У родинному альбомі Лукашиків – діти, онуки, молодість. А поруч усі ці роки – «Волинь».
Діти розлетілися по світу, а «Волинь» залишилася вдома
Іван та Ольга Лукашики із Залаззя, що на Любешівщині, вже 45 років разом – і майже стільки ж не розлучаються з улюбленою газетою. Тож невипадково саме це подружжя стало переможцем редакційної акції й отримало 1000 гривень від «Волині»
«Все перечитуємо – з першої й до останньої сторінки»
Коли мова зайшла про те, скільки років Лукашики дружать із нашою газетою, то зробити підрахунок було дуже просто. Бо ж ця дружба, вважайте, – з часу їхнього одруження. А це – 45 років – стільки літ їхньому шлюбу.
– Перш була ще «Радянська Волинь», – каже Ольга Йосипівна, – а вже потім, як Україна незалежною стала, – «Волинь нова», «Волинь». Тільки один рік перейшли ми на «Голос України», але побачили, що там мало пишеться про життя, а все – політика, документи, й вернулися до своєї газети. «Волинь», то вже як член нашої родини, – вона завжди з нами.
Стосовно того, що насамперед читають у «своїй» газеті, то відповідь така:
– Все перечитуємо з першої й до останньої сторінки. Чоловік спочатку, потім – вже я. Як Юра, син наш найменший, вдома ще жив, то й він був її читачем. Хоч молодь зараз більше в мобілках дивиться новини.
В останні роки в газеті багато історій про війну, про загиблих хлопців і долі матерів, які втратили синів, жінок, котрі залишилися вдовами («Добре, якщо діти попідростали, а є ж, що зовсім маленькі залишаються без батьків»). За словами Ольги Йосипівни, як чоловік читає щось таке, що за душу бере, то, буває, що й заплаче...
Коли кругом стільки горя, то хочеться знайти в газеті й щось веселіше. Й тут уже «кохання з перцем по-волинському – «Бабу Параску й бабу Палажку з... Великої Груші» – згадають наші шанувальники. Одне слово, побажання їхнє, щоб газетний серіал і надалі мав продовження на сторінках газети.
– Ми ще й тоді, як пенсії не мали й із грішми було скрутно, бо ж четверо дітей ростили, то завжди старалися, щоб копієчка була на газету. І на рік, зазвичай, виписуємо, – говорила жінка.
А вже з приводу того, як та «копієчка» добувалася, то великою підмогою був ліс:
– Когось старшого залишали, щоб глядів найменшого, Юрія, а четверо – ми з чоловіком та двоє дітей – їхали по ягоди. Не лінувалися в четвертій годині встати, запорати хазяйство і встигнути на луцький автобус, який їхав в шостій годині, – ним добиралися в Бихівський ліс, що за вісім кілометрів від Залаззя.
«Мам, якби міг, то б пішки до хати, в якій виріс, пішов»
На прикладі того, як склалося життя родини Лукашиків, можна проілюструвати, яким воно було в багатьох волинян, котрі мешкали в прикордонні з білоруссю, колись, і яким є тепер. Іван Лукашик і на тракторі в місцевому колгоспі робив, і на заробітки їздив у росію. Його дружина ходила на різні роботи. Старші сини, Віталій та Сергій, як повиростали, то, як мовиться, проторували шлях на різні роботи в білорусь.
Віталій вже 17 років в білорусі, Сергій – 16. От тільки ніхто ж не думав, що почнеться війна й додому, в гості до батьків, вони не зможуть приїхати.
– Там і жінок познаходили, одружилися й залишилися жити в Брестській області, – розповідає Ольга Йосипівна. – Тоді ж із Любешова в Іваново автобус ходив, із Каменя-Каширського – на Брест. Перестройку робив Лукашенко – роботи молодим людям вистачало, тож багато любешівців осіло там. Віталій вже 17 років в білорусі, Сергій – 16. От тільки ніхто ж не думав, що почнеться війна й додому, в гості до батьків, вони не зможуть приїхати. Ще до 2022-го якось через Польщу добиралися в Залаззя. А тепер ми зовсім не бачимося. Сергій казав: «Мам, якби міг, то б пішки до хати, в якій виріс, пішов».
Так склалося, що й наймолодший син, Юрій, опинився з сім’єю за кордоном – у Франції. Лише дочка, Світлана, живе порівняно недалеко – в Луцьку. Ото одним її синочком і можуть потішитися бабуся й дідусь. А ще шестеро онуків – ростуть по закордонах. Зараз і ті, що живуть в білорусі, то заробляють на життя в Польщі, Німеччині.
– Довго не хотіла я купляти сучаснішу мобілку (все кнопковою користувалася), але таки вже маю її. То можемо хоч поговорити з синами.
...Колись Іван Лукашик проходив строкову службу в Підмосков’ї. Був, до речі, у ракетних військах разом із двома своїми земляками-залаззівцями. А загалом служили з ним хлопці з різних куточків Радянського Союзу. І нікому в голову не могло прийти, що путінська росія розв’яже війну проти... України. І коли ми говорили з подружжям Лукашиків про те, що їм хотілося б прочитати в газеті «Волинь», то це, звичайно, – побачити на її сторінках довгожданне й радісне повідомлення про закінчення війни.
За традицією, на наше прохання подружжя Лукашиків назвало число ще одного переможця редакційної акції. І це – «93». Тож можемо повідомити, що 1000 гривень від «Волині» дісталася Адаму Онуфрійовичу Лемещуку з села Цміни, що на Маневиччині.
Долучайтеся і Ви до нашої передплатної естафети: для цього треба виписати «Волинь» хоча б на місяць (66 гривень + 20 гривень прийом передплати) і надіслати квитанцію про передплату на адресу: 43016, газета «Волинь», вул. Ковельська,2, м. Луцьк, Волинська область. На конверті обовʼязково зазначити: «Акція для передплатників-2026». Конверти з річними передплатниками гратимуть протягом усього 2026 року – тобто 52 рази (стільки буде тижнів), піврічними – перші пів року, квартальними – протягом кварталу, місячні – протягом конкретного місяця!
Наш передплатний індекс: 30000.
Катерина ЗУБЧУК.
