Колись поруч були побратими й передова. Сьогодні – дружина Іванка і донечка Майя, заради яких хочеться жити далі.
Воїн з Волині вижив у пеклі війни. І народилася Майя
Василь Гапонюк пройшов Херсонщину, Бахмут і Серебрянський ліс, двічі був важко поранений, втратив око, але повернувся додому, зустрів кохання й став татом маленької донечки
Їхала у прикордонне село Дольськ, що на Любешівщині, до ветерана російсько-української війни Василя Гапонюка в передчутті непростої розмови про прожите й пережите на війні. Так і було.
В спогадах був відбиток трагічних подій. Та все ж відчувалося більше радості. І це зрозуміло. Молодий чоловік пройшов через важкі бої, знає, як то боляче втрачати побратимів, мав два поранення, а в результаті в нього – друга група інвалідності на все життя. Та доля винагородила його, зробивши такий подарунок – він повернувся додому, має кохану дружину та милу потіху-донечку. Радістю світилися очі обраниці Василя – Іванки, котра сказала:
– Я вдячна Богові за те, що ми зустрілися з Василем, що зберіг на війні йому життя...
«Мав їхати в Польщу, на заробітки, а тут – повномасштабна війна»
Василь Гапонюк родом із села Шлапань – школу там закінчив. А потім сім’я переїхала в Дольськ. Вивчився хлопець у Любешівському коледжі на техніка-механіка й почав їздити, як і багато ровесників, на сезонні роботи в білорусь, росію. А потім була строкова служба. Василь якраз із тих, хто вважав, що кожен хлопець має пройти школу армії («інакше, що то за мужчина!»), тож сам хотів, аби призвали:
– Якось приїхав із сезону, а вдома вже лежала повістка. Я за неї – і у військкомат. Виявилося, що запізно, – набір уже закінчився. На другий рік не пропустив призову. Служив з весни 2017-го до осені 2018-го. Потрапив у Національну гвардію – в п’яту Слобожанську бригаду, яка дислокувалася на Харківщині. По правді, думав, що після строкової на військового піду вчитися. Але послужив півтора року і зрозумів, що військова справа, то – «не моє».
Вернувшись з армії, Василь їздив у Польщу. Була думка піти в АТО, але із жалості до матері («батька на той час вже не було – він помер десять років тому»), хлопець втримався від цього кроку.
Дякуючи тому, що тато вижив у страшному пеклі війни, ти, наша донечка, з’явилася на світ.
– Та от почалася повномасштабна війна, – пригадує ветеран війни. – Я був саме вдома – в березні вже мав їхати в Польщу – робив якраз документи. 24 лютого зранку ще й не знав нічого – не заходив в інтернет. Як поїхав у Любешів, то вже там, зателефонувавши комусь, почув: «Війна почалася». Вернувся додому, осмислив все й на другий день зранку – у військкомат: мовляв, бажаю служити. Брали ще в 14-у бригаду. Але спитали: «Встигнеш за дві години речі зібрати?». – «Так», – відповів.
Щоб справді встигнути, Василь подзвонив додому, сестрам, попросив, щоб склали необхідні речі. А вже сусід завіз із Дольська в Любешів.
Потрапив Василь Гапонюк у 63-ю бригаду, котра якраз формувалася на базі 14-ї бригади. Перший місяць, а це – березень, вона стояла в Любешові. Це ж той час, коли була загроза, що росіяни можуть піти з боку білорусі. А потім була Миколаївська область, Херсонська.
– Там ми стояли, поки в листопаді не звільнили Херсон, – пригадує Василь. –
За цим, таким мирним, «стояли» – непрості воєнні будні із важкими боями, з яких не всі верталися.
– Хоч тоді, – розповідає Василь, – у взводі, слава Богу, все обійшлося благополучно (в роті були втрати – і «200», і «300»). З Херсона, десь у грудні, ми пішли вже на Бахмут й були там до січня 2023 року. От де зазнали таких великих втрат, що змушені були вийти для поповнення.
«У Бахмуті то й тиждень я міг на зв’язок не виходити»
Якраз узимку 2023 року, коли їхній підрозділ вивели з Бахмута на Миколаївщину, Василь Гапонюк мав свою першу за час війни відпустку. В лютому він був вдома.
На жаль, із його матір’ю нам не вдалося поспілкуватися, бо вдома її не застала – жінка була на заробітках у Польщі. То вже в самого Василя розпитувала, якою була їхня зустріч після такої розлуки. Звичайно ж, мама тішилася, що син – живий-здоровий. Що може з ним поговорити. Бо ж це – та розкіш, яка буває буквально недоступна, коли твоя дитина на передовій.
