Щасливі миті родини, війна, меморіальна дошка й посмертний орден «За мужність» – усе це тепер найдорожча пам’ять про Віталія Бондарука.
Сльози Волині: «Після загибелі чоловіка син тримає мене на цьому світі, бо тепер я йому і за маму, й за тата»
Лучанка Вікторія Бондарук уже рік вчиться жити без коханого Віталія, який загинув на Харківщині. У найтяжчі хвилини її тримає син Михайлик – найдорожча частинка чоловіка, з яким вони мріяли прожити все життя
– Хтось, може, з цікавості дивиться, скільки я ношу чорну хустку, – каже Вікторія Бондарук. – Вона, бачте, ще на мені, хоч уже рік минув із того дня, як провела свого Вітю в останній земний путь. Кожна жінка сама вирішує, коли її скидати. Хоч у принципі ця хустка – всього лиш символ трауру, скорботи. А головне те, що в душі болить і болітиме. Та поплачеш – і йдеш далі жити це життя, бо ж є дитина – частина твого коханого, її треба піднімати на ноги. Навіть не уявляю, як би пережила непоправну втрату, коли б не син.
«Квіти Віталій міг подарувати просто так, не чекаючи якогось приводу»
Після зустрічі з Вікторією Бондарук ми стали фейсбучними друзями, й тепер, зайшовши до неї на сторінку, читаю проникливі рядки, взяті з інтернет-мережі, бо в них – ті ж відчуття й почуття, котрі дружина захисника-Героя пережила (переживає!) Ось ці, зокрема: «А ви знаєте, що таке помирати від душевного болю? Це біль, про який не розкажеш кожному, біль, котрий з’їдає тебе зсередини...» Чи ось такі: «Коли жінки викладають роздуми про свій біль у соціальні мережі, то не для того, щоб їх пожаліли. А для того, щоб хоч трохи пом’якшити свій біль. Це – як маленька крапля анестезії. Вони знов і знов чують: «Відпусти, забудь, не муч себе!» А як відпустити – нам ніхто не скаже. Тому, що зробити це неможливо...»
Про цей свій біль, а якщо вже точніше, то про те, що бути такими щасливими, якими вони були з Віталієм, і втратити це щастя – найстрашніше в її житті, Вікторія говорила, коли нещодавно ми з нею спілкувалися.
Розмовляли, до речі, на кухні – за тим столом, за яким вони з чоловіком любили вранці пити каву. Тож зразу – приємний спомин саме про те, яким був чоловік. І слова в минулому часі, відчувалося, Вікторії не хотілося промовляти, бо це дуже важко:
– Квіти Віталій міг подарувати просто так, не чекаючи якогось приводу. Ми з ним були нерозлучні. Сусіди й досі згадують: ви, мовляв, така пара! Ми справді всюди були разом. Прийде чоловік із роботи – в магазин, за покупками – удвох. Чи в школу, щоб сина забрати після уроків. Само собою – любили сімейні прогулянки. Віталій мав дуже веселу натуру, був компанійський. І коли на війні вибрав (чи йому хтось вибрав?) позивний «Тихий», то знаю, що був він із уточненням: «Тихий» – не тихий». От уже рік минув, як похоронила чоловіка, а мені, по правді, все ще здається, що він ось-ось прийде. Бо ж, як був на війні, то рік і місяць жили ми в розлуці. Й досі таке відчуття, що Віталій воює. Він завжди, навіть у найтяжчі хвилини на передовій, говорив: «Скоро закінчиться війна – і все буде добре!». Цим і жила.
«Жити в любові й вірності, допоки смерть не розлучить нас»
Нині на фасаді будинку, що на проспекті Соборності, 19 в обласному центрі, можна побачити меморіальну дошку, встановлену тут на честь захисника-Героя Віталія Бондарука. В написі на ньому сказано, що «в цьому будинку проживав старший солдат, який загинув поблизу населеного пункту Московка Харківської області під час виконання бойового завдання у війні за незалежність України». На клопотання дружини, пам’ятний знак встановила Луцька міська рада. А вже сама Вікторія Бондарук, розповідаючи про любов, з якої народилася їхня сім’я, уточнила, що корені її чоловіка («Котика», як ніжно називала його), – на Горохівщині. Народився він у селі Пильгани. А ось доля звела їх в її рідному селі Іванчиці, що на Рожищенщині. Тут Віталій жив у свого дядька, коли вчився на столяра в Торчині, тут залишився працювати на місцевій деревообробній фірмі «Яворина».
На прощання почула слова, адресовані мені й синові: «Я вас люблю». І таке вже звичне: «Все буде добре...»
