Мама, яка не вміла відправляти «есемеску»… Історія на вечір

6 березня

Купив мамі телефон. Не кнопковий, як вона просила, а смартфон. Сказав, що час іти в ногу з життям.

Мама довго тримала його обома руками, наче боялася впустити.

– А де тут дзвонити?

Показав зелену слухавку, контакти, камеру. Вона кивала, але я бачив: нічого не запам’ятала.

– Головне, мамо, навчись писати повідомлення.

– А нащо писати, як можна подзвонити?

Я засміявся:

– Бо я на роботі не завжди можу говорити.

Вона зітхнула.

– Добре, синку. Навчуся.

9 березня

Перша мамина «есемеска»: «тидоїхав». Без пробілу. Без знака питання.

Я відповів: «Так».

За хвилину прийшло: «славабогу».

18 березня

Мама написала: «купи хлиб».

Потім ще раз: «не купуй я вже купила».

А потім: «чого мовчиш».

Я був на нараді й роздратувався.

Передзвонив:

– Мамо, не треба надсилати по три повідомлення поспіль. Я прочитаю, коли матиму час.

Вона замовкла.

– Добре, синку. Я ж не знала, чи воно дійшло.

Увечері побачив, що вона намагалася набрати ще щось, але так і не відправила.

2 квітня

Приїхав до неї на годину.

На кухні пахло пирогами з капустою. Мама поклала переді мною цілу миску й дивилася, як я їм.

– Повільніше, вдавишся.

– Мамо, мені вже сорок два.

– А для мене ти й у сімдесят будеш дитиною.

Попросила ще раз показати, як ставити пробіл.

Я пояснював поспіхом. Вона натискала не туди, стирала весь текст і винувато усміхалася.

– Не смійся. У мене пальці вже не слухаються.

– Та я не сміюся.

Насправді сміявся.

Добре, але трохи зверхньо – як сміються молодші з тих, хто не встигає за світом.

17 квітня

«втебе вседобре».

Не відповів.

Через дві години мама подзвонила.

– Синку, ти живий?

– Мамо, ну що за запитання? Зайнятий я.

– Просто снився ти мені.

– І що?

– Маленький. Стояв біля воріт і плакав.

Мене чекали люди, тому перебив:

– Усе добре. Не вигадуй.

Пізніше побачив ще одне повідомлення: «бережисебе».

1 травня

Мама навчилася ставити пробіли.

Тепер її повідомлення виглядають так:

«ти їв».

«не забудь шапку».

«в нас дощ а у вас».

«приїдеш на неділю».

Майже завжди відповідаю одним словом:

«Так».

«Ні».

«Побачимо».

Іноді просто ставлю сердечко, щоб не писати.

Мама щоразу телефонує й перепитує:

– А що означає те червоне?

– Серце.

– То ти мене любиш?

– Ну, звісно.

Вона сміється, ніби почула це вперше.

25 травня

Не поїхав до неї.

Сказав, що маю багато роботи. Насправді друзі покликали на риболовлю.

Мама написала: «я голубців наробила».

Через годину: «поставлю в морозилку»

А ввечері: «нічого синку робота важливіша»

Не знаю чому, але останнє повідомлення мене розлютило. Ніби дорікнула.

Набрав її номер, щоб пояснити, що я теж маю своє життя. Та вона відповіла таким радісним голосом:

– Синочку!

І я сказав лише:

– Подзвонив побажати доброї ночі.

14 червня

Мама вперше надіслала фотографію.

Пів знімка зайняв її палець. На другій половині – кущ півоній біля хати.

Підпис: «дивис які гарні».

Я написав: «Красиві».

Вона відповіла: «тобі нарву».

30 червня

Сьогодні мама не написала.

Дивно. Я звик, що о сьомій ранку приходить її «доброго ранку», хоча вона майже завжди пише «доброгоранку».

Об одинадцятій сам набрав:

– Чого мовчиш?

– Та не хотіла заважати. Ти ж зайнятий.

Голос був слабкий.

– Ти захворіла?

– Ні, синку. Просто тиск трохи.

Я наказав викликати лікаря. Вона відмовлялася, казала, що минеться.

Поїхав сам.

Уперше за багато років відклав усі справи й просто поїхав до мами.

1 липня

Лікар сказав, що вона мусить побути в лікарні.

Мама найбільше хвилювалася не за себе, а за курей і помідори.

– Хто їх поллє?

– Я все зроблю.

– Ти ж не вмієш.

– Навчуся.

Вона усміхнулася:

– Як я ті «есемески»?

Я теж усміхнувся, але чомусь ледь не заплакав.

8 липня

Сидів біля маминого ліжка.

Вона дрімала, а її телефон лежав на тумбочці. Екран був увесь у подряпинах, чохол – затертий.

Хотів перевірити, чи заряджений, і випадково відкрив чернетки.

Їх було багато:

«синку я скучила».

«мені сьогодні щось страшно».

Іноді ми надто пізно розуміємо, що найбільше щастя – це не пропустити мамине: «Ти доїхав?»

«приїдь хоч на годинку».

«я знаю що ти зайнятий».

«не сердься на мене».

«ти в мене найкращий».

Вона набирала ці слова – і не відправляла.

Мабуть, боялася заважати.

Я сидів і читав їх знову й знову, а потім уперше зрозумів: мама навчилася відправляти повідомлення.

Це я розучився їх чути.

16 липня

Маму виписали.

Забрав її до себе. Вона сперечалася, казала, що в місті їй нічим дихати.

Увечері ми сиділи на балконі. Мама дивилася на машини внизу.

– Люди кудись поспішають, – сказала вона. – І ти весь час поспішав.

– Вибач, мамо.

– За що?

Оце її «за що?» було найтяжчим.

Бо вона справді не тримала зла.

5 серпня

Мама повернулася у свою хату.

Тепер я приїжджаю щонеділі. Сам поливаю помідори, лагоджу хвіртку, слухаю одні й ті самі історії про сусідів.

І щодня пишу першим: «Доброго ранку, мамо. Як ти?»

Вона довго набирає відповідь.

На екрані з’являються й зникають три крапки.

А потім приходить: «все добре синку а ти їв».

12 жовтня

Сьогодні мамин телефон мовчав.

Я телефонував раз, другий, десятий. Приїхав швидше, ніж будь-коли.

На столі стояла чашка недопитого чаю. Біля неї – телефон. Мама встигла набрати повідомлення, але не натиснула стрілочку:

«синку приїдь як зможеш я спекла твої»

На цьому текст обірвався.

Мабуть, хотіла написати «твої улюблені пироги».

Я знайшов їх у духовці. Вони вже вистигли.

20 жовтня

Після похорону забрав мамин телефон додому.

Не можу його вимкнути.

Щоранку відкриваю нашу переписку й читаю:

«ти доїхав».

«одягнися тепло».

«чого мовчиш».

«бережи себе».

Колись ці повідомлення здавалися мені настирливими, смішними, неграмотними.

Тепер віддав би все, щоб екран знову засвітився і на ньому з’явилося хоча б одне мамине слово без пробілу.

2 листопада

Сьогодні написав їй: «Мамо, я доїхав».

Телефон лежав на столі й мовчав.

Я знав, що відповіді не буде.

Та за хвилину все одно взяв його до рук – раптом помилився, раптом не почув, раптом десь там мама нарешті навчилася натискати потрібну стрілочку.

І написала: «славабогу».

Зореслав СТОЖАР.