– Як були на другій лінії, – каже Василь, – то я кожен день, ну – через день телефонував додому. Та це ж – війна, і всяке бувало. Якось у Бахмуті, то й тиждень ми не говорили з мамою. Я на зв’язок не виходив. Не міг виходити. Але, слава Богу, зі мною служив побратим із мого села. Якщо він на позиції й не може нічого повідомити рідним, то я виручаю. І – навпаки.
Мова йде про Сергія Божка. Разом з «Педагогом» – такий позивний у побратима – вони йшли на війну, разом і в свою першу відпустку приїхали (у Василя, до речі, позивний «Гапон» – від прізвища, так і в селі родину називають, ну а Сергій Божко вчителював свого часу). Удвох повернулися в стрій. На Миколаївщині ще місяць навчалися, тренувалися трохи. А потім була Донецька область – Лиманський напрямок аж до літа. Звідти підрозділ переправили в Серебрянський ліс. То вже був червень 2023 року. Василь тоді туди не потрапив, оскільки був відібраний у групу, котра їхала на навчання у Великобританію. Місяць воно тривало. Ось що розповідає з цього приводу чоловік, який не лише пройшов свого часу строкову службу, а й уже встиг більше року повоювати:
– Ці навчання далекі від нашої війни. Воно, звичайно, корисно побігати, поштурмувати, постріляти. Але після реальних боїв – це така собі гра. Ти знаєш, що тебе не вб’ють. Навіть якщо ти в непідходящий момент висунувся й був смертельно уражений, то тебе оживлять, виключивши лазер. То ж не страшно, коли й не сховаєшся, бо знаєш, що не загинеш. А щось нового, по правді, під час цих навчань я для себе не відкрив. Зараз настала епоха безпілотників, а в Британії ними зовсім не працювали. І я впевнений, що на дронах ми будемо вчити британців, а не вони – нас.
Між першим та другим пораненням від зустрів свою майбутню дружину
Серебрянський ліс чекав Василя Гапонюка після Великобританії. Там він був до зими 2024 року. Власне, аж до поранення.
– 11 чи 12 лютого (точно не пам’ятаю) це сталося, – розповідає чоловік, пригадуючи бій, в якому його накрив мінометний вогонь. – Пальці всі мені перебило на лівій руці. Поранення я отримав не на своїй позиції – пішли допомагати нашим суміжникам і там в такий «заміс» потрапили. Йшов штурм, артилерія працювала. Мене осколками посікло. Був у Харкові на лікуванні – десь півтора місяця. Потім додому приїхав на реабілітацію. Якийсь час у Любешівській лікарні лежав. Там мені шпиці діставали, які стояли в пальцях.
Час лікування, реабілітації пов’язаний у Василя Гапонюка з подією, про яку не можна не згадати, бо вона змінила його життя. Саме тоді, між першим і другим пораненням (що вдруге стане «300», тоді, звісно, не думав), він познайомився зі своєю майбутньою дружиною – Іванною. Дівчина родом із села Лобни. Про той день, коли вперше її побачив, такий спогад:
– Це було в Любешові. Ми із сестрою зайшли в аптеку купити для неї якісь ліки. А там працює наша двоюрідна сестра. Родичка запропонувала попити чаю. У цій аптеці робила й Іванка, яка долучилася до компанії. Так і познайомилися.
І вже й Іванка проводжала Василя на службу, коли закінчився час реабілітації після першого поранення. У вересні вертався він у стрій – до побратимів, які тримали оборону в Серебрянському лісі.
– 24-го я вже був на позиції. Побув п’ять днів на бойовому завданні й вийшов. Мав відпочити, щоб другий раз заходити. Ото перед цим другим заходом і потрапив під обстріл. Ми їхали в машині й по нас влучив міномет. Мені вибило око, руку, знову ліву, поранило. Почалося лікування. Перш – в Дніпрі, де ситуацію лише стабілізували, затим – у Черкасах.
І тепер уже, крім мами й сестер, до Василя приїжджала й Іванка – його майбутня дружина. Зокрема на день народження він мав таке свято. Цього разу лікування було тривале. На Василя чекала не одна операція, зокрема й пластична, в офтальмологічній клініці Філатова, що в Одесі. Спочатку йому поставили тимчасовий протез. І вже тоді, перебуваючи вдома на реабілітації, військовослужбовець подав документи на проходження військово-лікарської комісії для визначення ступеня придатності до подальшої служби.
По правді, з приводу цього не від одного військовослужбовця доводилося чути, що це, м’яко кажучи, дуже клопітка процедура, яка може затягнутися надовго, й ти «пройдеш всі круги пекла», поки буде результат. Тому-то була приємно вражена, почувши від Василя Гапонюка:
– Я вам скажу, якщо нормальні командири (за словом «нормальні» – дуже багато: порядні, професійні, людяні і хтось ще продовжить цей ряд. – Авт.), то – без проблем. А в мене якраз такі, нормальні, і командир, і начальник штабу (чи його заступник). Тож я дуже скоро звільнився. Навіть для проходження ВЛК мені дали направлення до Луцька, щоб я міг бути ближче додому.
