І коли мова зайшла про історію села Діброва, то Валерій Олександрович, пригадавши якраз те, що колись чув від діда, сказав:
– Він про це міг би вам більше розповісти – був трохи грамотний, польську мову знав, але його давним-давно нема, ще в 1998-му помер. І я від нього найперше дізнався, що в період Першої світової війни й після її закінчення, а це вже – 20-і роки XX століття, тут поселяли поляків (йдеться про те, що 17 грудня 1920 року Польський Сейм одноголосно ухвалив закон «Про надання землі солдатам Війська Польського», – це була нагорода ветеранам за участь у польсько-радянській війні 1919–1920 років, а самих польських ветеранів називали осадниками. – Авт.). Може, з десяток польських поселень тут було.
І з тих же розповідей діда, Луки Марчика, який мешкав у центрі села Залаззя, вчився у церковно-приходській школі, Валерій Олександрович знає про те, що поляки жили в Діброві, а багато корінних українців – по хуторах:
– Ото на хуторі Вулашка, як його називають по-місцевому, мешкало декілька сімей роду Пилипчуків (Василівців, як їх ще називали). З цього роду моя баба Параска. Коли в 1939 році поляки почули, що можуть попасти під Радянський Союз, то почали спродувати хутірським українцям і ліс, яким володіли, і землю. Мій прадід, який був бондарем (робив бочки й мав якийсь гріш), купив у них землю. Думав, щоб своїм дочкам, зокрема й моїй майбутній бабі Парасці, яка народилася в 1925 році, посаг дати, коли виходитимуть заміж. Тож був і в баби наділ. Не покористувалася ним – все пішло в колгосп, стало колективним. І хутори пропали – після війни радянська влада зігнала всіх у села – одні перебралися у Залаззя, інші – в Діброву. А щодо поляків, тих осадників, які жили в Діброві, то вони, спродавшись правдами й неправдами, потихеньку звідси виїхали.
А от садки гарні, посаджені ними, залишилися. Про це Валерій Дмитрук чув уже від свого батька, який народився в 1946 році:
– Будучи хлопчаком, він, із такими ж своїми ровесниками, їздив у Діброву... красти (казав, як було) садовину. Бо ж що тоді, після війни, дітлахи бачили?
«Парасковія Михайлівна пам’ятає, що в селі були польські хати, господарі яких виїхали»
Людей, котрі пам’ятають, яким було село Діброва за Польщі, нині марно шукати. Адже навіть тим, хто народився в другій половині 1930-х, ось-ось виповниться дев’яносто. Й наша перша зустріч – із Парасковією Оніщук, яку у вересні родина вітатиме із таким поважним ювілеєм. Ми не могли не зупинитися біля її хати, бо ж саме перед нею росте один із старезних дубів. Почувши захоплення кремезним деревом (символом села!), Парасковія Михайлівна бідкалася:
– То якась біда виросла коло нас. Бачите, як над хатою нависнув? Коли буря насувається, то боюся, щоб не завалився й не наробив біди. Як будувалися, то дуб був нібито й невеличкий. Все одно чоловік хотів його зрізати, та лісничий сказав, щоб посадили перш десять штук тополі. Ну не дав дозволу, й дуб залишився. Як ми поженилися, то трохи в невістках я пожила. Там у мене перша дитина народилася. А потім, то був 1958-й, мій батько взявся будувати мені хату – він столяр був хороший – усе вмів зробити. Стали ми дерево навозити. В 1960 році вже сиділи тут...
Зараз Парасковія Михайлівна у цьому будинку не живе. Наймолодша дочка, Ліда, забрала матір до себе, щоб їй легше було, «бо ж то такі літа». Тобто, повернулася жінка в батьківський будинок, в якому й сама росла. Він – поряд, через дорогу стоїть.
Батьки довгожительки перебралися в Діброву з хутора, коли вона підлітком була. Перш невеличку хатину поставили, потім – уже цю, більшу, яку наймолодша її дочка тепер осучаснила. А в хаті, де в 1960 році Оніщуки справили новосілля, залишився син, Сергій.