– А познайомилися ми з ним у клубі, – пригадує жінка. – Я тоді вчилася у Луцьку на швачку. На вихідні приїжджала додому. Десь в кіно чи на танцях і побачили одне одного. Коли одружилися, то мені було дев’ятнадцять, Віталій – на рік старший. Обоє – ще молоді. А от про свої серйозні наміри він дуже скоро заявив. Взяв шампанське, цукерки – й до мене додому прийшов, щоб познайомитися з мамою (тато помер, коли я мала лише шістнадцять).
Вікторії запам’яталося назавжди, що той вечір знайомства майбутнього чоловіка з її мамою був при свічках, бо якраз світло вимкнули. Тобто, самі обставини додали йому романтичності.
– А потім і заміж покликав мене Віталій, – розповідає жінка, вертаючись до незабутніх подій. – 25 січня 2013 року ми розписалися в Іванчицях. А 3-го березня було весілля. В Луцьку, в храмі Марії-Магдалини, взяли ми церковний шлюб.
У сімейному архіві досі зберігається документ, який засвідчує, що таїнство вінчання здійснив митрофорний протоієрей Олександр Колб. І якраз воно, як зараз каже Вікторія, найбільше вразило не лише своєю піднесеністю й урочистістю, а й обітницями любові та вірності перед Богом: «Жити в любові й вірності, допоки смерть не розлучить нас». Тоді ними, такими молодими, слова клятви: «...допоки смерть не розлучить нас» сприймалися, мабуть, як щось далеке й майже абстрактне. А вийшло саме так. Десятиріччя свого шлюбу Вікторія й Віталій відзначили у колі рідних, а ось поважніших ювілеїв не судилося їм дочекатися.
Їхнє сімейне життя почалося в Луцьку, де Вікторія після навчання вже працювала. В оцій квартирі, де ми й зустрілися з жінкою, – житло переписав на племінницю, яку «любив, як рідну дочку дядько – брат мами, в якого не було сім’ї». Одна кімнатка, але Вікторії, як зізнається, було б важко її покидати, адже тут пройшло їхнє з Віталієм життя, сповнене любові. Тут у подружжя народився синочок, Михайлик, «який сам себе назвав, з’явившись на світ 21 листопада: за старим календарем – це день Архістратига Михаїла».
«Це був останній Великдень, коли ми разом святили паску»
Коли почалася повномасштабна війна, Віталій Бондарук, як розповідає його дружина, не ховався від призову, хоч сам і не йшов у військкомат:
– Він, по суті, був тоді одним годувальником – я не працювала, бо в сина – садочок, потім школа, а діти, зазвичай, хворіють – треба брати лікарняний. Тому ми вирішили, що буде краще, коли я зможу більше займатися Михайликом, поки він ще трохи підросте. Тож Віталій їздив на роботу в Милуші, що неподалік Луцька, розуміючи, що в будь-який день можуть і його взяти на службу. Говорив не раз: «Ми, рано чи пізно, всі будемо там». Так і сталося – 12 липня 2024-го працівники ТЦК забрали його на зупинці громадського транспорту. А 13-го він вже був на Рівненському полігоні, на навчанні. Я з сином їздила до нього. І він один день, якось в суботу, був удома.
А потім була Харківська область – Куп’янський напрямок. Рік і місяць воював Віталій Бондарук. То був такий час, коли тривога, як пригадує жінка, не покидала її ні вдень, ні вночі, – жила в очікуванні дзвінка, есемески чи хоча б якогось обнадійливого смайлика:
– Коли чоловік на позиції, то вже до побратимів дзвониш (номери їхніх телефонів випросила у Віталія), щоб почути від них, як він, чи все благополучно?
У квітні 2025 року Бог подарував подружжю Бондаруків ще одну зустріч.
– Чоловікові дали відпустку, яка співпала з пасхальними днями, – розповідає Вікторія. – Це був останній Великдень, коли ми разом святили паску. Як виявиться, – тоді востаннє й зустрілися. Малий сильно плакав, коли ми проводжали чоловіка назад, в частину. Ніби, знаєте, відчував, що більше не побачить тата. Та й ми всі були в якомусь печальному настрої, який мене не покидав і в подальшому. Думала поїхати до Віталія, бо ж чула, що жінки відвідують чоловіків і на війні. Але він, почувши про таке, завжди категорично відмовляв. Не хотів, щоб я (та ще й з дитиною – син теж захотів би побачити тата) наражалася на якусь біду, оскільки ворожі прильоти були й там, де хлопці жили.