І в цьому зв’язку було ще одне відверте зізнання воїна. Вже не про нормальних командирів, а про те, як важливо, з ким ти йдеш у бій, з ким стоїш на позиції.
– Візьму перший рік війни. Коли ми пройшли Миколаїв, Миколаївську область, то в нас не було втрат. І ніхто в СЗЧ не пішов. А коли заїхали в Бахмут, то там уже побачив, що серед нас є і такі, хто морально не витримував реалій війни. Це не слабкість – просто у всіх своя психіка. І коли почалися важкі бої, то якраз були такі, хто самовільно залишав частину. Зосталися ті, на кого можна покластися. Там головне – знати, з ким ти стоїш на позиції. Тоді можна спокійно вночі відпочивати й не боятися, що хтось засне на посту. Не секрет, є й такі, хто халатно ставиться до своїх обов’язків на війні, не задумується, що від нього залежить чиєсь життя. Ще й через це гине багато хлопців.
Василь Гапонюк питає:
– А можна висловити подяку? – Звичайно ж, можна – це буде за честь для нашої газети.
І ось та подяка ветерана російсько-української війни, сина, брата, чоловіка й тата:
– Дякую матері за її підтримку, за молитви, за недоспані ночі і тоді, коли я був малий, і тоді, як пішов на війну. Вдячний сестрам за підтримку й віру в мене. І дружині спасибі за довіру, кохання, за доньку – мою маленьку принцесу. Особлива подяка побратимам за їхню сміливість, виручку, почуття гумору – без гумору на війні не виживеш. Навіть в складній ситуації ми з ними могли пожартувати, хоча війна, то не жарт.
«Зустріч Нового 2025 року кардинально змінила наше життя»
Коли ж Василь Гапонюк покликав свою Іванку заміж? Виявляється, це сталося в час проходження реабілітації після другого поранення. Було це (й назавжди обом запам’ятається) 31 грудня 2024-го.
– Василь запросив мене до себе, щоб ми разом зустрічати Новий рік. Я й не здогадувалася, що того вечора буде пропозиція руки й серця. А сталося саме так – він покликав мене заміж. Тобто зустріч Нового 2025 року кардинально змінила наше життя.
Одружилася пара вже після того, як Василь звільнився зі служби. Шлюб зареєстрували 16 травня. Звичайно, буде і таїнство вінчання:
– Планували взяти церковний шлюб після війни. Думали, що вона швидше закінчиться. Але, зважаючи на нинішню ситуацію, ще не визначилися.
В цьому році, 3-го березня, у Василя й Іванни Гапонюків народилася донька, яку назвали Майєю. Мова зайшла про те, як живеться сім’ї ветерана російсько-української війни? Поки що подружжя мешкає в батьківській хаті Василя. Чоловік має другу групу інвалідності, йому призначена пенсія. Яка вона? Не зазираючи, як мовиться, в чужий гаманець, передам це словами самого Василя:
– Можна сказати так: якщо нічого вартісного не купувати, а витрачати кошти лише на прожиття, то тих грошей, що одержую, вистачить. Оскільки ми не маємо власного будинку чи квартири, то нам держава виділила гроші на житло. Будемо шукати щось. А де саме хотілося б мешкати, то ще не вирішили. Поживемо-побачимо. Думка є і про Любешів, Луцьк, але не все так просто. В селі дешевше трохи жити, ніж у місті, бо є якесь хазяйство.
І про головне в сім’ї ми говорили – щоб в домі завжди була любов і злагода. А так обов’язково буде, якщо молоді люди сповідують такі цінності в стосунках, про які я від них почула.
– «Зачепила» Іванка мене своєю красою, спокійною вдачею, добротою, скромністю. В ній є те, що я найбільше ціную, – чесність, відвертість, доброта, – це слова Василя.
– Скажу про мужність свого чоловіка, відповідальність за свої вчинки, доброту. В ньому я побачила дійсно хорошого, коханого мужчину, який зуміє захистити і бути опорою на все життя, який уміє піклуватися про свою сім’ю (мене й нашу донечку) і ставить її на перше місце. Я вдячна Богові за те, що ми зустрілися з Василем, що зберіг на війні йому життя...
А коли підросте їхня донечка, то дізнається від батьків, що вони одружилися в непростий час війни. І, мабуть, почує ці ж мамині слова, інтерпретовані, відповідно, для доньки: «Дякуючи тому, що тато вижив у страшному пеклі, війни, ти, наша донечка, з’явилася на світ».
Зараз також читають: Спецпризначенець «Wizard»: «Коли багато хто втікав від війни з України, я повернувся з-за кордону».
