Андрій Бондарчук був серед тих, хто 24 серпня 1991 року творив новітню українську державу, яку після повномасштабного російського вторгнення став захищати його онук.
«Тоді ми голосували за Незалежність. Сьогодні за неї платять кров’ю»
Народний депутат України І скликання Андрій Бондарчук згадує 24 серпня 1991 року, коли сам голосував за Акт проголошення Незалежності і розмірковує, чому через 35 років її справжню ціну Україна пізнає на полі бою
Заборонений мітинг у Луцьку нарекли «Зустріч із депутатами»
Дорогі волиняни! Щиро поздоровляю Вас із великим святом – Днем Незалежності України. Волею виборців Горохівського виборчого округу № 44 в нелегкій боротьбі з сановитими опонентами від КПРС я став переможцем і єдиним корінним волинянином у Верховній Раді УРСР, який був учасником цієї історичної події. Повернемось назад на 35 років.
У багатьох побутує думка, що тут головну роль мав заколот ортодоксальної верхівки КПРС і КДБ. Так, це прискорило розпад СРСР. Однак Україна ще задовго до того поволі готувалась до цього. Декларацію про державний суверенітет України, як начерк каркасу суверенності, наше скликання ухвалило ще 16 липня 1990-го, більш як за рік до 24 серпня 1991 року. Її назвали «малою Конституцією» і відзначали як День Незалежності. Струсонула країну і владу Студентська «революція на граніті».
В перший день надзвичайного стану, який ввела московська хунта (ГКЧП) 19 серпня 1991-го, я був у Луцьку. Стривожені люди стікалися на Театральний майдан. Мітинги були заборонені, то ж захід нарекли «Зустріч із депутатами». Моє слово було першим, першим став і сміливий публічний виступ, бо речі назвав своїми іменами: це – хунта, вона довго не протримається і Україна стане вільною. Володимир Лис, який тоді був присутній як журналіст газети «Волинь», згодом назвав мій виступ пророчим.
Володимир Лис, який тоді був присутній як журналіст газети «Волинь», згодом назвав мій виступ пророчим.
Депутатів терміново відкликали з відпустки. То були дуже тривожні дні, хунта мала велику владу і терези долі України могли похитнутись.
Леонід Кравчук, як Голова Верховної Ради, балансував, не наважувався зробити якийсь крок, визначитись в ситуації. Народна Рада вимагала, аби він скликав позачергову сесію. Голова зажадав зібрати 150 підписів депутатів. Їх оперативно зібрали. Та він терміново відбув у москву, на сесію Верховної Ради СРСР. На той час хунта почала здавати свої позиції і, повернувшись, Леонід Макарович став більш прихильним до опозиції. Із середовища більшості з’явилась важлива інформація: комуністи розгублені, лідери їх «кинули», треба зберегти комуністичний заповідник в Україні, вони будуть голосувати за Незалежність, якщо КПУ не буде заборонена. «Іначє оні нас раздавят», – нібито сказав їхній лідер Станіслав Гуренко.
Комуністи погодились проголосувати «за», тільки б не було «суду Лінча»
І от наближається момент істини. Бурхливо нуртує зала, Кравчук на трибуні. Виступ і відповіді – півтори години. На початку доповідач тримався впевнено, рішуче засуджував хунту. Та дошкульні питання про його млявість, нерішучість, вибивають з рівноваги. Зала то вибухає, то стихає. Однак, коли він перейшов до першочергових питань – підпорядкування Голові Верховної Ради армії, КДБ, МВС, департизації, правоохоронних органів, зала втихомирилась. Кравчук входив у нову, політичну роль демократа, напівпатріота перед своїми вчорашніми однопартійцями всієї України.
При оголошенні про виступ Станіслава Гуренка здійнялось справжнє ревище і Голова вимушено оголошує 30-хвилинну перерву. Після неї виступ Гуренка сприйняли спокійніше, бо він був лише проти того, аби до обкомів не застосовували «суду Лінча» (самосуду, убивства чи жорстокого побиття людини натовпом без офіційного слідства та закону. Термін походить із США XVIII століття від імені судді або плантатора Чарльза Лінча, який під час війни за незалежність створював нелегітимні трибунали для покарання мародерів. – Ред.).
Обговорення доповіді перетворилось на суд над КПРС. Комуністи, їх лідери вперше в історії чули справжню оцінку їхньої діяльності, терпіли нищівну критику і поразку. Микола Поровський, В’ячеслав Чорновіл, Іван Заєць не шкодували слів, жахливих фактів. Та, коли справа дійшла до проєкту Акту про Незалежність, вони оговтались і провалили голосування.
Знов перерва. Опозиція засідає у фойє третього поверху, комуністична більшість у кінозалі. Дискусії, консультації, узгодження. Обідати йдемо в готель «Київ», що поруч.