Віталій Бондарук служив у 30-ій окремій механізованій бригаді – був стрільцем-вогнеметником. Вікторія показує фотознімки, на яких чоловік – з побратимами. На моє: «Добре екіпіровані» (пам’ятаємо, що в перший рік повномасштабного вторгнення на знімках із війни можна було побачити хлопців в окопах і в гумових тапочках) жінка каже:
– Так, це вже не 2022-й. Але й на четвертому році хлопці багато що купували за свої кошти. Само собою – побут треба було якось облаштувати, щоб не спати на підлозі. А тим паче, коли йдеться про безпеку. Я завжди говорила чоловікові, щоб він витрачав стільки коштів із зарплатні, скільки треба, – ми тут дамо собі раду...
Бійці купували і рації, і підсумки для зручного перенесення боєкомплекту, і надійніші бронежилети – одне слово, те що може в критичну мить врятувати тобі життя.
«Не хотілося вірити, що сталося найстрашніше»
Ніколи не забудеться останній дзвінок від чоловіка.
– 13 серпня, то була середа, Віталій мені зателефонував, – Вікторія вертається спогадом до того чорного дня, який поділить її життя на «до» і «після». – Сказав, що ввечері вони йдуть на завдання й будуть до суботи. Нібито на «зачистку» вирушали. Тобто не на позиції стоятимуть, тримаючи її, а будуть тет-а-тет із ворогом. Я тоді в мами якраз була – в тому «нашому» з чоловіком селі, де ми познайомилися, де народилася наша любов. Ввечері Віталій передзвонив, сказав, що вже на завданні. Як завжди, на прощання почула слова, адресовані мені й синові: «Я вас люблю». І таке вже звичне: «Все буде добре...»
Це була середа, а в четвер, 14 серпня, Віталій Бондарук загинув.
– Я приїхала в Луцьк з Іванчиць, від мами. І раптом – дзвінок із військкомату: «Ми телефонуємо з приводу вашого чоловіка». Перша, рятівна, думка: «Може, скажуть, що Віталій пропав безвісти?» (це ж не загинув – залишається надія, що живий). Та коли почула: «Ви – вдома? Чи можна до вас підійти?», то серце, як мовиться, впало. Прийшли, зачитали офіційне сповіщення, що Віталій загинув. А мені не хотілося вірити, що сталося найстрашніше. До речі, я ще до цього на номер побратима, Андрія, писала, коли побачила, що він в мережі (це ж означало, що вийшов із позиції, а з ним мав би вийти й Віталій), але відповіді не отримала. Вже потім, від іншого бойового товариша мого чоловіка, дізналася, що Андрій мовчав, бо просто не знав, як мені сказати про загибель Віталія.
На «щиті» повернувся до Луцька Віталій Бондарук. Військова частина, в якій боєць служив, привезла його домовину. На кладовищі міста Луцька, в Гаразджі, похоронили захисника-Героя. Хоч родом він, як вже було сказано, – з села Пильгани, що на Горохівщині.
– Ми спочатку з матір’ю Віталія радилися, бо вагалися, як краще зробити. Була думка: «Може, в рідному селі має знайти його душа спочинок?» Розв’язала цей «вузлик» сама мама Віталія. Вона сказала: «Я поки можу, то їздитиму на могилу. А все-таки тут – його сім’я, син росте». І я їй вдячна за таке розуміння. На кладовищі в Гаразджі покоїться багато побратимів Віталія – він серед Своїх. І мені простіше – сіла на маршрутку й поїхала, коли захотілося, і Михайлика повезла до тата – вони, батько й син, дуже близькими були, разом рибалити любили й світ природи пізнавати.
...Вже вкотре першого вересня батько не проводжатиме сина до школи. А мине рік за роком – і Михайлик закінчить школу. Тільки на випускному не буде поряд тата.
– Серце кров’ю обливається, – каже Вікторія, – коли бачиш, як маленькі дітки, котрі знатимуть своїх батьків більше з розповідей про них, ніж із життя з ними, приходять до могил рідних людей і цілують хрести на надгробках, фотографії. Чи вже дорослі сини, доньки приїжджають в день весілля й тут просять батьківського благословення на шлюб. На жаль, війна багатьох осиротила.
За те, щоб це пекло швидше закінчилося, за мирне майбутнє своєї сім’ї віддав життя Віталій Бондарук – турботливий тато, люблячий чоловік, який, навіть будучи на війні, примудрявся зробити дружині свято – через кур’єра прислати їй у день народження квіти. Таке не забувається, й Вікторія береже як реліквію світлини, на яких – ті моменти, які, хоч як це боляче, вже не повторяться.
Зараз також читають: Воїн з Волині вижив у пеклі війни. І народилася Майя.
