Волинська журналістка: Батьки-«діди» воюють, а діти – хитрують

…реакцією українців на мігрантів з Індії

Колишня однокурсниця з Хмельницького розповіла, що містяни неоднозначно реагують на мігрантів, які працюють на підприємствах обласного центру Поділля. Одні їхню появу сприймають як належить – спокійно, інші ж обурюються: мовляв, забирають роботу у місцевих. Побоюються, що почнуть дебоширити, грабувати. На жаль, ксенофобія, страх перед іншими людьми, які живуть не так, як ми, сповідують іншу віру, у нас ще живе.

А працюють у Хмельницькому емігранти з Індії на «Новій пошті» та одному з підприємств. І, як виявляється, цілком законно. Прибули до міста на підставі відповідних дозволів. Тож, схоже, хмельничанам доведеться змиритися з тим, що поруч живуть і працюють люди з азійської країни. Адже трудова міграція – це вже реалії сьогодення і перспектива майбутнього країни, у якій катастрофічно скорочується кількість населення.

Через те, що тисячі чоловіків воюють, чимало виїхали за кордон, ринок праці України відчуває гостру нестачу робочих рук. Тож подобається нам це чи ні, але мусимо визнати, що змушені залучати іноземців. Інакше Україні в умовах війни, її економіці, не вижити. У владних кабінетах вже розглядають розширення можливостей для працевлаштування трудових мігрантів з інших країн. Акцент роблять на вихідців з Азії та Африки. Як це не дивно звучить, але навіть у стані війни Україна приваблива для них, бо ж у нас середня зарплата вища, ніж у них.

У Волинській області іноземців, за інформацією обласного Центру зайнятості, залучають до роботи в галузях економіки, які відчувають нестачу працівників. Їх можна зустріти в Луцьку, Нововолинську на підприємствах, в тому числі й тих, які були релоковані зі Сходу, а також на плантаціях лохини. Серед них найбільше громадян Індії та Бангладешу. Попри залучення іноземних працівників в економіку, т. в. о. начальника Волинської ОВА Роман Романюк не вбачає якихось ризиків для ринку праці, бо ж їхня кількість незначна та й регулюється. Тож волинянам не варто хвилюватися, що залишаться без вакансій.

…що в Україні з’явилася армія заброньованих

Війна змусила чоловіків (і навіть жінок!) взятися за зброю. Але поки одні воюють, інші розважаються, живуть так, наче її немає, бо ж мають відстрочку від мобілізації. Фіктивну чи законну – один Бог знає. Мобілізація ж непрозора, зі зловживаннями, а то й корупцією.

У результаті на п’ятому році війни у нас з’явилася армія заброньованих, людей, які вважають себе особливо цінними для суспільства, чи тих, котрі працюють на підприємствах критично важливих галузей економіки. За даними Міністерства економіки, в Україні більш як 1,3 мільйона українців мають офіційну бронь від мобілізації, що становить 12 відсотків від усіх працюючих. А цього року їх ще побільшало на 300 тисяч. Кількість заброньованих досягла допустимої межі. Як кажуть, далі вже нікуди.

 Серед них – дрібні чиновники, прокурори, судді, футболісти, артисти… Сюди ж включили і молодь, зокрема студентів, аспірантів вишів. Тож мобілізаційний вік для юнаків у нас настає лише після досягнення 25-річного віку, що дуже дивує світ, бо ж Україна у стані війни, а військові в окопах потребують не лише боєприпасів, а й поповнення, яке здатне ефективно воювати не лише в піхоті, а й керувати наземними роботизованими комплексами, дронами.

В Україні більш як 1,3 мільйона українців мають офіційну бронь від мобілізації, що становить 12 відсотків від усіх працюючих. А цього року їх ще побільшало на 300 тисяч.     

