У осені очі твої… Історія на вечір

Олена стояла під каштаном біля старого будинку й намагалася розкрити парасолю, яку вперто вивертало вітром.

– Дозвольте допомогти, – почувся чоловічий голос.

Вона підвела очі – й на мить забула про дощ.

– Андрію?..

Він теж завмер.

…Двадцять сім років тому вони прощалися майже на цьому самому місці. Тоді їм було по двадцять. Він вступив до військового училища, вона поїхала вчитися до Львова.

Спочатку писали одне одному. Потім листи приходили дедалі рідше. А одного дня перестали зовсім.

Олена вийшла заміж. Народила доньку. Андрій теж мав сім’ю, двох синів.

Життя розвело їх так далеко, що здавалося: ті двоє молодих людей залишилися тільки на пожовклій фотографії.

– Ти майже не змінилася, – усміхнувся він.

– Брешеш.

– Звичайно.

Вона засміялася.

І цей сміх раптом повернув їм двадцять років.

Вони зайшли до маленької кав’ярні. Говорили довго. Про дітей. Про роботу. Про батьків, яких уже немає. Про те, що обоє кілька років самі.

І лише про одне мовчали.

Про себе.

Коли вийшли, дощ ущух. Вітер гнав тротуаром жовте листя.

Андрій раптом сказав:

– Я тебе тоді чекав.

Олена зупинилася.

– А я тебе.

– Чому ж ми нічого не зробили?

Вона довго дивилася на нього.

Вони не називали це коханням. У їхньому віці великі слова здавалися трохи незручними.

– Бо в двадцять років нам здавалося, що попереду ще безкінечно багато часу.

Вони пішли далі мовчки.

Біля її будинку Андрій запитав:

– Можна я завтра подзвоню?

Олена усміхнулася:

– Можна.

Він уже відійшов кілька кроків, коли вона покликала:

– Андрію!

– Що?

– Тільки цього разу не зникай на двадцять сім років.

Наступного дня вони знову зустрілися.

Потім ще раз. І ще.

Вони не називали це коханням. У їхньому віці великі слова здавалися трохи незручними.

Просто Андрій почав приносити їй каву без цукру, бо запам’ятав, яку вона любить. Олена телефонувала йому ввечері, щоб запитати, чи він уже вдома. Вони ходили в парк, сперечалися про фільми, сміялися зі своєї молодості.

Одного жовтневого вечора сиділи біля Стиру. Сонце вже сідало, і вода ставала мідною.

Андрій довго дивився на Олену.

– Чого ти?

– Думаю, чому я тебе тоді так любив.

– І чому?

Він торкнувся її руки.

– Через очі.

– Які?

– Осінні.

Олена засміялася:

– І що це означає?

– У них одночасно сонце і дощ. Радість і трохи смутку. І ще щось таке, через що хочеться залишитися.

Вона вже не сміялася. Просто поклала голову йому на плече.

Навколо шелестіло листя.

Колись вони думали, що кохання обов’язково приходить навесні – молоде, шалене, безрозсудне.

А воно повернулося восени.

Тихе. Зріле. Трохи запізніле.

Але, можливо, саме тому – справжнє.

Василина ПИСАНКА.