За гарячими дискусіями ми не бачили довкілля. А навколо ВР бурхливе людське море, яке скандує, кричить, співає, розмахує транспарантами, лозунгами. Пробитись неможливо і вузький коридор нам прокладає міліція. Народ кидає гнівні епітети на адресу депутатів. Народної ради вони, знаємо, не стосуються, і ми не ображаємось. Деяким комунякам дістається персонально, митрополиту Агафангелу теж: «Іуда!». Та ж ситуація і на зворотному шляху до ВР. Вочевидь, ця емоційна реакція мас вплинула на подальшу позицію більшості.
Вечірнє засідання – о 13-й, на годину раніше. До трибуни, на пропозицію Леоніда Кравчука, вдається прорватись Володимиру Яворівському: «Давайте скажемо, що сьогодні настав не момент помсти, а момент істини!».
Ця миролюбива, дипломатична передмова златоуста стишила залу і він зачитує проєкт Акту про Незалежність України. Микола Багров, голова ВР АР Крим, пропонує відвести для обговорення Акту кілька днів. Та, коли одержує відмову, гаркнув: «За нєзавісімость голосовать нє буду!» і демонстративно, гримнувши дверима, вийшов. Ніхто його приклад не повторив, але залу розбурхав. Знов оголошується перерва. Знов дискусії, узгодження, консультації.
17.57. Табло вистрілило: 321 – «за»!
Нарешті займаємо свої місця. Леонід Кравчук впевнено йде до трибуни.
– Шановні депутати! Більшість і опозиція домовились з головного питання… Я зачитаю проєкт постанови і Акту про Незалежність України… Ставлю на голосування… Голосування поіменне… Тиснемо на кнопки…
17.57. Критична мить. Але тих десять секунд так довго тягнуться! І ось табло вистрілює – 321 «за»! 2 – «проти», 4 утрималось, 21 не голосували. Ура! Обіймаємось, не соромлячись, витираємо сльози радості. Скільки то віків Україна виборювала цю надію, скільки її синів і дочок віддали життя і здоров’я за цю мрію!
З неочікуваною пропозицією виступив Ігор Юхновський: на підтвердження Акту про Незалежність провести 1 грудня Всеукраїнський референдум. Ризикована і небезпечна дія. Адже не так давно відбувся референдум, де переважна більшість учасників висловилась за те, щоб зберегти єдність в Союзі держав. То ж багато членів «Народного руху», в тому числі і я, голосували проти. На щастя, ми помилились, бо абсолютна більшість учасників підтримали Акт. Після цього пішла злива визнань країн світу про Україну, як суверенну державу.
А потім до зали внесли синьо-жовтий прапор…
Несподіваною була і пропозиція Романа Лубківського, письменника із Львова, – внести до зали синьо-жовтий прапор. На хвилинку в залі запанувала тиша.
Леонід Кравчук розгублений – що робити? Досвідчений В’ячеслав Чорновіл кидає йому рятівний круг: це, мовляв, прапор, з яким на барикадах у Москві щойно стояли українці. Прапор встановлюють у ніші. А слідом до зали депутати вносять ще один, довжелезне національне знамено, яким застеляють стіл Голови і його заступників. Здіймається неймовірний гамір, шум, гнівні вигуки партократів. Ми ж встаємо, аплодуєм, кричимо: «Слава Україні!». На балконах, де преса, дипломати, гості теж коїться щось неймовірне. Нова доба історії почалась сьогодні…
Леонід Кравчук розгублений – що робити? Досвідчений В’ячеслав Чорновіл кидає йому рятівний круг: це, мовляв, прапор, з яким на барикадах у Москві щойно стояли українці. Прапор встановлюють у ніші.
Виходимо з будинку. Який дисонанс! Тепер тут неймовірно радісна атмосфера, адже трансляція засідання йде й на вулицю. Тисячі й тисячі людей, маєво прапорів, гасла, вигуки «Слава!», обійми, поцілунки! Якесь невимовне душевне піднесення. Нам уступають дорогу. Під ноги кидають квіти… Боже, що робиться! Ні, не буде в історії України парламенту, депутатам якого устелятимуть дорогу квітами… Левка Лук’яненка підкидають на руках. Він закликає іти на головний майдан Києва, що нині носить назву Незалежності. Там буде велелюдний мітинг.
Для нас і багатьох людей було незрозумілим – чому Голова доручив зачитати Акт Володимиру Яворівському, а не співавтору тексту. У самого Левка Григоровича від образи зволожились очі, у нього до того ж 24 серпня день уродин. Лише через кілька років Леонід Кравчук пояснив: Левко Лук’яненко був би гострим подразником для комуністів і ми б втратили немало голосів.
Ейфорія минула. Державу треба було будувати
Кажучи відверто, тоді ні ми, ні суспільство сповна не усвідомлювали ціну важливої історичної події і для України, і у геополітичному вимірі. Та й ейфорія тривала недовго. Бо вже з наступного дня треба було братись за огром незнаної, в основному, непопулярної, чорнової, клопіткої, але необхідної роботи – перебудовувати систему, будувати нову Україну.