– У нас із чоловіком – дев’ятеро дітей, – каже Парасковія Михайлівна. – Добрий був мій Степан, завжди дбав про сім’ю, та він помер в 2019-му. А ми ж ровесниками були.
Усіх синів і дочок жінка сама народжувала – «тільки Ліду виймали – кесерили». В Любешів возили породіллю, як приходив час. А раз вже пізно було вирушати в лікарню, то вдома дитя на світ з’явилося. П’ять синів служили в армії, двоє навіть – у Німеччині, один – в Угорщині, і батьки «щоразу виряджанку їм робили».
У нашої співбесідниці – дванадцять онуків, сім правнуків. Найбільший її біль, що трьох синів довелося вже похоронити:
– Я, бачте, живу, а їх, ще молодих, нема. Плачу кожен день.
І таке гірке, але відверте зізнання:
– Не гляділи самі себе, того й померли від хвороб.
За Польщі дібровська довгожителька була зовсім маленькою. А от старша її сестра, як вона каже, то багато могла б пригадати, «бо ж у польську школу ходила, два класи закінчила, був у неї вчитель Гроховіна». На жаль, не обходиться без отого: «Могла б», бо сестри вже нема в живих. А Парасковія Михайлівна пам’ятає, що в селі були польські хати, господарі яких виїхали («Дехто виїхав, а хтось і не вспів – тільки я про це не хочу говорити»). А поселялися в покинутих хатах забужани, як називали українців, котрих вивезли з Польщі.
І спогад про колгосп – той час, коли уже й «добре було жити»:
– Я спеціальність мала – у Володимирі-Волинському вивчилася, двадцять років була помічником бухгалтера в Залаззівському колгоспі (мати по сусідству жила, то помагала дітей глядіти). Чоловік шоферував. А потім колгосп розкидали. Тепер всі в Польщу їдуть на заробітки. Молодьожі нема. Встаються діти і баби. Село вмирає.
«Батько вислав матері і доляри, і всі документи, щоб і вона вирушала до нього в Америку»
По сусідству з Оніщуками – обійстя ще одного старожила – Івана Раковця. Дев’яносто йому виповниться у лютому наступного року. Літнього дня чоловік сидів на порозі своєї хати й різав яблука на сушку.
– Племіннику дам, – сказав Іван Семенович, коли мова зайшла, що компот смачний буде взимку.
Слово за словом і стає ясно, що живе чоловік сам:
– Мав дружину, але дітей в нас не було. Ми давно розійшлися й більше я не женився. Жили вдвох із матір’ю, якій Бог дав 99 літ. А батько ще молодим помер від тифу.
І мимовільний перехід у розмові до далекого минулого. Зачіпка для цього – старенька хатина за фруктовими деревами, яка, видно, давно стоїть пусткою.
– Вона вже на третьому місці стоїть, – каже чоловік. – Перш була в Нуйно на Камінь-Каширщині, та хазяїн позику взяв і не віддавав, то банк хотів її забрати. Батько ж мій заніс гроші тому боржнику й купив хату та перевіз на хутір Бурків, де жила наша сім’я. А пізніше перетягли в Діброву. Після війни ще й бляхою накрили, бо ж була вона під соломою.
Будинок, у якому зараз живе Іван Раковець, побудований вже в 1979 році. А спогад у цьому зв’язку – про значно давніше:
– Він на тому місці, де колись жила полячка – груба Маріґанка.
З Америкою зразу це прізвисько асоціюється. Коли озвучила цю думку, то Іван Семенович сказав:
– І мою матір називали «Маріґанкою», бо батько в Америку їздив на заробітки.
Виявляється, перетягнувши на хутір хату з Нуйно, батько поїхав в Америку заробляти гроші на землю. А коли побув за океаном, грошей зібрав, роздивився, як там живеться, то вислав матері і доляри, і всі документи, щоб і вона вирушала до нього.
