Поцілунок на озері, що спить. Історія на вечір

Минуло двадцять сім років. За цей час у неї було інше місто, робота, доросла донька, сотні доріг і тисячі буднів.

А озеро залишилося.

І Андрій залишився – десь у тому її житті, яке так і не стало минулим.

Вони любили одне одного ще школярами. Смішно, несміливо, без великих обіцянок.

Після випускного він вступив до інституту у Львові, вона поїхала навчатися до Києва.

– Чекатимеш? – спитав тоді.

– А ти?

– Я перший запитав.

– Тоді чекатиму.

Він засміявся.

– От і домовилися.

Не домовилися.

Листи приходили все рідше. Телефонів у кишенях тоді ще не було. Потім хтось комусь передав, що Андрій начебто має дівчину. Хтось сказав йому, що Олена збирається заміж.

Гордість виявилася сильнішою за любов.

Вони не написали одне одному найважливішого листа. І прожили без нього майже три десятиліття.

Увечері Олена пішла до озера. Стежка заросла, але ноги пам’ятали дорогу. Тут була сосна, під якою вони ховали велосипеди. Тут – старий місточок. Тут він уперше взяв її за руку.

А ось і човен. Не їхній, звісно. Той давно згнив.

Олена присіла на перевернуте весло біля берега й дивилася, як сонце повільно ховається за очеретом.

– Ти все-таки приїхала.

Вона не обернулася. Не змогла.

Голос був старший, нижчий. Але вона впізнала його відразу.

– Звідки знав?

– У селі нічого не сховаєш.

Озерам сниться море, а людям – те життя, яке вони ще можуть устигнути прожити.

Андрій став поряд. Сивина біля скронь. Зморшки біля очей. Та сама звичка ховати руки в кишені, коли хвилюється.

– Чула, продаєш хату.

– Думаю.

– Не продавай.

– Чому?

– Бо тоді тобі не буде куди повертатися.

Олена нарешті подивилася на нього.

– А я сюди й не поверталася двадцять сім років.

– Я знаю.

– Ти рахував?

– Кожен.

Вона відвернулася. Над озером уже стелився легкий туман.

– Одружений? – запитала.

– Був.

– Діти?

– Син. Уже дорослий. А ти?

– Донька.

Вони говорили про все, тільки не про себе. Про село. Про людей, яких уже немає. Про школу. Про старого вчителя фізики. Про те, як змінилася дорога.

І раптом Андрій сказав:

– А я ж тобі писав.

Олена завмерла.

– Коли?

– Тоді. Після другого курсу. Великий лист. Сторінок шість.

– Не отримувала.

– Я просив твого знайомого передати.

– Кого?

Він назвав ім’я.

Олена заплющила очі.

Той самий хлопець згодом довго залицявся до неї.

– Він сказав мені, що ти заручився.

Тепер мовчав Андрій.

– Я не заручався.

– А мені сказав…

– Значить, ми повірили не тим людям.

Вони обоє засміялися. Гірко. Бо що ще залишалося робити, коли раптом дізнаєшся: двадцять сім років життя могли скластися зовсім інакше через кілька чужих слів?

– Поїхали, – сказав Андрій.

– Куди?

– Озером.

– Зараз?

– Ні. Вранці.

О пів на п’яту він уже чекав біля воріт. Як колись.

Вони мовчки дійшли до берега й сіли в човен. Весло тихо торкнулося води.

Озеро спало. Над ним плив туман, і здавалося, що човен не рухається водою, а повільно пливе небом.

Очерети мовчали. Десь далеко прокидався півень. На сході починала світлішати блакить.

– Пам’ятаєш вірш? – запитав Андрій.

– Про озеро, що спить?

– Так.

– Бабуся любила його читати. Казала: це ж наш земляк Віктор Лазарук написав. І ще сміялася, що скільки дівчат у молодості були закохані в нього за такі вірші…

Андрій перестав веслувати.

– Може, й ти колись через цей вірш у когось закохалася?

Олена подивилася на нього.

– Може, й закохалася.

– І що, не минуло?

Вона усміхнулася.

– Бачиш же.

Він перестав веслувати.

Човен повільно повернувся боком.

– Я все життя згадував одну фразу.

– Яку?

– Що озерам сниться море.

Олена усміхнулася.

– А морю – океан.

– От бачиш. Пам’ятаєш.

Вони знову замовкли.

На воду впала перша смуга сонця.

Андрій дивився на неї так, як двадцять сім років тому. Не на зморшки. Не на сиві пасма у волоссі.

Ніби перед ним знову сиділа сімнадцятирічна дівчина у світлій сукні.

– Олено…

– Не кажи.

– Чому?

– Бо якщо скажеш, буде боляче.

– А якщо не скажу?

Вона подивилася йому просто в очі.

– Тоді буде ще болючіше.

Він нахилився до неї. Повільно. Немов боявся розбудити не лише озеро, а й усе те життя, яке вони колись проспали.

Їхні губи зустрілися.

Поцілунок був коротким. Несміливим. Майже юним.

І Олена раптом заплакала.

Андрій не питав чому. Він знав.

Вона плакала не за втраченою молодістю. Не за тими двадцятьма сімома роками. Вона плакала від того, що інколи доля повертає людині те, що колись забрала.

Не таким. Не вчасно. Не назавжди молодим. Але повертає.

– Пробач, – прошепотіла вона.

– За що?

– За те, що так пізно.

Андрій узяв її руку.

Озеро ж нікуди не поспішало. На березі прокидалося село. Сонце підіймалося над хатами. Туман танув. І тільки посеред озера ще лежала тиша. Така ніжна, що Олена боялася навіть дихати.

Ввечері вона подзвонила доньці.

– Мамо, ти вже вирішила, коли продаватимеш хату?

Олена подивилася у вікно. Біля воріт стояв Андрій із двома відрами яблук.

Чекав. Як колись.

– Не продаватиму.

– Чому?

Олена усміхнулася.

– Бо мені є куди повертатися.

А наступного ранку вони знову попливли на середину озера. Туди, де не ворушиться вітер. Де замовкають комиші. Де озерам, мабуть, і справді сниться море.

А людям – те життя, яке вони ще можуть устигнути прожити.

Василина ПИСАНКА.