Тож маємо, те, що маємо. Наша армія – найстаріша у світі. Середній вік бійця ЗСУ – майже 50 років. Воюють люди, для яких нелегко носити бронежилет, швидко пересуватися. Вік окремих сягає критичного для перебування на військовій службі – 60 років. Але замінити їх і тих, хто на війні з першого дня – нікому. Хоча ресурс є – ті ж «липові» 35–40 – річні студенти, аспіранти, доглядальники хворих, а якщо конкретніше, то ухилянти і просто хитрющі чоловіки, які вважають, що ця війна не для них. Поповнити лави бійців могли б і багатодітні батьки, які мають трьох і більше дітей до 18 років. Але їм дали відстрочку від мобілізації. То, може, дамо її і для чоловіків, які виховують, скажімо, двох дітей, і для одиноких (бо ж мають одружитися і народити нащадків), як пропонує один із нардепів? А те, що у багатодітній родині батько – єдиний годувальник – для мене не аргумент. Сім’ї різні. Є такі, у яких татусь бухає, живе на дитячі гроші і не бере жодної участі у вихованні нащадків, чи матеріально забезпечені завдяки мамі, яка приносить основний дохід у бюджет родини. Зрештою, підтримувати багатодітних можна не лише наданням переваг чоловікам, а соціальними виплатами, через допомогу з догляду за дитиною, пільгами і т. д.

…що на п’ятому році війни практично немає надійних укриттів

Коли чую про нічні обстріли Києва, телефоную до родичів: «Як ви?» І чую нерідко: «Ночували у паркінгу». Чимало мешканців столиці рятуються від обстрілів у метро, бо це ж найкращий захист навіть від прямого влучання «шахеда». У більшості лучан такого укриття нема. Тож одні під час повітряних тривог залишаються вдома, інші пересиджують їх в укритті, що в сусідньому чи своєму будинку. Але, будемо відверті, те, що на паперах йменується укриттям – найчастіше обладнаний нашвидкоруч звичайний підвал. Принаймні, таке поблизу мого будинку на вулиці Ковельській у Луцьку.

Коли розпочалася повномасштабна війна, забігла туди. Але, посидівши добру годину у холодному підвалі з гнилими трубами, які ще й «плакали», на якихось ящиках, вирішила: будь що буде, але більше туди – ні ногою. І таке сховище не виняток. Тим часом влада бадьоро рапортує, що з укриттями у нас начебто не так й погано. Сформовано фонд об’єктів захисту, який нараховує 104 споруди. З них: 60 – сховища та 44 – протирадіаційні укриття і понад 60 – найпростіші, тобто підвали. Але ж цього недостатньо для Луцька!

Згідно з останніми результатами комплексної перевірки, 57 із наявних захисних споруд готові хоч нині приймати людей під час повітряних тривог, 29 – обмежено готові і лише 18 – не готові. Але реальність далеко не така оптимістична, бо ж недостатньо побілити приміщення. Треба ще й належно обладнати і забезпечити доступ до них. А ось з цим і проблема. Як виявилося, лише 46 офіційних сховищ у місті доступні для лучан у будь-яку пору доби. У ті, які розміщені на території підприємств, установ у нічний час не потрапиш.

Звісно, фонд захисних споруд у нас міг би бути значно більшим, якби у свій час міська влада не віддала приміщення у цокольних поверхах житлових будинків орендарям під торговельні, розважальні чи оздоровчі заклади. Але, як кажуть, поїзд пішов. А оскільки нема ні часу, ні коштів, щоб будувати в Луцьку такі укриття, як в Ізраїлі, чи хоча б модульні у дворах багатоповерхівок, то вихід один – довести до пуття ті, що маємо, забезпечити цілодобовий доступ до них, установити обіцяні вказівники про найближчі сховища на зупинках громадського транспорту. Адже на це з бюджету громади виділили 5 мільйонів гривень.  

Євгенія СОМОВА, член НСЖУ.

Зараз також читають: Щоб Ванька з Тамбова не радів нашому окривавленому тілу…