– Мати вже мала на руках шифкарту (шифкарта (від нім. Schiffskarte) – це проїзний квиток або документ на поїздку на кораблі чи пароплаві. Цей термін часто використовували українські емігранти наприкінці XIX та в першій половині XX століття під час масових виїздів до Америки чи Канади. – Авт.). Не треба було витрачатися – батько все оплатив. Залишалося тільки пройти комісію. Та мати не схотіла їхати в Америку. За ті гроші, що батько вислав, вона сама землю на хуторі купляла. А там – і він вернувся додому...
Іван Семенович народився на хуторі, але ріс і життя його пройшло у Діброві. Понад чотири десятиліття працював в сільському магазині.
Під хатою стоїть велосипед – незамінний помічник чоловіка («Ноги вже болять – тяжко ходити, а на ровера сяду, то куди хоч заїду»). Ще сам у лісі дрова на зиму заготовляє – акуратні в’язочки складені про запас під хлівом. Та що там дрова? В свої літа він ще й свиню тримає – охоче показав, що хлів не порожній, – буде колись свіжина.
У Діброві меншає людей, але не меншає любові до рідної землі.
Дуже хотілося потрапити в ту стареньку хату, яка «вже на третьому місці стоїть». Не вдалося господаря вмовити, щоб відкрив її. Мовляв, пустка там, в яку тепер і зайти трудно, – «та й на що там дивитися?». А я бачу через вікно краєчок вишитого рушника (певно, над іконою висить), і так шкода, що не можу зробити знімка із нинішньої пустки, а колись – хати, в якій жила велика сім’я, – в батьків Івана Семеновича було вісім синів.
«У теперішній час невигідно тримати такі маленькі школи»
Звичайно, хотілося поспілкуватися не лише із старожилами й почути ностальгійні спогади про давно минулі літа, коли хоч і непросто жилося, але тоді вони були молодими й дужими. Тож шукала зустрічі із тими мешканцями Діброви, котрі сьогодні народжують і ростять дітей, яким небайдуже, що в їхньому селі нема ні школи, ні медпункту. Школу, а вона була початкова, тут закрили в 2021 році – з 1-го вересня діти вже пішли в Залаззя. В Діброві на приміщенні колишнього навчального закладу і досі висить вітання: «Ласкаво просимо!» Як виявилося, ми змогли буквально скористатися цією гостинністю й переступити поріг школи – побувати в колишніх класах, а при бажанні й посидіти за партою. Замок висів лише на центральних, скажемо так, дверях, а ось двері на другому вході – навіть не прикриті. Чийсь недогляд, м’яко кажучи.
За словами старости Валерія Дмитрука, в цьому приміщенні кожна грубка гріє при потребі. А в нас війна – якщо десь треба буде поселити військових, то кращого місця немає. І для переселенців – так само. Тут же ж вікна пластикові поставлені...
Мою увагу привернули дошки, на яких колись діти розв’язували задачі, а зараз на них – чиїсь автографи під словами: «Тут був». А ще – розкидані повсюди робочі зошити, ляльки-мотанки (певно, був якийсь мистецький куточок). І «паспорт школи» на видному місці, з якого дізнаюсь, що рік заснування навчального закладу – 1950-й. Сімдесят літ прослужив. На стовпі біля приміщення школи, тепер уже колишньої, – лелече гніздо, в якому попідростали бузьки-дитинчата. Батьки, мабуть, вчать їх літати – ставлять на крило. А, може, то символ того, що в Діброві з часом буде більша народжуваність, тож навчальний заклад, принаймні для початкових класів, знадобиться. А відтак приміщення треба зберегти, не залишаючи напризволяще. Не стало ж воно нічийним?
З приводу закриття початкової школи ми говорили з Валентиною Гончик – мамою п’яти дітей, троє з яких – школярі. Наймолодший її син, Богдан, перший клас закінчив ще в рідному селі. Ясно, що добре, коли малу дитину не треба відправляти вранці до школи в друге село. Але Валентина з розумінням говорила про ситуацію, яка в наші дні не лише в Діброві:
– У теперішній час невигідно тримати такі маленькі школи – витрати на вчителів, навчальний процес великі. Було мало учнів, тож і змушені були так зробити.
