«Начаклуй мені дощ…». Історія на вечір

Вона стояла біля кухонного вікна з телефоном біля вуха. Кава на столі давно вистигла. За шибкою важко дихав серпневий ранок – сухий, гарячий, без жодного подиху вітру. Над Ковелем – ні хмарини. Сонце вже припікало, хоча день тільки починався, а листя на старій груші біля будинку завмерло без жодного подиху вітру.

– Що? – перепитала.

На тому кінці кілька секунд мовчали.

– Дощ, Маринко. Начаклуй мені дощ.

Вона усміхнулася. Так він називав її тільки тоді, коли дуже втомлювався. Маринко. Не Марино, не Маринцю, не «кохана», як писав колись у перших повідомленнях. Маринко. Наче повертався додому ще до того, як переступав поріг.

– Добре, – сказала вона. – На коли тобі?

– На сьогодні.

– Так швидко навіть у небесній канцелярії не працюють.

Він тихенько засміявся.

– А ти попроси.

– Кого?

– Кого знаєш.

Вона хотіла пожартувати ще щось, але раптом почула в його голосі те, чого він ніколи не називав уголос. Втому. Не ту, після якої виспишся і зранку знову сильний. Іншу. Таку, що осідає десь під серцем і робить людину старшою за одну ніч.

– Дуже треба? – тихо запитала вона.

– Дуже.

І вже серйозно додав:

– У дощ тут усе трохи інакше. Небо закривається. І можна хоча б кілька годин не так часто дивитися вгору на кацапські дрони.

«Тут» – це було неподалік Краматорська на Донеччині. Від їхнього Ковеля – понад тисяча сто кілометрів дороги.

Колись Марині здавалося, що це просто цифра на карті. Тепер вона знала: тисяча сто кілометрів – це коли не можеш торкнутися людини, яка тобі дорожча за весь світ. Коли її голос долітає швидше за тебе. Коли між «добрий ранок» і «на добраніч» уміщується ціла війна.

Марина знала, що він більше нічого не скаже. За два роки вона навчилася розуміти чоловіка з половини слова.

«Все нормально» означало: не запитуй.

«Трохи втомився» – не спав.

«Погода погана» – значить, для них добра.

А «начаклуй дощ» означало: будь ласка, нехай сьогодні ворог дасть нам хоч маленьку передишку.

– Добре, – сказала вона. – Буде тобі дощ.

– Обіцяєш?

– Обіцяю.

– Тоді я чекатиму.

Зв’язок урвався. Марина ще довго сиділа на кухні, тримаючи телефон у долонях. Потім вийшла на подвір’я.

Небо над Волинню було безжально синє. Жодної хмарини.

– Ну й як я тобі його начаклую? – сказала вона вголос.

Груша мовчала. Кіт на лавці навіть не розплющив очей. Марина підняла голову до неба.

– Господи… Я знаю, у Тебе зараз просять значно важливішого. Просять життя. Просять здоров’я. Просять повернути дітей, чоловіків, батьків. А я…

Вона замовкла. Потім витерла очі долонею.

– А я прошу дощу. Тут, на Волині. І там, на Донеччині. Одного дощу на двох.

Надвечір вона поїхала до його матері. Полили помідори. Позбирали яблука, які попадали під грушею. Його мама кілька разів хотіла щось запитати, але не питала.

У жінок, які чекають із війни, є своя мова мовчання.

– Дзвонив? – лише сказала вона, коли Марина вже збиралася йти.

– Дзвонив.

– Голос який?

Марина зрозуміла запитання.

– Втомлений.

Мати кивнула.

І теж подивилася на небо.

– Хоч би дощ пішов…

Марина аж здригнулася.

– Чого?

– Та земля суха. Все горить.

Марина обняла її.

– Піде, мамо. Сьогодні піде.

– Звідки знаєш?

– Пообіцяла.

Додому вона йшла пішки. Повітря все ще було гаряче. На заході сонце горіло великою червоною кулею, і здавалося, що цей день ніколи не скінчиться.

А тоді Марина відчула на щоці щось прохолодне. Зупинилася. Ще одна крапля впала на руку. Потім друга. Третя. Вона підняла голову. Звідкись із-за Ковеля сунула сіра хмара.

Марина засміялася. Просто посеред дороги. Люди поспішали сховатися під навісами, хтось зачиняв вікна, хтось біг знімати білизну.

А вона стояла.

Дощ швидко ставав густішим. Великі теплі краплі били по асфальту, дахах, листю. Волинська земля вдихнула воду – і повітря наповнилося тим неповторним запахом, який буває тільки після довгої спеки.

