У скорботи немає годинника… Історія на вечір

Втратити близьку людину – це не просто попрощатися з нею…

Це вчитися жити з її відсутністю.

Дивитися на місце, де вона колись була,

і відчувати, ніби там згасла частинка твоєї душі.

У скорботи немає годинника.

Не існує певного дня, коли біль остаточно зникає.

Бувають ранки, коли ти знаходиш у собі сили йти далі,

а бувають дні, коли один-єдиний спогад знову розбиває тебе на уламки.

І це нормально.

Це не слабкість і не поразка.

Це свідчення того, що любов досі живе у твоєму серці.

Любов, яку ти віддав,

і любов, яку отримав,

не зникає разом зі смертю.

Вона лише змінює свою форму.

Стає пам’яттю.

Знайомим ароматом, що раптом з’являється нізвідки.

Піснею, яка на мить повертає відчуття рідної присутності.

Або тихою сльозою, що котиться щокою без попередження.

Іноді тобі соромно сміятися, жити далі, просто дихати.

Але жити – не означає забути.

Любов, яку ти віддав, і любов, яку отримав, не зникає разом зі смертю.

Жити – це також вшановувати.

Це продовжувати свій шлях, спираючись на любов,

яка була посіяна у твоїй душі

й назавжди залишилася в ній.

Говори про того, хто пішов.

Згадуй.

Плач, коли цього потребує серце.

Але дозволь собі й зцілюватися.

Адже навіть якщо ваша спільна історія змінилася,

вона не завершилася.

Живи так,

щоб, де б не перебувала ця дорога тобі людина,

вона могла пишатися тобою.

А коли здаватиметься, що сил іти далі вже немає,

підведи очі.

Бо навіть у самому серці скорботи

завжди залишається світло.

Марія МРІЯ, zyttia.org.