«Вижив, бо згадував твій малиновий поцілунок…». Історія на вечір

Усе почалося ще того літа, коли Максим прийшов допомогти її батькові полагодити стару хвіртку. Вона саме збирала малину – босоніж, у світлій сукні, з червоними від ягід пальцями.

– Будеш? – простягнула йому жменю.

– З твоїх рук?

– А ти боїшся?

Він узяв одну ягоду, а тоді несподівано нахилився й поцілував її.

– Максиме! У мене ж губи всі в малині!

– Тому й поцілував.

Відтоді щоліта Марина варила малинове варення, а він жартував:

– Банки підписуй: «Стратегічний запас кохання».

Потім було весілля. Маленький будинок. Яблуня під вікном. Довгі розмови на кухні після роботи. І звичка цілуватися перед кожним прощанням – навіть якщо Максим ішов лише по хліб.

Коли почалася велика війна, він теж зібрав речі. Марина не просила залишитися. Знала: не залишиться.

Уранці біля воріт вона обхопила його за шию так міцно, ніби хотіла втримати не руками – серцем.

– Тільки повернися.

– Повернуся.

– Не обіцяй того, чого не знаєш.

Максим мовчки поцілував її.

І раптом усміхнувся:

– Малина.

Марина торкнулася губ.

Перед тим вона пила чай із варенням.

– От бачиш, – прошепотів він. – Тепер точно повернуся. Я ще того малинового поцілунку не націлувався.

Вона засміялася крізь сльози.

…Минали місяці. Максим телефонував нечасто. Розповідав про погоду, питав, чи обрізала Марина виноград, чи не протікає дах. Про найважче мовчав.

А вона ніколи не питала: «Тобі страшно?» Лише повторювала:

– Я чекаю.

Одного вечора він не подзвонив. Не подзвонив і наступного дня. На третій Марина вже не випускала телефон із рук. А потім був короткий дзвінок із незнайомого номера.

Тепер точно повернуся. Я ще того малинового поцілунку не націлувався.

– Ваш Максим живий. Він у госпіталі.

Більше вона майже нічого не почула.

…Коли дозволили побачення, Марина зайшла до палати й на мить зупинилася біля дверей. Максим був дуже блідий і змарнілий, але побачив її – й усміхнувся тією самою усмішкою, з якою колись стояв біля її батькової хвіртки.

Вона підійшла, взяла його руку і довго не могла вимовити жодного слова.

– Чого мовчиш? – прошепотів він.

– Боюся заплакати.

– Плач. Я ж нікуди не йду.

Тоді Максим розповів тільки одне.

У найважчі години, коли сил майже не залишилося, він заплющував очі й думав не про війну.

Він бачив їхнє подвір’я. Стару яблуню, Марину в світлій сукні. Її червоні від ягід пальці. І той перший поцілунок.

– Сміятимешся, – сказав він, – але я вижив, бо згадував твій малиновий поцілунок.

Марина нахилилася до нього.

– Тоді тримай ще один.

І поцілувала.

Максим заплющив очі.

– Не той.

– Як це – не той?

– Малини немає.

Вперше за багато днів вона розсміялася.

А наступного ранку принесла до госпіталю маленьку баночку домашнього варення.

– Лікар сказав, тобі можна солодкого небагато.

– А поцілунків?

– Поцілунків не забороняв.

Марина торкнулася ложечкою варення своїх губ і нахилилася до нього.

Максим усміхнувся:

– О! Тепер той самий.

…Через кілька місяців він повернувся додому. Повільніший. Мовчазніший. Зі спогадами, про які не хотів говорити.

Але першого ж літа посадив біля хвіртки ще два ряди малини.

– Навіщо стільки? – запитала Марина.

Максим обійняв її.

– Нехай росте.

– Для варення?

– Для життя.

І щоразу, коли достигали перші ягоди, Марина вже знала: одну Максим обов’язково покладе їй на долоню.

А потім нахилиться й тихо скаже:

– Дай мені той поцілунок, заради якого варто повертатися.

Василина СМЕТАНА.