Марина не ховалася. Нехай намочить. Нехай змиє втому. І нехай ця хмара якимось дивом піде далі.

Через Рівненщину. Житомирщину. Київщину. Полтавщину. Харківщину.

Туди, на Донеччину.

Понад тисячу сто кілометрів – до нього. Нехай накриє дороги. Поля. Посадки. Нехай хоча б ненадовго стане важким небо.

Вона дістала телефон і написала всього три слова: «Я ж обіцяла».

Повідомлення довго не прочитувалося.

Годину. Другу. Третю.

Марина вже лежала в ліжку, коли екран нарешті засвітився. Від нього.

«І в нас іде».

Вона сіла на ліжку. Перечитала. Ковель. Краматорськ. Понад тисяча сто кілометрів. А дощ – той самий.

Ще одне повідомлення: «Тихо стало».

Вона притиснула телефон до грудей.

А за хвилину прийшло третє: «Хлопці сплять. Хто де впав. Навіть командир. Я сиджу під накриттям і слухаю твій дощ».

Марина заплакала.

Не голосно. Просто сльози самі текли по щоках. Вона уявила його десь далеко на Донеччині: втомлене обличчя, руки, які давно забули, що таке спокій. І дощ над ним.

Боже, нехай настане той день, коли дощ знову буде просто дощем… 

Її дощ. Їхній дощ.

Той самий, який кілька годин тому стукав по дахах Ковеля.

– Спи, – прошепотіла вона до телефону. – Я посторожу.

Наче могла.

Наче між ними не було тих тисячі ста кілометрів. Наче відстань від Ковеля до Краматорська – це просто довгий коридор у великому домі, в кінці якого чекає кохана людина.

Він написав: «Знаєш, чого я найбільше хочу?»

«Додому?»

Довга пауза.

«Щоб колись ішов дощ, а мені було байдуже, чи літає щось у небі».

Марина закрила очі.

Потім відповіла: «Буде».

«Звідки знаєш?»

Вона усміхнулася крізь сльози.

«Я ж чаклунка».

Він поставив усміхнений смайлик. І більше тієї ночі не писав.

Марина не спала майже до ранку. Слухала, як дощ стукає у ковельське підвіконня.

Колись вони обоє його не любили. Дощ псував пікніки. Дощ змушував переносити поїздки.

Через дощ мокло взуття, бруднилася машина, доводилося носити парасолю.

Які ж вони тоді були щасливі, якщо могли сердитися на дощ.

Близько п’ятої ранку прийшло коротке повідомлення: «Прокинувся. Живий. Дощ ще йде».

Марина перечитала його разів десять.

Потім встала. Відчинила вікно.

Ковель ще спав. Дощ падав на дерева, будинки, порожню вулицю. І Марині здалося, що це не просто вода.

Наче саме небо цієї ночі стало трохи ближчим до землі. Наче хтось почув її прохання і проклав водяну дорогу від Волині до Донеччини.

…Через кілька місяців він приїхав у коротку відпустку. Першого вечора вони сиділи на кухні, пили чай і мовчали.

Не тому, що не мали про що говорити. Просто інколи найбільше щастя – коли кохана людина сидить навпроти, і тобі не треба питати, чи вона жива.

За вікном раптом застукали краплі.

Він усміхнувся.

– Це ти?

– Я.

– Замовляла?

– Звісно.

Він підійшов до вікна. Довго дивився на мокрий ковельський двір. А потім сказав:

– Коли все закінчиться, купимо будинок.

– Купимо.

– І щоб був великий дах.

– Для чого?

– Щоб дощ було добре чути.

Марина підійшла й стала поруч.

– І що ми будемо робити, коли він йтиме?

Він подумав.

– Нічого.

– Зовсім нічого?

– Зовсім.

– Отак просто сидітимемо?

– Отак просто сидітимемо.

Він узяв її за руку.

– І я більше ніколи не проситиму тебе начаклувати дощ.

– Чому?

Він подивився на неї й усміхнувся тією самою усмішкою, через яку вона колись і закохалася.

– Бо тоді він буде просто дощем.

Марина поклала голову йому на плече.

І подумала: «Боже, нехай настане той день, коли дощ знову буде просто дощем».

Не захистом.

Не перепочинком.

Не молитвою, що летить понад тисячу сто кілометрів – із Ковеля на Волині до Краматорська на Донеччині.

Просто літнім дощем, під який двоє закоханих можуть вийти без парасолі.

І нікому з них не треба буде дивитися в небо зі страхом.

Зореслав СТОЖАР.