Розмова із жінкою була й про те, про що вже чула в селі: оскільки вдома нема роботи, то доводиться їхати в Польщу. Тим більше, що Валентина сама ростить дітей («з чоловіком ще до війни розлучилися»), та ще й взялася ремонтувати, добудовувати хату.
– А з ким же менші діти, коли ви в Польщі? – напрошується питання.
– Баба з дідом, які живуть у селі Витуле, приїжджають, – каже жінка.
Ось із пригадалися слова довгожительки Діброви – Парасковії Оніщук з приводу того, що роз’їжджаються люди: «Молодьожі нема. Встаються в селі діти і баби».
«З осені 2022 року мій чоловік на війні»
Діброва – невеличке село (особливо, якщо порівнювати його із сусіднім Залаззям, де кількість населення – дві тисячі). Хоч зареєстровано тут 202 чоловіка, фактично проживає 136. Але, буваючи в різних куточках Волині, щоразу пересвідчуєшся, що навіть найменші і найвіддаленіші села не оминула війна, яка триває ось уже п’ятий рік.
– Анатолій Пилипчук і Володимир Сахарчук і зараз воюють, – розповідає староста Валерій Дмитрук, – двоє, маючи уже на те підстави, звільнилися зі служби.
Валерій Олексадрович говорив ще про одного мешканця цього села, Сергія Бегаля:
– Після поранення Сергій втратив ногу, але вже ходить на протезі. От тільки не знаю, де він зараз – в Діброві його нема.
Вже після відрядження староста скинув мені номер мобілки Сергія. Зателефонувала – він відповів на мій дзвінок. Так склалися життєві обставини, що нині Сергій Бегаль живе в Замшанах на Ратнівщині. Він і тепер – діючий військовослужбовець, перебуває на реабілітації. І клопочеться не про те, щоб його списали зі служби, а прагне знову потрапити (і це – на протезі!) до своїх побратимів. З приводу цього сказав:
– Мені пропонували йти в штаб, але я відмовився. Хочу тільки до хлопців – якщо вже не на «нуль», то хоча б на спостережний пункт на передовій. Поки що комбат на таке не погоджується – не хоче брати на себе відповідальності за мене...
А безпосередньо в Діброві ми зустрілися з дружиною Анатолія Пилипчука – Оленою Василівною. Подружжя виростило четверо дітей – доньку й три сини. Їхнє майбутнє й захищає батько.
– З осені 2022 року мій чоловік-артилерист на війні, – розповідає пані Олена. – І все в гарячих точках – на Покровському напрямку.
Непросто жінці самій в селі хазяйнувати – а хазяйство, судячи по забудові на обійсті, чимале. Коли про це зайшла мова, жінка сказала:
– Якось живемо. Так завжди в селі було, що чоловіки по сезонах їздили скрізь. І мій Анатолій перш працював комбайнером, трактористом, а потім – по заробітках.
Під час війни Анатолій Пилипчук приїжджає у відпустку – ото стільки й бачиться подружжя.
– Слава Богу, милував він чоловіка від біди – обійшлося без поранення. А значить і нема підстав, щоб звільнився зі служби. Може б, якби щось по здоров’ю було «не так», то відпустили б уже. От і воює майже чотири роки, хоч йому 57-м.
У хазяйстві 60 соток картоплі, стільки ж зернових, городина є. Звичайно ж, – домашня живність. Є й корова, але «цього року будемо збувати, бо важко, – то ж треба сіно заготовити, привезти».
...У дворі стоїть тракторець із причепом – чекає господаря, й нехай швидше дочекає воїна, який майже чотири роки захищає від ворога Україну. А поки що реалії такі, що жінки освоюють сільськогосподарську техніку. Це засвідчили слова Олени Пилипчук:
– І я можу сісти за кермо, як треба щось тракторцем привезти з поля. Навчилася й машину водити.
Зараз також читають: Третю свою доньку Герой-волинянин Сергій Носуліч уже не побачив...