Найскладнішим і найважливішим була проблема перебудови свідомості людей, як спадку комуністичного, ще вчорашнього дня. Так, громадяни України хотіли мати свою суверенну державу, це вони підтвердили на референдумі, вважаючи, що життя швидко зміниться на краще, про це подбає своя держава. Таку позицію впродовж багатьох років формував Союз. Однак, аби збудувати державу, захистити її, необхідна терпляча, тривала праця кожного. Це як велосипед – хочеш їхати – крути педалі. Великим гальмом були старі кадри на всіх щаблях управління, відсутність нових законів чи їх недосконалість, що породжувало нові проблеми. Голосування за Кравчука і Чорновола, як головних кандидатур на пост першого президента України, показало рівень свідомості суспільства.
І все ж ми, депутати першого, демократичного скликання заснували, збудували державу Україна з усіма необхідними атрибутами – Герб, Гімн, Прапор, підготували до випуску грошову одиницю. Готові були ухвалити і Конституцію, проєкт якої пройшов обговорення в суспільстві. Однак позиція Президента і Голови ВР завадила цьому. Але він став базовим для Конституції, яку прийняло наступне скликання. Ми виконали свою історичну місію. Україна стала суб’єктом міжнародного права, відомою у світі. Певно, вона була ще далекою від європейських стандартів, але це вже була держава. Шлях до європейського дому виявився надто складним, важким і небезпечним. Щоб перекрити його, наш споконвічний ворог вдався до широкомасштабної війни.
Через 35 років Незалежність має іншу ціну
Ювілейний 35-й рік Незалежності ми відзначаємо в умовах воєнного стану. Попри те, що ворог спробує перешкодити нам відчути, що то для нас свято, йому це не під силу. Воно у нашій свідомості, як найдорожче. Незабутнє, найдорожче, вічне, як вічна Україна. Тому, попри все, я впевнений, ми вистоїмо, державу збережемо, в європейському домі будемо. І кордони 1991 року в перспективі відновимо.
Хай не дивує скептиків моя впевненість, вона обґрунтована новим виміром Незалежності. Бо на полі бою мужні ЗСУ відстоюють саме її. Війна за шкалою цінностей надала їй найвищий бал: за неї наші воїни платять найдорожчим. Порівняймо схожі ситуації – початок двох війн. Моє покоління пам’ятає напад гітлерівських військ на СРСР, яке почалося з України, як республіки Союзу. Так, у деяких містах комуністична влада готувала ополченські загони. Однак добровільного масового ополчення не було, радянська армія швидко відступала, цілі частини здавались в полон. Україна тоді була підневільною.
Попри все, я впевнений, ми вистоїмо, державу збережемо, в європейському домі будемо. І кордони1991 року в перспективі відновимо.
Після мирного, безкровного здобуття Незалежності, першу сторінку в історії жертовної боротьби за непорушність суверенітету вписав Майдан. Він зламав план Москви руками її агента, двуликого Януса і його кліки, змінити наш європейський курс. Безсмертний подвиг Небесної сотні сколихнув Україну і демократичний світ, став прелюдією до ще вищого, масовішого.
І ось агресія, потім широкомасштабна війна проти України. Тисячі і тисячі добровольців разом із ЗСУ стали єдиним фронтом, якому допомагала вся Україна. Всеукраїнський здвиг. Єдність, зцементована Незалежністю. П’ятий рік ми тримаємо оборону. Нахабний, жорстокий ворог вже і в глибині своєї імперії відчув що таке війна. Ми змужніли, наші ЗСУ набрались досвіду ведення війни, там виросли молоді талановиті воєначальники, командири, налагоджується виробництво нових видів зброї. Та деяких її видів нам гостро не вистачає, партнери, у яких вона є, не поспішають поділитися нею.
Щоб вистояти, кожен має тримати свій фронт
Війна породила багато проблем, серед яких внутрішні особливо гострі. Про них хотілось би сказати вищій владі в її трьох іпостасях, бо тут її основна вина. Але не в цей святковий день. Добре, що на них гостро реагує притомна активна частина суспільства і змушує владу тримати державницьку позицію. Це ще один важливий фактор для перемоги.
Так, війна – це величезне горе, біда. Особливо для тих, хто втратив своїх рідних, які пожертвували найцінніше, аби зберегти Незалежність, зберегти державу. На тлі їхньої жертовності, горя їх рідних, героїзму тих, хто боронить нас, дріб’язковими виглядає багато того, на що ми нарікаємо. Окрім корупції, яка є під час війни мародерством.
Ворог все робить, аби ми зневірились у перемозі, зломити нашу стійкість. Тому, аби вистояти, кожен на своєму робочому місці, посаді повинен доброчесно виконувати священний обов’язок громадянина – захист рідної землі. Тоді прийде перемога.
Зі святом, дорогі! Слава Україні, її Героям!
Андрій БОНДАРЧУК, народний депутат України І скликання, почесний громадянин Волині, Луцька, села Сереховичі на Старовижівщині/
Зараз також читають: Екснардеп від Волині Андрій БОНДАРЧУК: «Нині Бог на фронті – наші Збройні Сили».
